Конфликтология: план лекций, темы и литература

Вступ до конфліктології.
План
– історичні
1. Теоретичні та соціально
конфліктології.
2. Предмет та об’єкт вивчення конфліктології.
3. Задачі та методи конфліктології.
4. Сучасні проблеми розвитку конфліктології.
передумови
виникнення
Література:
1. Анцупов А.Я., Шипилов А..И . Конфликтология. - М.:ЮНИТИ, 1999.
2. Бандурка А..М., Друзь В.А.. Конфликтология. – Харьков: Университет
внутренних дел, 1997.
3. Гришина Н. В. Психология конфликта. – СПб.: Питер. 2000.
4. Дмитриев А.В. Конфликтология. – М.: Гардарики, 2001. – 320с.
5. Здравомыслов А.. Г. Социология конфликта . – М.:Аспект Пресс,1996.
6. Зеркин Д.П. Основы конфликтологии: курс лекцій. – Ростов - на – Дону:
Феникс, 1998.
7. История философии в кратком изложении. – М.: Мисль, 1991.
8. Козырев Г.И. Введение в конфликтологию. – М.: Владос, 1999.
9. Конфликтология ( Под ред. А.С. Кармина. – СПб.: Лань, 1999.
10.Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч. – М.: Политиздат, 1991.
Основні поняття теми:
Конфліктологія,
1
Конфлікти були, є і будуть, вони супроводжують наше життя як хвороби.
Здається навіть дивним, що конфліктологія як практична наука, на відміну від
медицини, з’явилася нещодавно, у другій половині 20 століття, а серйозне
ставлення до неї з боку громадськості і державних кіл виникло лише після
“Карибської кризи” – глобального конфлікту, що поставив людство на межу
третьої світової війни.
Найбільш загальне уявлення про предмет конфліктології дає етимологія
слова “конфліктоогія” – “наука про конфлікти”. Більш точним і змістовним є
наступне визначення: конфліктологія - це система знань про закономірності і
механізми виникнення і розвитку конфліктів, а також про принципи і технології
управління ними. Вона є однією з наймолодших психологічних галузей, яка
розвивається на межі багатьох наук, і, в першу чергу, соціології і психології.
Становленню конфліктології як самостійної психологічної галузі передував
довгий період формування, накопичення і розвитку конфліктологічних ідей і
поглядів, спочатку в рамках філософії, а потім і інших наук. Виділяють
наступні періоди становлення конфліктології:
Древні
часи.
В
цьому
періоді
заслуговують
уваги
погляди
древнєкитайських мислителів, особливо Конфуція (551 – 479 рр. До н.е. ). В
його моральних заповідях можна знайти бачення проблеми самим філософом (
“Не роби іншим того, чого собі не бажаєш, і тоді в державі і в сім’ї до тебе не
будуть відчувати ворожнечі”). Джерелом конфліктів філософ вважав поділ
людей на “благородних мужів” ( освічені, грамотні, виховані) і простолюдинів (
“малі люди”). Для благородних мужів основою взаємостосунків є порядок, а
для малих людей – користь. Тому неосвіченість і невихованість простолюдина
веде
до
порушення
норм
людських
взаємостосунків,
до
порушення
справедливості.
Важливе значення має становлення конфліктологічної думки античних
філософів, які вперше спробували раціонально зрозуміти світ. Античні погляди
на конфлікт базувалися на основі філософського вчення про протилежності.
Зіткнення і єдність протилежностей, згідно
Геракліту, є всезагальним і
2
універсальним засобом розвитку. За його словами, “протилежне погоджується,
а з неузгодженого появляється найпрекрасніша гармонія” ( 6, с.81).
Багато філософів того часу співвідносять конфлікти з контекстом
соціальних явищ, при цьому виявляють причини конфліктів і дають їм оцінку з
точки зору соціальних наслідків. Наприклад, різним було ставлення дог такого
соціального явища, як війна. У Геракліта можна знайти: “ Війна – батько всього
і всього цар. Одним вона визначила бути багатим, іншим – простими людьми,
одних зробила рабами, інших - вільними ” ( 6). Коли Геракліт війну оправдував,
то Платон
її засуджував, називаючи найбільшим злом. Аналогічної оцінки
війні як найгострішого соціального конфлікту дотримувався і Демокріт, який
казав: “Громадянська війна є бідою для обох ворогуючих сторін...”.
Крім аналізу війни, у працях античних філософів присутні також ідеї
стосовно державного укладу. Аристотель стверджував, що держава є
інструментом примирення людей. Людина поза державою є агресивною і
небезпечною. Можна також згадати соціально – етичні і правові ідеї Демокріта,
який вказував, що “закони не забороняли би кожному жити за своїми смаками,
якщо би кожен не шкодив іншому, оскільки заздрість сприяє
початку
ворожнечі”.
Середні віки. Загалом конфліктологічні ідеї цього періоду носять
релігійний характер. Це підтверджують думки Аврелія Августина про єдність
людської і божественної історії, яка протікає
одночасно в протилежних і
нерозділених сферах. Це - вічна боротьба двох царств – Божого і земного.
Подібні погляди можна знайти і в роздумах Фоми Аквінського про царство
філософського пізнання і богослов’я, про мирську і духовну владу, про людське
буття і Бога.
Епоха Відродження. Особливістю мислительських поглядів на проблему
конфлікту цього періоду є те, що вони сформувалися в результаті розвитку на
більш високому рівні ідей древнєгрецьких філософів про велич людського
розуму, про його роль у пізнанні навколишнього світу. Виходячи з- під влади
релігійної свідомості, філософи надавали проблемі конфліктів земний сенс.
3
М.Кузанський, М.Копернік, Дж. Бруно, Н. Макіавеллі, хоч і зазнавали тиск з
боку церкви, вірили у в силу людини, її розум і гармонію, здатність
переборювати соціальні конфлікти.
Новий час і епоха Просвіти.
Це був час сильного економічного і
культурного зросту європейських держав. Все це створило передумови до
системного підходу при пізнанні явищ навколишнього світу, в тому числі і
конфліктів. Дана проблема вивчалася Френсисом Беконом, Томасом Гобсом,
Жан – Жаком Руссо, Адамом Смітом. Зокрема, Ф.Бекон одним з перших
застосував системний підхід при аналізі причин соціальних конфліктів
всередині країни. Цікавою є думка Т.Гобса про природній стан суспільства як “
війни всіх проти всіх”.
Перша половина ХІХ ст. На цьому етапі розвитку конфліктологічної
думки особливу вартість мають погляди представників класичної німецької
філософії – Імануїла Канта, Георга Гегеля, Людвиха Фейєрбаха. В їх роботах
прослідковуються глибокі філософські роздуми про найгостріші проблеми того
часу, зокрема проблема війни і миру. Цікавими є ідеї Канта (“Про вічний мир”)
і Гегеля (“Про війну як засіб морального очищення народів”).
Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. Саме цей період займає виняткове
місце в становленні конфліктології як відносно самостійної теорії, що
обумовлене наступними чинниками:
1. До цього часу був накопичений достатньо великий об’єм інформації з
проблеми конфліктів. Він містився в поглядах видатних мислителів минулих
віків.
2. Цей період характеризувався сильними соціальними потрясіннями –
війнами, економічними кризами, соціальними революціями. Всі ці події
вимагали глибокого наукового аналізу, нових теоретичних підходів.
3. В цей же період виникають нові науки і концепції, які докорінно
міняють людські можливості соціального пізнання. Це – марксистська
філософія ( К,Маркс, Ф.Енгельс), соціологія (Огюст Конт), психологія
(Вільгельм Вундт).
4
Особливо необхідно відмітити роботи в області соціології: німецького
теоретика Карла Клаузевіца “Про війну”, Георга Зіммеля, Питирима Сорокіна;
в області психології – Зигмунда Фройда та його учнів.
Стосовно Г.Зіммеля можна сказати, що він вважав конфлікт в суспільстві
неминучим і його основною формою є конфлікт між індивідом і суспільством.
Саме йому приписується і авторство самого терміну “соціологія конфлікту,
який пізніше стане назвою цілого напрямку. Він вивчав і описував конфлікти і
між етнічними групами, і між різними поколіннями людей і культурами, і між
чоловіками і жінками. Головне в розуміння конфліктів Зіммелем є віра в те, що
конфлікт може привести до соціальної інтеграції і, забезпечуючи вихід
ворожості, підсилювати соціальну солідарність. Конфлікт, за Зіммелем, не
завжди і не обов’язково приводить до розрушення; навпаки, він може
виконувати важливі функції збереження соціальних відношень і систем. Він
вперше звернув увагу на позитивні функції конфлікту в житті суспільства. Ці
ідеї мали величезний вплив на американську соціологію і, в першу чергу, на
роботи Л.Козера.
50-ті роки ХХ ст. В 1957 році було проведене обговорення проблеми
конфліктів Соціологічною асоціацією ЮНЕСКО, що послужило організаційним
імпульсом до проведення конференцій
з теми конфліктів, створення ряду
організацій і центрів, а також випуску спеціальних журналів з “конфліктних”
проблем. .Як відносно самостійний напрямок конфліктологія виділяється в
соціології і отримує назву “соціологія конфлікту”. Це пов’язано з роботами Р.
Дарендорфа
(Німеччина)
“Соціальні
класи
і
класові
конфлікти
індустріальному суспільстві” (1957), а також Л.Козера (США)
в
- “Функції
соціальних конфліктів” (1956).
Ральф Дарендорф вважав, що конфлікт є обов’язковим компонентом
любого суспільства, однак в постіндустріальному суспільстві, яке він вивчав,
основне протиріччя соціальних систем, на його думку, зміщується з
економічної площини, з сфери відношень власності до області відношень влада
– підкора і основний конфлікт стає пов’язаний з перерозподілом влади.
5
В цей же період аналогічна ситуація спостерігається і в психології. Завдяки
роботам М.Шеріфа, Д.Рапопорта, Р.Доза, Л.Томпсона, К.Томаса, М. Дейча,
Д.Скотта та ін. виділяється і психологія конфлікту як відносно самостійний
напрямок.
Дослідження в області соціології конфлікту і особливо в психології
конфлікту сприяли розвитку конфліктологічної практики ( 70 роки). В цей час
Горовіц і Бордман створюють програму психологічного тренінга, спрямованого
на навчання конструктивної поведінки в конфліктній взаємодії. Ч. Освуд
розробив методику ПОІР (Поступові і взаємні ініціативи з розрядки напруги),
яка призначалася для вирішення міжнародних конфліктів. Особливе значення
також мають переговорні методики вирішення конфлікту (Д.Скотт, Г.Боуер,
Г.Келман). Розробка технологій переговорів з участю посередника – медіатора (
В.Лінкольн, Л.Томпсон, Р.Рубін ) привела до створення в США в 70 –80 роки
учбових закладів по підготовці фахівців – медіаторів. В цей період всесвітню
славу набув Гарвардський метод “принципових переговорів” Р.Фішера та
У.Юрі. У 80 –ті роки виникають конфліктологічні центри в США та інших
країнах світу. А в 1986 році в Австралії за ініціативою ООН створюється
Міжнародний центр вирішення конфліктів.
Отже, можна зробити висновок, що вивчення конфліктів має довге минуле
і коротку історію. З самого початку конфліктологія оформляється скоріше як
область пошуку засобів попередження конфліктів та їх послаблення, що
стимулювалося
жорстоким
досвідом
Другої
світової
війни.
Розвиток
конфліктології характеризується поступовим переходом від теоретичних описів
до практики управління ними. Аналіз сучасного стану конфліктології дозволяє
зробити висновок про домінуючий розвиток саме практичних підходів. З
одного боку, це пов’язане з певними теоретичними невдачами: не вдалося
побудувати єдину концептуальну схему опису всіх видів конфліктів, створити
єдину теорію конфлікту, побудувати єдину універсальну типологію конфліктів.
Спроби такого типу існують, але вони є часто вимушено абстрактні і це
ускладнює їх практичне використання.
6
З іншого боку, сам інтерес до конфліктів зміщується саме до проблеми їх
регулювання і практичної роботи з ними. Дж. Бертон, один з провідних
дослідників в області конфлікту, підкреслює, що академічні розробки в області
теорії
конфлікту
традиційно
обмежувалися
створенням
“пояснюючих”
концепцій, т. б. пошуком джерел конфліктних ситуацій. В останнє десятиліття
все більший інтерес викликають методи попередження і аналітичного
вирішення конфліктних ситуацій. На думку Бертина, основна задача полягає в
переході до створення теорії “техніки” вирішення конфліктів.
В житті ми використовуємо багато слів – синонімів поняттю конфлікт.
Загальний синонімічний ряд поняття “конфлікт” включає конфлікт (conflict),
спір, суперництво( contest), єдиноборство( combat), боротьбу ( fight), скандал(
affray).
Сontest відноситься як до дружнього змагання, так і до ворожої
боротьби за досягнення мети; combat – при ворожому конфлікті; fight означає
зіткнення індивідуальних суперників; affray – це публічне зіткнення або
галаслива сварка. Деколи важко чітко визначити суть психологічного явища.
За останнє століття початкова точка зору на конфлікт як на негативне
явище, що вимагає придушення, усунення, еволюціонувала до прийняття
конфлікту як невід’ємного елемента соціального життя, який має в тому числі і
позитивні функції. Акцент було перенесено на регулювання конфліктними
явищами, що би дозволило мінімізувати негативні наслідки і, більше того, мати
позитивний ефект з конфліктного процесу.
Будь–який конфлікт є пов’язаний з тими чи іншими зовнішніми і
внутрішніми умовами, що можуть бути досить різноманітні. Але є певні ознаки,
на основі яких любий фахівець може правильно ідентифікувати конфлікт і
віднести його до певної категорії. Це є предмет і об’єкт конфлікту.
Під предметом
конфлікту розуміють об’єктивно існуючу або уявну
проблему, що є причиною сварки між сторонами. Це є те основне протиріччя, із
– за якого і заради вирішення якого люди вступають у протидію. Не завжди
легко знайти предмет конфлікту. Багато конфліктів мають складну і заплутану
передісторію. Нашаровування проблем може зробити предмет конфлікту
7
дифузним, таким, що не має чітких меж. Може існувати основна причина і
багато мілких причин (сімейна сварка). Якщо аналізувати предмет конфлікту з
філософської позиції, то у всіх конфліктах
предмет один:
ресурси (
матеріальні і духовні) і контроль над ними. Для більш чіткого розуміння ще
використовують поняття об’єкт конфлікту. Під ним розуміють конкретну
матеріальну або духовну цінність, якою хочуть володіти обі сторони. Об’єктом
конфлікту може бути любий елемент матеріального світу і соціальної
реальності, що може стати предметом особистісних, групових, суспільних,
державних домагань. Цей елемент повинен знаходитися на перехресті інтересів
різних соціальних суб’єктів, які хочуть ним володіти. Це завжди певний
дефіцитний ресурс. Деколи конфлікт може і не мати видимого
об’єкта (
неправдивий конфлікт ).
Поняття конфлікту сьогодні не належить якійсь одній області науки або
практики. Можна виділити багато областей наукових знань, які так чи інакше
вивчають конфлікти: психологія, соціологія, педагогіка, історія, філософія,
мистецтвознавство, соціобіологія, економіка, правознавство, математика,
воєнні науки. У різних областях використовуються наступні поняття: воєнний
конфлікт, художній конфлікт, регіональний конфлікт, етнічний конфлікт,
міжнаціональний конфлікт, педагогічний конфлікт, конфлікти в спорті,
соціальний, трудовий, кримінальний конфлікт, конфлікт поколінь, моральний
конфлікт, конфлікт “особистість – група”. Саме тому конфліктологія тісно
пов’язана з такими науковими галузями, як філософія, соціологія, історія,
економіка, культурологія, правознавство, педагогіка, політологія, психологія,
математика, воєнна наука і даний зв’язок є закономірним, оскільки:
1) конфліктологія опирається на принципи пізнання, які вироблені в
рамках інших наук і дозволяють глибше зрозуміти предмет конфліктологічних
досліджень.
Такими
принципами
є
:
принцип
всезагального
зв’язку,
детермінізму, розвитку, системного підходу, соціально – детермінованого
контексту, особистісного підходу, додатковості та ін.
8
2) в конфліктологічних дослідженнях творчо використовуються методи
інших наук.
Не можна не побачити і зворотного впливу конфліктології на інші науки.
Наприклад, конфліктологічні проблеми у сфері міжособистісних відношень
стимулюють вирішення багатьох психологічних, соціологічних, правових і
моральних проблем, зокрема проблем спілкування, взаємовідношень, соціально
– психологічного клімату та ін.
Конфліктологія як практична наука про специфічне спілкування людей,
соціальну взаємодію особистостей, угрупувань, організацій, суспільств і держав
покликана:
на основі вивчення специфіки конфліктного спілкування виробляти
оптимальні стратегії поведінки у конфлікті, які б сприяли нейтралізації
конфлікту, зводили до мінімуму його негативні наслідки;
давати змогу вийти із конфлікту “з чеснотами” навіть за найгірших
варіантів його вирішення;
розробити
систему
“профілактики”
конфліктів,
“конфліктотерапію”,
визначити принципи аналізу ситуацій, що спонукають до конфлікту;
дати рекомендації щодо того, як уникнути конфліктності за подібних
ситуацій, а також попередити з’явлення конфлікту, що виникає, здавалося б,
“на голому місці”;
навчити
людину
потенційної
“конфліктопередбаченню”,
конфліктності,
виробленню
тобто
попередженню
особливої
“психотехніки
конфліктності”.
Традиційними для психології є можливості або експериментального
відтворення досліджуваних явищ, або спостереження і опис їх природного
існування. В нашому випадку спостереження за конфліктами повинно бути
професійним. Позитивними моментами спостереження є і його відносна
простота, і той факт, що він дає можливість досліднику вникнути в деталі
конфлікту, “відчути” його особливості. Недолік його в тому, що особистість
дослідника обов’язково проявиться в якостях спостереження, і характер
9
висновків можна поставити під сумнів. Тому багато психологів рекомендують
застосовувати спостереження лише разом з іншими методами. В дослідженнях
конфлікту можна виділити методи його експериментального вивчення і методи
опису конфліктів, що виникли природно. В свою чергу, експериментальне
вивчення конфлікту можна здійснювати як в лабораторних, так і в природних
умовах людської взаємодії. Треба враховувати, що експериментальні підходи
при вивченні конфліктів суттєво обмежені, оскільки любе пряме втручання в
конфлікт, особливо міжособистісний, не тільки може принести шкоду
сторонам, але і порушити “чистоту”
дослідження. Вибір експерименту
залежить від виду і рівня досліджуваного конфлікту, його суспільного
значення. Ще одним методом є вивчення документів. Мається на увазі
вивчення засобів різного закріплення на спеціальному матеріалі інформації про
факти, події і мислитель ну діяльність людини. Інформація фіксується з
допомогою букв, цифр, стенографічних та інших знаків, малюнків, фотографій,
звукозаписів. В залежності від технічних засобів фіксації інформації
розрізняють наступні види письменних документів: офіційна документація
державних і суспільних організацій, література; преса; особисті документи (
листи, щоденники); фонетичні ( радіо, магнітофонні записи, магнітні стрічка,
дискети, диски). За звичай, при вивченні документів виникають труднощі,
пов’язані з великою кількістю і видами джерел. Тому застосовується своєрідна
методика їх вивчення, т.з. контент – аналіз (кількісний аналіз). Його суть
вкладається в досить просту схему: ”Хто сказав, що, кому, як, з якою метою і з
яким результатом?” При застосуванні цієї методики вдається знайти і
обрахувати ознаки документа, його суттєвий зміст. Опитування часто
застосовується в конфліктології. Дані можна отримати як з боку учасників, так
і очевидців. Питання для респондентів є, як правило, опосередковані, оскільки
багато з них встидаються розповідати про свою участь у конфлікті. Більш слово
охочими стають люди, коли вони не брали безпосередньої участі у конфлікті.
Переваги опитувальників очевидні: вони не наносять шкоди експертам,
респондентам, є відносно дешеві і не вимагають великої затрати часу. Існують і
10
недоліки: деякі люди встидаються, інші є скритими, самі ж дослідники часто
важко переборюють свій суб’єктивізм, особливо при інтерпретації відповідей.
Практично всі методи сучасної психології знаходять своє застосування в
області вивчення конфліктів, хоча вони не завжди забезпечують надійність
інформації. Крім того, в залежності від об’єкту вивчення і завдань можна
представити наступну класифікацію методів конфліктології:
І. Методи вивчення і оцінки особистості: спостереження, опитування,
тестування.
ІІ. Методи вивчення і оцінки соціально – психологічних явищ в групах:
спостереження, опитування, соціометричний метод.
ІІІ. Методи діагностики і аналізу конфліктів: спостереження, опитування,
аналіз результатів діяльності, метод експертного інтерв’ю.
ІУ. Метод управління конфліктами: структурні методи, метод картографії.
Стосовно методів конфліктології можна виділити наступні закономірності:
а) процес дослідження конфліктів повинен розглядатися як єдине ціле, а не
як застосування одного або декількох методів. Кожен конфлікт вимагає
інтегрованого пояснення, тобто комплексного вивчення;
б) любе дослідження починається з вивчення літератури зі спеціальних
наук, які мають відношення до конфліктів, а також підручників з
в) творче порівняння інформації про конфлікти, отриманої з теоретичних
джерел, з реально існуючим конфліктом дозволяє висувати попередні гіпотези,
які повинні бути підтвердженні;
г) при виборі методів дослідження необхідно рахуватися з можливими
матеріальними ресурсами. Це особливо важливо при проведенні опитування і
організації експерименту;
д) найголовніше в дослідженні - розробка програми, центральною задачею
якої є гарантія того, що взаємозв’язок, який ми спостерігаємо, є результатом
процесів, описаних нами, а не любих інших процесів. В програму включаються:
ціль і задачі дослідження; основні і допоміжні гіпотези; рішення проте, як
11
збирати дані і якими методами; організація збору і обробка отриманих
результатів.
Характеристика конфлікту як соціального феномена.
План
1. Загальна характеристика поняття «конфлікт»
2. Структура конфлікту
3. Етапи та стадії конфліктної взаємодії
4. Типологізація конфліктів
5. Закономірності конфліктної взаємодії
Література:
11.Анцупов А.Я., Шипилов А..И . Конфликтология. - М.:ЮНИТИ, 1999.
12.Бандурка А..М., Друзь В.А.. Конфликтология. – Харьков:
Университет внутренних дел, 1997.
13.Гришина Н. В. Психология конфликта. – СПб.: Питер, 2000.
14.Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта. Социологические исследования.- 1994. – С. 142 – 147.
15.Дмитриев А.В.Конфликтология. – М., 2001 – С. 53 – 135.
16.Ємельянов С.М. Практикум по психологи. – Санки – Петербург:
Питер, 2001. – С. 22 – 31.
17.Ішматуров А.Т.Конфлікт і згода. Основи когнітивної теорії
конфліктів. – К.:Наукова думка, 1996. – 190с.
Основні поняття теми:
Конфлікт, види конфліктів, структура конфлікту, предмет конфлікту,
учасники (сторони) конфлікту, умови (виникнення і протікання),
конфліктна ситуація, образ конфліктної ситуації, конфліктна взаємодія,
етапи і фази конфлікту, конфліктоген.
12
1. На сьогоднішній день конфлікти трактуються як: а) розповсюджена риса
соціальних систем, як природній фрагмент людського життя. Конфлікт повинен
бути прийнятий як одна з форм нормального людського життя, а не як патологія
чи аномалія; б) явище, яке не є лише деструктивним, тобто воно не завжди і не
обов’язково приводить до розрушення. Навпаки, це один з процесів, який
служить збереженню цілого; в) явище, що містить в собі потенційні позитивні
можливості. Загальну ідею позитивного ефекту конфліктів можна звести до
наступного: продуктивність конфронтації відбувається тому, що конфлікт веде
до змін, зміни ведуть до адаптації, адаптація веде до виживання. Можна сказати,
що
конфлікти
запобігають
закостенінню
системи,
відкривають
дорогу
інноваціям; г) явище, яким можна управляти, причому таким чином, щоб
мінімізувати або елімінізувати його негативні, деструктивні наслідки і підсилити
його конструктивні можливості [ 7, 4].
Конфлікт як складне
соціальне явище характеризується багатьма
параметрами. Найважливішими з них є його сутність, структура, причини та
динаміка.
У психології не існує єдиного визначення поняття конфлікту. Є різне його
тлумачення з позицій різноманітних наукових теорій.
В.І. Брудний і В.А. Семенов визначили конфлікт як "зіткнення
протилежних інтересів, думок і прагнень" (9).
А.А. Єршов розширив це визначення, підкресливши, що особистісний
конфлікт "означає зіткнення особистостей з погляду несумісності їх потреб,
мотивів,
цілей,
установок, поглядів,поведінки в процесі і в результаті
спілкування цих особистостей"(6).
В.М. Афонькова визначила конфлікт як "ситуацію зіткнення і боротьби
неодинакових точок зору, інтересів, установок суб'єктів"(9).
А.Г.Ковальов трактував конфлікт через протиріччя (9).
Н.В.Грішина
запропонувала розглядати конфлікт як реакцію людей на
перешкоди з метою досягнення цілей сумісної діяльності, також на поведінку
інших, які не відповідають очікуванням. Дослідниця вказує і на те, що конфлікт
13
- це реакція на основні несумісності характерологічних шаблонів поведінки,
несходження культурних основ і потреб.
Ми можемо визначити конфлікт як відношення між суб’єктами соціальної
взаємодії, яке характеризується їх протидією на основі протилежно спрямованих
мотивів ( потреб, інтересів, цілей, переконань) і суджень ( думок, поглядів,
оцінок. Не дивлячись на різні підходи при тлумаченні даного поняття, можна
виділити наступні найістотніші його властивості:
- наявність протиріч, у всякому випадку розбіжностей між інтересами,
цінностями, цілями, мотивами, ролями суб’єктів;
- протидія, протиборство суб’єктів конфлікту, прагнення нанести шкоду
(моральну, матеріальну, фізичну, психологічну ) опоненту, травмувати “Я”;
- негативні емоції і почуття один до одного як фонові характеристики
конфліктної взаємодії.
Порівняння і аналіз багатьох визначень конфліктів дозволяє виділити його
інваріантні ознаки, якими є біполярність, активність і суб’єктність. Термін
біполярність в рамках психології конфлікту означає одночасно взаємозв’язок і
взаємопротилежність. Істинна точка зору може існувати лише тоді, коли з нею
співіснує неправильна. Протистояння інтересів передбачає наявність двох
суперечливих одне одному або несумісних інтересів. Боротьба мотивів також
можлива лише при їх
чисельності. Біполярність як особливість конфлікту
характерна і для випадків більш широкого соціального протистояння [ 4, 142].
Однак сама по собі біполярність ще не означає зіткнення двох різних начал.
Їх істинна протилежність проявляється не в їх співставленні, а в їх протистоянні,
що передбачає “боротьбу”, активну взаємодію, спрямовану на вирішення або
зняття розділяючого їх протиріччя. Отже, разом з біполярністю, яка є носієм
протиріч, в якості обов’язкового атрибуту конфлікту виступає активність,
спрямована на переборення протиріч.
З точки зору функцій конфлікт є досить суперечливе явище. Часто важко
передбачити не дуже далекі перспективи і наслідки конфлікту. Явні і латентні
14
функції конфлікту, маючи двоїсту природу, в нашому житті можуть бути як
негативними, так і позитивними. Крім того, результативність вирішення
конфлікту носить релятивний характер, тобто у різні часи і з різних точок зору
один і той же конфлікт може оцінюватися по-різному.
Всі позитивні і негативні функції конфлікту можна розділити на: загальні
(мають місце на різних рівнях соціальної системи) та особистісні (стосуються
безпосередньо впливу на особистість). У більшості випадків конфлікт
сприймається як негативне явище, пов’язаний з незадоволенням, нетерпінням,
соціальною напругою.
Зупинимося на розгляді загальних негативних функцій:
а) якщо конфлікт не вдається вирішити позитивно, то відбувається
розрушення соціальної спільноти, в якій знаходиться людина. Можливе
уповільнення темпів соціального, політичного і духовного розвитку суспільства,
а також криза суспільного розвитку, виникнення диктаторських і тоталітарних
режимів;
б) може бути пов'язаний із насильницькими методами його вирішення, в
результаті чого можливі людські жертви і матеріальні втрати;
в) він може викликати дезінтеграційну тенденцію, яка означає вихід
індивідів з певної соціальної структури або інститутів і це може привести до
розпаду даної структури або її ослаблення;
г) може супроводжуватися наростанням у суспільстві песимістичних
настроїв і упад ком моралі;
д) може викликати нові, більш деструктивні конфлікти;
е) конфлікти в організаціях часто можуть призвести до зниження рівня
організації системи, зниження дисципліни і ефективності діяльності.
Деструктивні функції конфлікту на особистісному рівні виражаються у
наступних наслідках:
а) може привести до розчарування у своїх можливостях і здібностях;
15
б) може викликати почуття невпевненості в собі, втрату попередньої
мотивації і руйнуванню ціннісних орієнтацій і способів поведінки. Як наслідок,
можлива девіантна поведінка, крайній випадок якої – суїцид;
в) може викликати такі наслідки, які утруднюють або роблять зовсім
неможливим досягнення цілей суб’єктом конфліктної взаємодії;
г) в якості реакції на конфлікт людина може «включати» захисні механізми,
такі як мовчання, критиканство, формальна ввічливість, буквоїдство,
перетворення всього в жарт, розмову на іншу тему, постійний пошук винних.
Позитивні функції конфліктів проявляються тоді, коли людина дійсно
“звільнюється” від проблеми таким чином, щоб переживання робили її більш
зрілою, психологічно адекватною і інтегрованою. Емоційне переживання
кризової ситуації саме по собі не веде до її вирішення. Так само і обдумування
ситуації дасть лише її краще розуміння. Справжня ж проблема полягає у
творенні нового сенсу, коли результатом внутрішньої роботи особистості з
переборення важкої ситуації стають зміни в
її суб’єктивному світі: нові
цінності, відношення, відновлення душевної рівноваги.
Розглянемо деякі загальні конструктивні (позитивні) функції конфлікту:
а) будучи формою протиріч, конфлікт є джерелом розвитку. Ця думка
знаходить своє відображення в багатьох теоріях (Ж.Паже, К. Левін, Ломов, але
найбільш яскраво ця функція проявляться в теорії Е. Еріксона;
б) сприяє зняттю соціальної напруги і ліквідації стресової ситуації,
допомагає «випустити пар», розрядити обстановку і зняти напругу, “оздоровити
відношення. Часто можна (свідомо) підсилювати переживання для ініціювання
благотворного кризису і довести конфлікт до моменту вибуху – до останньої
межі, коли треба вибирати. Тоді відбувається ломка неправильно складених
відношень і на їх місці будуються нові відношення і поняття;.
в) призводить до стабілізації соціальної системи, оскільки ліквідовуються
джерела незадоволення. Сторони конфлікту у майбутньому будуть більше
співробітничати, а не конфліктувати;
16
г) інтенсифікує і стимулює групову творчість, сприяє мобілізації енергії
для вирішення завдань, які стоять перед людьми. У процесі пошуку шляхів
вирішення конфлікту відбувається активізація аналізу важких ситуацій,
розробляються нові підходи. Він також робить можливим підсилення
внутрішньої солідарності групи, а також є засобом чіткого розмежування між
групами.
Конструктивними функціями конфлікту на особистому рівні є:
а) конфлікт – сигнал про наявність неблагополуччя і необхідністю зміни.
При внутрішніх конфліктах людина отримує сигнали про об’єктивні протиріччя
життєвих відношень
і отримує шанс вирішити їх до
реального зіткнення.
Також при напружених міжособистісних стосунках
конфлікт, як біль,
повідомляє нам проте, що щось негаразд з наших відношеннях або в нас самих. І
якщо ми у відповідь на ці сигнали намагаємося внести зміни у нашу взаємодію,
ми приходимо до нового стану адаптації у відношеннях.
б) конфлікт – можливість зближення. Часто в момент прориву, коли людям
вже немає що губити, вони кажуть все, що відчувають і чого не могли сказати
раніше. Відбувається “розмова начистоту” і люди можуть знайти розуміння;
в) конфлікт може виконувати пізнавальну (діагностичну) функцію по
відношенню до людей і до себе. У важких критичних ситуаціях проявляється
істинний характер, цінності, мотиви поведінки;
г) конфлікт може допомогти позбутися небажаних якостей характеру
(покірності, почуття неповноцінності);
д) конфлікт – це важливий фактор соціалізації людини, оскільки за
невеликий проміжок часу можна отримати багато життєвого досвіду;
Підсумовуючи згадані функції конфліктів, можна прийти до певних
висновків. Конфлікт здатний викликати такі соціальні і психологічні зміни і
перетворення, які приводять або до більш повної і глибокої адаптації людини і
соціальної спільноти до нових умов, або до деградації і краху суб’єктів
конфліктної взаємодії. Характеризуючи конфлікт і його наслідки з позиції
системного підходу, який включає в себе принцип амбівалентності (подвійності)
17
у сприйманнях і оцінках одних і тих же процесів, необхідно підкреслити, що він
ніколи не буває однозначно негативним або позитивним. Оцінки результатів
конфлікту можливі лише після закінчення певного відрізку часу, іноді досить
тривалого.
2. Для правильного розуміння поняття «конфлікт» насамперед треба
окреслити коло понять, важливих для його соціально-психологічного аналізу. Л.
Петровська розглядає чотири основні категоріальні групи таких понять:
структура конфлікту, його динаміка, функції та типологія (класифікація).
Структурні
характеристики конфлікту передбачають знання складових
елементів конфлікту. Вони відображають компоненти, без яких його існування
неможливе: “вилучення” любого з компонентів з простору конфлікту або зведе
його нанівець, або суттєво змінить його характер. До структурних компонентів
конфлікту відносять:
1)
що
сторони (учасники) конфлікту – це суб’єкти соціальної взаємодії,
знаходяться
в
стані
конфліктуючих.
Їх
ще
конфлікту
можуть
або
називати
явно
(неявно)
опонентами,
підтримують
противниками,
конкурентами. Учасники конфлікту як правило визначаються в термінах
рольових позицій (“начальник” – “підлеглий”, “батьки” – “діти”). Перехід
учасників ситуації до конфліктної взаємодії починається з дій одного з них,
того, хто проявляє ініціативу. І на початковому етапі може вважатися
ініціатором. Необхідно мати в полі зору не тільки безпосередніх учасників
конфлікту, але і інших людей, чиї інтереси можуть бути задіяні (пасивні
учасники конфліктної ситуації).
2)
умови конфлікту – обставини або чинники, що визначають його
характеристики і можливості виникнення. Це – явища, події, факти, ситуації, які
передують конфлікту і, при певних умовах діяльності людини, викликають його.
Умови (причини ) конфлікту включають в себе як умови виникнення, так і
умови протікання. Зазвичай під умовами розуміють об’єктивні особливості
зовнішньої ситуації, які вважаються суттєвими для виникнення конфлікту. В
18
житті, як правило, суттєву роль відіграють суб’єктивні чинники. В цьому
випадку важко або майже неможливо визначити ті фактори, які можуть
розглядатися як необхідні і достатні для виникнення конфлікту. Всі причини
конфліктів можна поділити на загальні і часткові. До загальних причин (такі, що
виникають у всіх конфліктах) ми відносимо: а) соціально – політичні і
економічні причини; б) соціально–демографічні причини ( різниця в установках
людей з різним віком, статтю, етнічною групою); в) соціально–психологічні
причини
(взаємовідносини, лідерство, групові мотиви,
індивідуально–психологічні
відмінності
(темперамент,
груповий настрій );
здібності,
мотиви,
характер). До часткових причин можна віднести факти, пов’язані з конкретним
видом конфлікту (незадоволеність умовами праці, порушеннями службової
етики, різницею в цілях і цінностях). Необхідно ще згадати про таке явище, як
інцидент – це збіг обставин, які є приводом для конфлікту.
3)
предмет ( об’єкт ) конфлікту – це те, із-за чого виникає конфлікт.
Предметом може бути конкретний об’єкт, конкретна можливість (одна посада
на двох), певне ціннісне ствердження (правило поведінки). Предмет конфлікту
пов’язаний з цілями конфліктуючих сторін, але не всі цілі пов’язані з предметом
конфлікту.
4) образ конфліктної ситуації - це відображення предмету конфлікту у
свідомості суб’єктів конфліктної взаємодії, уявлення учасників про самих себе,
свої мотив, цінності, можливості, уявлення проте, як сприймає інша сторона.
Саме суб'єктивні образи, а не реальність є безпосередньою детермінантою
конфліктної поведінки. Ці образи зумовлюють можливі дії, що визначають різні
сторони конфлікту. Під конфліктною ситуацією розуміють такий збіг обставин,
який об’єктивно створює основу для реальної протидії між соціальними
суб’єктами. Конфліктна ситуація може скластися об’єктивно поза волею і
бажаннями потенційно протидіючих сторін і може бути викликана або створена
однією із сторін або обома. Кожна конфліктна ситуація має об’єктивний зміст
(визначається дійсними подіями) і суб’єктивне значення, у відповідності з яким
суб’єкт починає діяти в конфлікті. Суб’єктивне відображення конфліктної
19
ситуації не обов’язково відповідає дійсності. Усвідомлення конфлікту завжди
несе в собі елементи суб’єктивізму і вже тому є в певній мірі викривленим.
Перекручення у сприймання конфлікту може бути досить значним. Буває, що
причиною конфлікту може бути просте нерозуміння іншого суб’єкта. У зв’язку з
цим виділяють поняття “часткового зрозумілого” і “ обманного” конфлікту (Л.
Петровська). В “частково зрозумілому” конфлікті оцінка опонентами ситуації
суттєво відрізняється від реального стану речей (перебільшення або зменшення
масштабів проблеми). В “обманному”
конфлікті об’єктивна конфліктна
ситуація повністю відсутня, немає видимого протиріччя, але люди його
відчувають і намагаються протидіяти.
дії учасників конфлікту – це те, що в сукупності утворює
4)
конфліктну взаємодію. Треба говорити не про дії окремих людей, а про їх
взаємодію.
результат конфлікту – це ідеальний образ результату, який і
5)
визначає спрямованість конфлікту. Ефективність
вирішення конфлікту
визначається предметним змістом, складом учасників і умовами протікання.
Серед
можливих
результатів виділяють наступні:
1) повне знищення
конфронтації шляхом взаємного примирення сторін на певній основі; 2)
зникнення конфронтації, коли: а) одна із сторін виходить переможцем,
а
інша признає себе переможеною; б) обі сторони в різній мірі програють і
отримують “негативне” задоволення; 3) послаблення конфлікту
шляхом
взаємних поступів;
форму
4) трансформація конфлікту у видозмінену
або в принципово новий
конфлікт,
конфлікту
конфлікт, вирішення якого або знімає
перший
або відводить його на другий план; 5) поступове затухання
шляхом
його самовільного руху;
конфлікту (відхід одного
6) механічне
знищення
учасника або двох з колективу).
3. Структурні компоненти конфлікту не дають можливості прогнозувати
його розвиток. З практичної точки зору більш важливим є аналіз дій учасників в
20
контексті
динамічних
характеристик.
Опис
динамічних
характеристик
конфлікту передбачає увагу до розвитку конфлікту і вимагає відповіді на два
ключові питання: що відбувається у конфлікті ( процеси, які виникають на
різних стадіях) і як це відбувається ( регулятори цих процесів). Динаміка
конфлікту знаходить своє відображення в поняттях фази і етапи конфлікту.
Стадії
(етапи)
конфлікту
відображають
суттєві
моменти,
які
характеризують розвиток конфлікту від його виникненні і до вирішення.
Важливо їх знати з метою прогнозування, оцінки і вибору технології його
управлінням. Основними етапами конфлікту є:
а) виникнення і розвиток конфліктної ситуації. Вона створюється однією
або декількома суб’єктами взаємодії і є передумовою конфлікту;
б) усвідомлення конфліктної ситуації хоча би одним з учасників і емоційне
переживання ним цього факту. Результатом і зовнішнім проявом цього може
бути зміна настрою, критичне висловлювання, обмеження контакту;
в) початок відкритої конфліктної взаємодії. Цей етап проявляється в тому,
що один з учасників переходить до активних дій у любій формі, але спрямованій
на нанесення шкоди “противнику”. Другий учасник, усвідомивши, що дії
спрямовані проти нього, також переходить до активних дій;
г) розвиток відкритого конфлікту. Двоє опонентів відкрито заявляють про
свої позиції і висувають вимоги. В той же час вони можуть не усвідомлювати
власних інтересів і не розуміти суті і предмету конфлікту;
д) вирішення конфлікту.
Залежно від суті конфлікту він може бути вирішеним двома способами:
педагогічним ( бесіда, просьба, пояснення) і адміністративним (рішення комісії,
наказ, ....).
Кожний реальний конфлікт має процесуальний характер. Розгляд динаміки
конфлікту вимагає поділу його на стадії. Це: виникнення об'єктивної
конфліктної ситуації, усвідомлення її, здійснення конфліктної поведінки,
розв'язання конфлікту.
Основними фазами конфлікту є:
21
- початкова фаза;
- фаза підйому;
- пік конфлікту;
- фаза спаду.
Динаміка конфлікту включає в себе наступні стадії.
1). У більшості випадків конфлікт зумовлений об'єктивною ситуацією.
Але певний час вона може не усвідомлюватися. Тому цю стадію названо
стадією
потенційного
характеризується
конфлікту.
"натягнутістю"
Передконфліктна
відносин,
підкресленою
ситуація
офіційністю,
розколом спільності на групи і ін. Об'єктивація конфлікту здійснюється лише
після усвідомлення об'єктивної ситуації як конфлікту.
Саме усвідомлення породжує конфліктну поведінку. Та нерідко реальний
конфлікт виникає, коли об'єктивних умов конфлікту нема. Можливі такі
варіанти співвідношення між образом конфліктної ситуації та реальністю:
1. Об'єктивно конфліктна ситуація існує, її учасники вважають, що їхні
цілі, інтереси конфліктні, і правильно розуміють сутність себе, інших,
ситуацію в цілому. Це адекватно усвідомлений конфлікт.
2. Об'єктивно конфліктна ситуація існує, сприймається. як конфліктна,
але усвідомлюється з певними відмінностями від реального контексту. Це
неадекватно усвідомлений конфлікт.
3. Об'єктивно конфліктна ситуація існує, але не усвідомлюється. У цьому
разі конфліктна взаємодія відсутня.
4. Об'єктивно конфліктної ситуації немає, але стосунки сприймаються як
конфліктні. Це удаваний, помилковий конфлікт.
Психологічного аналізу потребують передусім випадки неадекватного та
удаваного конфлікту. Саме тому, що внутрішній аспект ситуації, яка виникає
між учасниками конфлікту, зумовлює їхню реальну поведінку, важливо
ретельно проаналізувати фактори, що спричиняють відхилення від реальності
(рівень інформованості, структура комунікації та ін.), та механізм впливу цих
22
відхилень на перебіг конфлікту (його тривалість, інтенсивність, характер
розв'язання).
2) Стадія конфліктної взаємодії (поведінки). Конфліктні дії різко
загострюють емоційний фон перебігу конфлікту, а негативні емоції, що
виникають у цей час, у свою чергу, стимулюють конфліктну поведінку.
Взаємні конфліктні дії здатні змінювати, ускладнювати первинну конфліктну структуру, що породжує нові чинники конфліктних дій. Стадія
конфліктної поведінки може призвести до ескалації конфлікту, зміни його
характеру, типу. З іншого боку, під час конфліктних дій учасники
стикаються з реальністю, яка коригує первинні образи ситуації, що може
привести до адекватного розуміння конфліктної ситуації і сприяти її
адекватному розв'язанню.
Під час розгортання конфлікту можливі його переходи з одних форм в
інші.
Наприклад,
внутрішній
конфлікт
може
перейти
в
зовнішній
(особистісний у міжособистісний) або навпаки. Останнє відбувається, коли
конфлікт розв'язується не повністю, коли блокується конфліктна поведінка,
спрямована зовні, але внутрішнє прагнення до конфліктної поведінки не
згасає. Воно лише стримується, що породжує внутрішнє напруження,
внутрішній конфлікт. Або: удаваний конфлікт, що виникає тоді, коли немає
об'єктивної конфліктної ситуації, за помилкового сприймання може стати
справжнім, реальним. Крім того, конфлікт, що виник з одного приводу, може
трансформуватися у конфлікт з іншого приводу (діловий у міжособистісний
або навпаки). Не можна ототожнювати конфлікт зі стадією конфліктної
поведінки. Це значно складніше явище. Але перехід до конфліктної поведінки
означає нову стадію конфлікту, найбільш відкриту й гостру. Отже, дана стадія
може протікати наступним чином: а) перший варіант - вихід з конфлікту; б)
другий варіант - входження в конфлікт; в) третій варіант - боротьба до
переможного кінця (виділяють і інші варіанти конфліктної взаємодії).
3). Стадія вирішення конфлікту - післяконфліктна ситуація (з цієї точки
зору виділяють повністю чи частково вирішений конфлікт, а також зовсім не
23
вирішений).
Розв'язання,
вирішення
конфлікту
можливе
завдяки
перетворенню самої об'єктивної ситуації, а також внаслідок зміни образів
ситуації, що виникли в учасників конфлікту. Крім того, в обох цих випадках
можливе подвійне розв'язання конфлікту: часткове, коли долається тільки
конфліктна поведінка, але залишається внутрішнє прагнення до конфлікту,
воно лише стримується; і повне, коли конфлікт ліквідується як на рівні
фактичної поведінки, так і на внутрішньому рівні. Повна ліквідація конфлікту
шляхом зміни об'єктивної ситуації можлива тоді, коли учасники конфлікту
розведені в різні структурні підрозділи організації чи задоволені їхні
особистісні потреби. Часткове розв'язання конфлікту на об'єктивному рівні
здійснюється, якщо внаслідок відповідної зміни реальних умов конфліктна
ситуація переструктурується так, що учасники не зацікавлені більше в
продовженні конфліктних дій, хоча мета залишилася та сама. До цього типу
належать суто адміністративні розв'язання конфлікту, що спираються на
заборони, санкції в разі їх порушення. Значної психологічної компетенції
вимагають випадки, коли конфлікт розв'язується шляхом зміни образів, що
мають учасники конфлікту. Таке розв'язання конфлікту (повне або часткове)
спирається передусім на переструктурування або формування нових
цінностей, мотивів, установок.
Практичні питання розв'язання конфліктних ситуацій у виробничих
організаціях досить детально розглядають В. Бойко та О. Ковальов. Серед
шляхів розв'язання таких ситуацій вони виділяють: а) попередження
конфлікту; б) управління конфліктом; в) прийняття оптимальних рішень у
конфліктних ситуаціях; г) розв'язання конфлікту.
Фази
конфлікту
можуть
повторюватися
циклічно.
При
цьому
можливість вирішення конфлікту у кожному наступному циклі зменшується.
Співвідношення фаз і етапів конфлікту можна продемонструвати в таблиці:
Фаза конфлікту
Стадії конфлікту
Початкова фаза
Виникнення і розвиток
Можливість вирішення
92%
24
конфліктної ситуації;
усвідомлення конфліктної
ситуації.
Фаза підйому
Початок відкритої
конфліктної взаємодії
Пік конфлікту
46%
Розвиток відкритого
конфлікту
менше 5%
Фаза спаду
біля 20%
4. Загалом класифікація, типологізація конфліктів має важливу
методологічну функцію. Вона не тільки визначає та впорядковує
накопичені емпіричні факти, а й відіграє важливу роль у розв'язанні
конфліктних ситуацій. З медицини ми знаємо, що тільки за умови
правильно встановленого діагнозу можливе ефективне лікування.
Повною мірою методологічна функція типологізації конфліктів
виявляється лише за виконання основних логічних вимог, на підставі яких
здійснюється класифікація. Класифікувати конфлікти можна за багатьма
ознаками: видами, тривалістю, змістом, масштабом, ступенем впливу,
типом вирішення, формами прояву, психологічним ефектом, наслідками,
мотивами та ін. Вивчаючи конфлікти з різних точок зору, дослідники
можуть виділяти й різні засади класифікації та висувати різні типології.
Тому будь-які спроби запропонувати універсальну, єдину класифікацію
конфліктів навряд чи плідні.
А. Єршов пропонує при проведенні соціально-психологічних
досліджень типізувати конфлікти за такими ознаками: за джерелом, за
змістом, за значущістю, за типами вирішення, за формами вияву, за типом
структури
взаємин,
за
соціальною
формалізацією,
за
соціально-
психологічним ефектом, за соціальними результатами. Відповідно можна
виділити наступні типи конфліктів.
25
1. За сферою прояву конфлікти бувають: економічні (в основі – економічні
протиріччя);
ідеологічні
(протиріччя
в
поглядах);
соціально–побутові
(протиріччя соціальної сфери); сімейно–побутові (протиріччя сімейних
відношень);
2. За предметом конфлікту бувають: реалістичні (предметні), які мають
чіткий предмет та нереалістичні ( безпредметні).
3. За тривалістю і ступенем напруги конфлікти бувають: бурхливі – це
ситуації
швидкоплинні,
характеризуються
агресивністю
і
крайньою
ворожістю на основі індивідуальних психологічних особливостей учасників
конфліктної ситуації; гострі тривалі ( в їх основі – глибокі протиріччя);
слабовиражені і в’ялі ( у ситуації не дуже гострих протирічь або пасивності
однієї із сторін);
4 За джерелом - конфлікти, які: 1) виникають у результаті дії об’єктивних
чинників соціальної ситуації і конфлікти; 2) виникають у результаті
зіткнення
потреб,
мотивів,
установок,
поглядів та поведінки окремих
особистостей, груп у цілому у єдності з об’єктивними умовами та тенденціями суспільства.
5. За змістом конфлікти бувають ділові та особистісні.
6. За значимістю - конфлікти, значимі тільки для окремих особистостей;
для малих груп; для суспільства загалом.
7. За типом вирішення та соціальними наслідками розрізняють:
- деструктивні конфлікти, що призводять до знищення однієї або обидвох
протилежних тенденцій, установок, стереотипів та поглядів опонентів;
- конфструктивні конфлікти, що призводять до модифікації протилежних
тенденцій
обох
сторін
і
служать
джерелом
саморозвитку
та
самовдосконалення;
- стабілізуючі конфлікти, які призводять до відстрочки реалізації чи до
переорієнтації
несумісних у даній ситуації потреб, тенденцій та установок
однієї особистості чи групи і до утвердження, признання і перемоги іншої.
8. За формою вираження конфлікти бувають:
26
- конфлікти певного напрямку дії чи поведінки: конфлікти “зближення –
зближення”, “зближення – віддалення”, “віддалення – віддалення”;
- конфлікти певної якості та інтенсивності дії чи поведінки: взаємні чи
односторонні неузгодженні дії; відмова від них; створення перешкод;
агресивні акти, насилля;
- конфлікти, що виражаються словесними та іншими знаками вербальної
і невербальної комунікації: мовчання, погляд, поза, міміка, тон мови, певні
фрази у розмові, усні і письмові суперечки та всі інші зміни у манері
звертання і спілкування;
- конфлікти скриті і відкриті, масковані і демонстративні.
9. За типом структури взаємовідносин - конфлікти по вертикалі і по
горизонталі (керівник - підлеглі; підлеглі - підлеглі).
10. За соціально-психологічним ефектом виділяють:
- конфлікти, що розвивають і утверджують, активізують кожну із
особистостей конфліктуючих сторін і групу в цілому;
- конфлікти, що сприяють самоутвердженню і розвитку однієї із сторін
конфліктуючих
особистостей
чи
груп
особистостей
і подавленню,
обмеженню іншої особистості чи групи в цілому. Аналіз конфліктів у даному
аспекті
пов'язаний
з
проблемами
авторитету
і
взаємовідносин і взаємодії у групах. Він повинен бути
лідерства,
стилю
центральним
у
соціально -психологічних дослідженнях конфліктних ситуацій.
11. За соціальною формалізацією конфлікти бувають офіційні та
неофіційні.
12. За критеріями внутрішньої картини конфлікти бувають:
- конфліктна ситуація об’єктивно існує, але вона не усвідомлюється,
не
сприймається учасниками ситуації. При цьому конфлікту як соціально-
психологічного явища немає;
- об’єктивно конфліктна ситуація існує: ії сторони сприймають
ситуацію як конфліктну, однак з тим чи іншим відхиленням від дійсності
(випадок неадекватного сприйняття конфлікту);
27
- об’єктивно конфліктна ситуація відсутня, але тим не менше відносини
сторін помилково сприймаються як конфліктні (випадки помилкового
конфлікту);
- конфліктна
ситуація об’єктивно існує і сприймається учасниками
конфлікту більш чи менш адекватно
(випадок об’єктивного конфлікту).
13. За суб’єктами конфліктної взаємодії виділяють: внутріособистісні
(протилежно спрямовані мотиви особистості), міжособистісні (дві особи),
конфлікти “особистість – група” та міжгрупові.
14. Основною ознакою для класифікації конфліктів за М. Дойчем є
співвідношення між об'єктивним станом справ та тим станом, який реально
склався у конфліктуючих сторін. М. Дойч виділяє шість типів конфлікту:
1. «Реальний конфлікт» — це конфлікт, який об'єктивно існує і
адекватно сприймається.
2. «Випадковий, або умовний, конфлікт» — залежить від обставин,
що
можуть
змінюватися,
але
ці
обставини
не
усвідомлюються
конфліктуючими сторонами.
3. «Зміщений конфлікт» — реальний конфлікт, за яким приховується
інший конфлікт, що є справжнім чинником конфліктної ситуації.
4. «Помилково дописаний конфлікт» — конфлікт, що помилково
тлумачиться.
5. «Латентний конфлікт» — конфлікт, який має відбутися, але не
виникає тому, що не усвідомлюється.
6. «Хибний конфлікт» — у цьому випадку реальних підстав для
конфлікту не існує, об'єктивно його немає, але він виникає у свідомості
конфліктуючих сторін через помилкове сприймання та розуміння ситуації.
5. Закономірності у психології – це певні явища, які повторюються у
більшості ситуацій Психологи вивчили і описали деякі закономірності
людської конфліктної взаємодії.
28
Першою закономірністю може бути теза, що конфліктогеном у нашому
житті може стати любе явище. Конфліктогенами ми називаємо слова, дії (або
бездіяльність), які можуть привести до конфлікту. Слово “може” тут є
ключовим. В ньому – причина небезпеки конфліктогена. Те, що він не завжди
приводить до конфлікту, зменшує нашу уважність до нього. Підступну сутність
конфліктогенів можна пояснити тим, що ми є більш чутливі до слів інших
людей, ніж до власних. Ця особлива чутливість відбувається із-за бажання
захистити себе, свою гідність від можливих посягань. Але ми не так чутливі,
коли справа торкається гідності інших і тому не дуже слідкуємо за власними
словами і діями.
Більшість конфліктогенів можна поділити на три типи:
а) стремління до першості. Сюди можна віднести: прямі прояви першості
(наказ, погроза, негативне оцінювання, звинувачення, насмішка, сарказм);
поблажливе (зневажливе) відношення (“Як можна цього не знати?”, “Ти
розумна людина, а ведеш...”); категоричність, безапеляційність
надмірної
впевненості
у
власній
правоті,
самовпевненості,
( прояв
підкорення
співрозмовника. “Я вважаю”, “Я думаю”, також безапеляційні фрази “ Вся
молодь – погана”, “Всі крадуть”); нав’язування своїх порад ( той, хто радить,
приймає позицію першості); хвастощі (розповідь про себе, свої успіхи викликає
роздратування
і
бажання
поставити
людину
на
місце);
перебивання
співрозмовника, підвищення голосу; приховування інформації, що викликає
стан тривоги; порушення етики, мимовільне чи довільне; обман або спроба
обману; нагадування про неприємну для людини ситуацію; перекладання
відповідальності на іншого; насміхання.
б) прояв агресивності. В латинській мові слово “agressio” означає “напад”.
Агресія може проявлятися як риса особистості, або як реакція на певні
обставини. Природна агресія проявляється, на щастя, рідко. Людина з
підвищеною агресивністю є “ходячим конфліктогеном”, оскільки вона
виплескує своє роздратування на інших. Таку людину можна назвати
“вампіром”, який поглинає позитивну енергію і емоції оточуючих.
Частіше
29
проявляється ситуативна агресія. Вона може бути пов’язана з віком
(підлітковий, старечий).
в) прояв егоїзму. Коренем слова “егоїзм” є латинське “ еgo”, що означає
“я”. Егоїзм – це ціннісна орієнтація людини, яка характеризується наявністю
корисницьких потреб без врахування інтересів інших. Інша людина стає
об’єктом і засобом досягнення власних цілей. Всі прояви егоїзму вважаються
конфліктогенами, оскільки егоїст добивається чогось для себе за рахунок інших
і ця несправедливість є основою для конфлікту.
Наступною закономірністю є ескалація конфліктогенів. Її суть полягає в
тому, що на конфліктоген ми намагаємося відповісти більш сильним
конфліктогеном, часто максимально сильним серед всіх можливих. Прикладом
може бути люба сварка. Дану закономірність можна пояснити наступним чином:
отримавши в свою адресу конфліктоген, людина хоче компенсувати свою
психологічну поразку, відчуває бажання позбавитися роздратування і відповідає
образою на образу. При цьому відповідь є, як правило, не слабкіша за образу,
часто із “запасом”. В результаті цього сила конфліктогенів швидко зростає.
Більш конкретно першу формулу можна зобразити наступною формулою:
КФГ(1) → КФГ (2) → КФГ (3) →... →КФ, де КФГ – конфліктоген, а КФ –
конфлікт. При цьому КФГ (2) > КФГ(1), а КФГ (3) > КФГ(2) і т.д. Тому треба
дотримуватися наступних правил безконфліктної взаємодії: не використовувати
конфліктогени і не відповідати конфліктогеном на конфліктоген.
Ще однією закономірністю є вплив установки (попереднього досвіду
взаємодії) на сьогоднішню ситуацію. Психологи виділяють три принципових
типи попередніх відношень.
Перший тип полягає в тому, що між людьми існує позитивний досвід
(фактично не було серйозних суперечок, або вони успішно переборювалися).
Цей новий досвід дозволяє їм розраховувати на те, що і в новій ситуації
протиріч вони знайдуть спільну мову і домовляться.
Другий тип характеризується тим, що людям не завжди вдавалося
досягнути згоди і повністю вирішити ситуацію. Тоді в них зафіксовуються
30
уявлення про те, що вони не завжди знаходять спільну мову (“Ми різні люди”,
“Ми по різному дивимося на речі”).
Третій тип - це ситуація, коли попередні відношення включають не лише
досвід невизначених розбіжностей, але і досвід негативної емоційної взаємодії.
(“З ним взагалі неможливо працювати”).
Залежно від типу попереднього досвіду буде сформована і установка на
взаємодію: або позитивна установка на досягнення домовленості; невизначена
установка, пов’язана з відсутністю впевненості в можливій домовленості;
небажання домовитися, актуалізація негативних емоцій.
Попередній досвід також впливає і на мету учасників взаємодії. В першому
випадку метою є не просто домовитися, а прийти до взаєморозуміння (“мені
мало, що буде по моєму, я хочу, щоб ти мене зрозумів). Учасники другої
ситуації ставлять за мету просто вирішити ситуацію і не обов’язково при цьому
розуміти один одного або прийти до згоди (“не треба мене переконувати, у нас в
кожного своя точка зору. Давайте якось вирішимо ситуацію”). Метою учасників
третьої
ситуації
буде
устремління
перемогти.
Їх
минулі
конфлікти,
недомовленості приводять до бажання довести своє, “поставити на місце”,
отримати верх. По суті тут йде боротьба “за минуле”.
Відповідно і сприймання іншого учасника конфлікту буде різним. Якщо
ми маємо можливість домовитися з людиною, то ми відчуваємо позитивні, а
можливо і товариські почуття. В цій ситуації інша людина стає для нас
партнером. Якщо ми намагаємося перемогти, то наш опонент стає для нас
противником. В ситуації невизначеності (не розраховуємо на розуміння і не
хочемо “воювати”) іншу людину можна назвати поняттям опонент.
Залежно від сприймання розвивається і взаємодія. Якщо інший учасник
сприймається як партнер, то і сама взаємодія буде включати як формальні,
обов’язкові компоненти, так і позитивні неформальні.
31
Класифікацію
конфліктів
на
підставі
виділення
причинно-
мотиваційних зв'язків провела Н. Гришина. Вона виділяє типи конфліктів
залежно від стосунків, визначених спільною діяльністю, потреб у
спілкуванні та належності до певної виробничої структури. По-перше, це
конфлікти, що є реакцією на перепони щодо досягнення цілей виробничої
діяльності (соціальне корисних), по-друге, конфлікти, що виникають як
реакція на перепони в досягненні особистих цілей (реалізація особистого
потенціалу, прагнення до професійного зростання, визнання), по-третє, це
конфлікти протидії окремих людей соціальним нормам і, нарешті, почетверте, конфлікти особистісні, зумовлені несумісністю індивідуальних
психологічних рис. У цій класифікації враховується спрямованість
комунікацій, що здійснюються під час конфлікту (горизонтальні та
вертикальні). Н. Гришина розробила схему типів соціально-психологічних
виробничих конфліктів (табл. 1).
Таблиця 1. Типи соціально-психологічних виробничих конфліктів
Тип конфлікту
Горизонтальні
Вертикальні
Вертикальні
конфлікти
конфлікти «знизу»
конфлікти «згори»
1. Перепона
Дії однієї людини є
досягненню основних перепоною для усцілей спільної
пішної діяльності
трудової діяльності
другої. рганізаційний
конфлікт
2. Перепона
досягненню
особистих цілей
Керівник не
Підлеглий не
забезпечує
забезпечує
можливості для
керівникові
успішного досягнення можливості для
цілі діяльності
здійснення основної
підлеглим
цілі діяльності
Дія однієї людини є
Керівник не
Підлеглий створює
перепоною для
забезпечує підлеглому перепони для
досягнення особистих можливості для
досягнення
цілей іншою.
досягнення його
керівником його
Організаційний
особистих цілей
особистих цілей
конфлікт
32
3. Суперечність дій
особистості соціальним нормам
4. Особистісні
конфлікти
Конфлікт поведінки й Суперечність між
Суперечність між
норм у групі
діяльністю керівника, діяльністю підлеглого
його стилем роботи та як носія певної соціочікуваннями підлег- альної ролі та
лих
очікуваннями
керівника
Особистісна
Лідери та авторитети Члени групи не
несумісність
групи не виправвиправдовують
довують очікувань
очікувань лідерів та
інших її членів
авторитетів
Психологічна характеристика внутріособистісних конфліктів.
33
План.
1. Інтрапсихічна характеристика людських конфліктів.
2. Психологічна характеристика мотиваційних конфліктів.
3. Психологічна характеристика когнітивних конфліктів.
4. Психологічна характеристика рольових конфліктів.
5. Конфлікт як цілісне явище внутрішнього світу людини.
6. Форми прояву і способи подолання внутрішніх конфліктів
Література:
1.Анцупов А.Я., Шипилов А..И Конфликтология. – М.:ЮНИТИ, 1999.
2. Гришина Н.В. Психология конфликта. – Санкт-Петербург, 2001. – С.79-88.
3. Мерлин В.С. Проблемы экспериментальной психологии личности. – Пермь:
Пермский пед. ин-т., 1970.
4. Столин В.В. Самосознание личности. – М., 1983.
5. Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции. – М, 1989.
6. Хорни К . Наши внутренние конфликты. –
7. ХьеллЛ., Зиглер Д. Теории личности. – СПб., 1997.
Основні поняття теми:
Внутріособистісний конфлікт, мотиваційний конфлікт, градієнт мети (зближення,
уникання,) когнітивний конфлікт, теорія когнітивного дисонансу, рольовий конфлікт,
особистісно-рольовий конфлікт, міжрольовий (інтеррольовий) конфлікт, внутрірольовий
(інтральовий) конфлікт, маргінал (маргінальна особистість).
34
Внутріособистісні конфлікти є найскладнішими видами конфліктів,
оскільки відбуваються у внутрішньому світі людини. Життя нормальної людини
– це внутрішній конфлікт, від якого нікуди не дітися. Для психічно здорової
людини внутрішньоконфліктна ситуація, яка не виходить за рамки норми,
вважається нормальною. Ситуація внутрішньої напруги і протиріч не лише
природна, але й необхідна для розвитку і самовдосконалення особистості,
оскільки незадоволення собою, критичне відношення до власного «Я», як
важливий
внутрішній
двигун,
спонукає
людину
йти
по
шляху
самовдосконалення, тим самим наповнюючи змістом не лише власне життя, але
й вдосконалювати світ загалом.
Категорія внутріособистісних конфліктів включає в себе психологічні
конфлікти, які полягають у протидії різних особистісних утворень ( мотивів,
цілей, інтересів...), що представлені у свідомості людини відповідними
переживаннями.
Конфлікти
визначаються
такими
ще
цього
виду
у
психологічній
поняттями–синонімами,
як
літературі
внутріособистісні,
особистісні, інтрасуб’єктивні, інтраперсональні, психологічні.
Особистісний конфлікт являє собою протидію двох начал в душі людини,
яке сприймається і емоційно переживається людиною як значима для неї
психологічна проблема, що викликає внутрішню роботу з метою її вирішення.
Психологічний конфлікт виникає при певних умовах. Зовнішні умови
повинні бути такими, щоб “задоволення певних глибоких і активних мотивів і
відношень особистості або стає зовсім неможливим, або ставиться «під
загрозу». Виникнення цих зовнішніх умов є результатом обмежень, які
детермінуються суспільним життям, а також тим фактом, що задоволення одних
мотивів приводить до появи нових, незадоволених.
Однак ці зовнішні умови стають діючими лише тоді, коли: а) породжують
внутрішні умови, які являють собою протиріччя між різними мотивами і
відношеннями людини та її можливостями і устремліннями;
б) існує
суб’єктивна невирішеність ситуації. Саме тому психологічні конфлікти
притаманні лише людині.
35
Загалом можна виокремити наступні особливості внутріособистісних
конфліктів.
1. Незвичність (невідповідність) структури конфлікту: немає суб’єктів
конфліктної взаємодії в особі окремих індивідів або груп людей.
2. Специфічність форм протікання і прояву (важкі переживання). Він
супроводжується специфічними станами: депресією, страхом, стресом. Нерідко
внутріособистісний конфлікт переходить у невроз.
3. Латентність. Цей вид конфлікту часто нелегко виявити. Часто сама
людина не усвідомлює, що знаходиться у стані конфлікту, маскує його за
вдаваною ейфорією або за активною діяльністю.
Психологи
виділяють
наступні
характеристики
внутріособистісних
конфліктів:
1. Внутрішньоособистісний конфлікт проявляється в результаті взаємодії
лементів внутрішньої структури особистості.
2. Сторонами внутрішньоособистісного конфлікту виступають різнопланові
інтереси, цілі, мотиви і бажання, які одночасно існують в структурі особистості.
3. Внутрішньоособистісний конфлікт виникає тільки тоді. Коли сили. Що
діють на людину, є рівновеликі.
4. Будь-який внутріособистісний конфлікт супроводжується негативними
емоціями.
Уявлення про конфлікт як інтрапсихічний феномен знаходить своє яскраве
вираження у психодинамічних підходах. Традиція подібного розуміння
закладна З.Фрейдом, який перший охарактеризував психіку як поле битви між
непримиримими силами інстинкту, розуму і свідомості. За Фрейдом, людина
знаходиться в стані постійного внутрішнього і зовнішнього конфлікту з
навколишнім світом в цілому. Первинним для психоаналізу є внутрішній,
психологічний конфлікт, який є частиною життя людини і спонукає до
розвитку.
36
В силу зовнішніх обмежень людина часто відмовляється від задоволення
своїх бажань. Це і приводить до виникнення психологічного конфлікту, який
може знайти нормальне вирішення з допомогою механізмів психозахисту.
Для повного розуміння конфлікту з позицій класичного психоаналізу
мусимо пригадати теорію динамічної взаємодії трьох компонентів особистості
З. Фройда. Найнижчий шар — Воно (Id) — це система біологічних потреб у
фізичних задоволеннях, резервуар усіх психічних енергій та природжених
інстинктів життя і смерті, про які йшлося раніше. Воно повністю відірване від
зовнішньої реальності, сфокусоване на власному задоволенні, незважаючи на
наслідки. Дії іd підпорядковані принципу задоволення.
Друга частина особистості — Я (еgо) — розумна, раціональна, відповідає за
адаптацію до середовища. Його дія підпорядкована принципу реальності, що
стримує бажання id доти, доки не буде знайдений слушний прояв для
задоволення. Основна функція еgо — захищати Воно і забезпечувати йому
безпечне задоволення. На відміну від несвідомого id, еgо зберігає тісні зв'язки зі
свідомістю, хоча виконує і несвідомі функції. Я також контролює систему
органів сприймання та руху.
Воно є природжене, наявне від народження. Я починає розвиватися
протягом першого року життя через досвід взаємодії з реальністю. Пізніше, із
соціалізацією дитини, засвоєнням суспільних цінностей, засновується третє
силове поле особистості — понад-Я (sиреr-еgо). Цей компонент уособлює голос
моралі, нагороджує людину за добрі дії та карає за погані. Понад-Я складається
з ідеалу Я (стандарти і моральні норми, які особа вважає правильними) і з
сумління (внутрішній голос, який заявляється тоді, коли людина чинить неправильно). Дії понад-Я здебільшого „несвідомі. 3. Фройд відзначав, що певний
аспект sиреr-еgо є жорстоким та дикунським, а це вказує на його корінь у
несвідомому. Прояви понад-Я підпорядковані ідеалістичному принципу, котрий
полягає у додержанні етичних норм. Ця частина має багато спільного з іd —
обоє позбавлені контакту з реальністю.
37
Отже, Suреr-ego
вимагає від індивіда чогось нереалістичного, щоб він
робив те, що вважається правильним, незалежно від наслідків.
Які стосунки складаються між цими компонентами структури особистості?
Через асоціальну та пристрасну природу
id останнє майже безперервно
перебуває у конфлікті з Sиреr-еgо. Еgо, спіймане між ними, намагається
пристосуватися до реальності і знайти шляхи ефективного компромісу між
цими безкомпромісними складовими. Можна проілюструвати цю взаємодію
таким випадком. Банківський працівник наприкінці робочого дня знаходить в
сейфі "зайві" гроші. 1d нашіптує: "Візьми їх, ніхто не помітить. Для банку це
мізерна сума. Подумай, які радощі ти зміг би собі дозволити". "Неприємність в
тому, — заперечує еgо, — що тебе можуть викрити і ти втратиш роботу". "Ти
навіть думати не можеш про те, щоб взяти чужі гроші!" — протестує Sиреr-еgо.
— "Ганьба! Ти повинен їх лишити на місці". Звичайно, взаємодія між трьома
складовими не завжди така проста і прямолінійна, проте цей приклад передає
загальну тенденцію.
Коли конфлікт буває досить суворим, компроміс між Воно і понад-Я
неможливий. Тоді у Я з'являється могутній мотив захищатися від конфлікту
таким чином, щоб зробити його неусвідомленим. Процес утримання болючих
травматичних думок та почуттів на відстані від свідомості називається
захистом. Думки, від яких захищається людина, впливають на неї не прямо, а
опосередковано. Те, що блокується від прямого вираження, піддається
заміщенню. Наприклад, агресивні імпульси заміщуються спортивним азартом,
що проявляється на змаганнях, а не в прямому вираженні — у бійці чи на війні.
Коли таке заміщення сягає високої суспільної або культурно схвалюваної мети,
як у витворах науки чи мистецтва, це називається сублімацією.
3. Фройд вважав, що задля блага цивілізації сексуальні та агресивні потяги
можуть і повинні бути сублімовані у належній конструктивній формі.
Але існують і патогенні конфлікти, які виникають тоді, коли до зовнішніх
обмежень ще додаються обмеження внутрішні (між Я (свідомість) або Зверх – Я
(совість) і сексуальністю). Такі конфлікти приводять до психічних розладів. На
38
властиву людині конфліктність ще впливають досвід дитинства, відношення з
батьками. Конфлікти, що не знайшли свого вирішення в дитинстві, можуть
проявитися
у
детермінована
більш
зрілому
скоріше
її
віці.
власними
Виходить,
що
внутрішніми
поведінка
людини
особливостями,
ніж
зовнішньою ситуацією. Відповідно, метою терапевтичного впливу є вияв
джерела конфліктів, витіснених із свідомості, доведення до свідомості людини
причин внутрішніх конфліктів та їх вирішення на новому рівні свідомого
відношення до своїх потягів неусвідомленого характеру.
Загалом класичний психоаналіз виходить з ідей “приреченості” людини на
конфлікт, руйнівного впливу на людину патогенних конфліктів и необхідності
пом’якшення конфлікту.
Продовжуючи ідеї 3. Фройда, Е. Берн (1910-1970) запропонував у
структурі особистості розрізняти три стани «Я»: Батько, Дорослий і Дитина,
кожен з яких може бути джерелом внутрішньоособистісних та міжособистісних
конфліктів. За термінологією Е. Берна, людина щаслива, коли найважливіші
аспекти Батька, Дорослого і Дитини узгоджені між собою [16, с. 45].
Я-стан "Батько" має дві типові форми: а) догматичного батька, який
виявляється у ланцюжку звичок і схем, що нераціональні, але видаються
розважливими, мають заборонний характер і можуть відповідати чи не
відповідати культурному середовищу; б) батька-годувальника, який виявляється
часто у вигляді симпатій до іншої людини [16, с. 63].
Я-стан
"Дорослий"
характеризують
організованість,
адаптованість,
розумність, побудова об'єктивних відносин із зовнішнім світом на підставі
реального досвіду.
Я-стан "Дитина" виявляється у формі Дитини адаптованої, поведінка якої
підлегла батьківському впливу, і Дитини природної, яка відзначається
незалежністю поведінки, духом протесту чи поблажливості до себе [ ].
Один з Я-станів може бути постійною домінантою поведінки деяких осіб:
наприклад, для багатьох священиків та вчителів характерним є Я-стан "Батько",
тоді як для клоунів - "Дитина". За міжособистісного спілкування взаємодії Я39
станів, які Берн називає трансакціями, можуть бути безконфліктними або
провокувати конфлікт у випадку, коли трансакції перетинаються.
Послідовники і критики З. Фройда
намагалися розширити можливості
психоаналізу, надаючи йому більш” соціальний” характер. Наприклад, відома
теорія
комплексу
неповноцінності
А.
Адлера.
Він
вважається
родоначальником нового соціально-психологічного погляду. В рамках його
теорії поведінка людини розглядається у соціальному контексті, причому, на
відміну від теорії З. Фройда, необхідною є гармонія і співпраця між людиною і
суспільством і конфлікт між ними вважається неприроднім. Проблемність у
взаємостосунках людини з суспільством А. Адлер пов’язує з невротичним
стилем життя,
який ( тут Адлер солідарний з класичним психоаналізом) є
результатом “тяжкого” дитинства і характеризується такими особливостями, як
егоцентризм, відсутність співпраці, нереалістичністю. Згідно з його поглядами,
формування характеру людини відбувається у перші п'ять років життя. У цей
період дитина переживає на собі вплив несприятливих чинників, які і породжують
комплекс
неповноцінності,
що
слугує
основою
внутрішніх
конфліктів
особистості. Цей “невротичний” стиль життя супроводжується постійними
відчуттями загрози самооцінці, невпевненості у собі, загостреній чутливості, що
не може не привести до погіршення стосунків з оточуючими.
А. Адлер розкриває два шляхи подолання (тобто компенсації комплексу
неповноцінності) таких конфліктів. По-перше, це розвиток "соціального
почуття", соціального інтересу. Розвинене "соціальне почуття" зрештою
виявляється у цікавій роботі, нормальних відносинах і т.п. Нерозвинене
соціальне почуття має різні негативні форми прояву: злочинність, алкоголізм,
наркоманія і т.п. По-друге, стимуляція власних здібностей, досягнення переваги
над іншими. Компенсація комплексу неповноцінності за допомогою стимуляції
власних здібностей може мати три форми прояву: а) адекватна компенсація,
коли її зміст відповідає соціальним інтересам (спорт, музика, творчість і т.п.);
б) надкомпенсація, коли відбувається гіпертрофований розвиток однієї зі
здібностей, має яскраво виражений егоїстичний характер (жадібність,
40
байдужість і т. п.); в) уявна компенсація, коли комплекс неповноцінності
компенсується хворобою, обставинами або іншими чинниками, незалежними від
суб'єкта.
Аналогічним чином “динамізми” і “персоніфікації” Г. Саллівена, які
виникають від впливом раннього досвіду відношень, починають грати роль
регуляторів міжособистісної взаємодії. Наприклад, дитина, яка боїться
незнайомих людей, має динамізм страху, а звична ворожість по відношенню до
інших є вираженням динамізму недоброзичливості. Сформувавшись один раз,
вони закріпляються і впливають на наші установки до людей.
К. Юнг у поясненні внутрішніх конфліктів виходить з визнання
конфліктної природи установки особистості. В опублікованій у 1921 р. книзі
"Психологічні типи" він дав типологію особистості, яка дотепер вважається однією з
найбільш переконливих і широко використовується як у теоретичній, так і в
практичній психології. Головним у типології Юнга є спрямованість — екстраверсія або
інтраверсія. Саме вона визначає установку особистості, яка зрештою і виявляється у
внутрішньому конфлікті.
Так, екстраверт, насамперед, орієнтований на зовнішній світ. Він будує свій
внутрішній світ відповідно до зовнішнього. Інтраверт же занурений у себе. Для
нього найголовніше — світ внутрішніх переживань, а не зовнішній світ з його
правилами і законами. Екстраверт більш схильний до внутрішнього конфлікту,
ніж інтраверт.
Концепція "екзистенціальної дихотомії" Е. Фромма.
У
поясненні
внутрішніх конфліктів Е. Фромм намагався подолати біологічні трактування
особистості і висунув концепцію "екзистенціальної дихотомії". Відповідно до
цієї концепції, причини внутрішніх конфліктів закладені у дихотомічній
природі самої людини, яка виявляється у її екзистенціальних проблемах: життя і
смерті; обмеженості людського життя; величезних потенційних можливостях
людини і обмеженості умов їх реалізації та ін. Більш конкретно філософські
підходи в поясненні внутрішніх конфліктів Е.Фромм реалізує в теорії біофілії
(любов до життя) і некрофілії (любов до смерті).
41
Проблеми внутрішніх конфліктів цікавили і К. Хорні (“Наші внутрішні
конфлікти” і “Невротична особистість нашого часу”). Вона вважає, що
внутрішні конфлікти складають невід'ємну частину людського життя. Крім
того, в рамках її теорії конфлікт виникає через потребу вибирати між двома чи
більше можливостями,
цінностями, переконаннями, але цей вибір зробити
тяжко. Вид, сфера дії й інтенсивність таких конфліктів визначається в більшій
мірі тією цивілізацією, у якій ми живемо. Якщо цивілізація стабільна і традиції
стійкі, то різноманітність досяжним нам виборам обмежена і діапазон можливих
конфліктів між людьми вузький. Однак дивує те, що значна частина людей не
усвідомлює конфліктів і тому не бере участі у їх вирішенні. Дуже часто люди
пасивні і не підкоряються волі випадку. Вони не знають, де знаходяться; вони
вступають у компроміси, не усвідомлюючи цього; вони є учасниками
конфлікту, не підозрюючи про це.
Усі внутрішні конфлікти вона поділяє на нормальні і невротичні.
Нормальний конфлікт, за Хорні, передбачає вибір між різними можливостями,
позиціями, переконаннями, здійснюючи який людина і вирішує конфлікт.
Невротичний конфлікт завжди безсвідомий: внутрішні протиріччя поглинають
людину, не залишаючи їй вибору, роблять її безпомічною. Обов’язковими
умовами появи невротичного конфлікту Хорні вважає: 1) стан тривожності, що
виникає при цьому і 2) спроби зменшити цю тривожність приводять до
захисних тенденцій, які є несумісні одна з одною. Невротик не просто губить
здатність розібратися в собі і в своїх проблемах, він не є здатний вирішити свої
внутрішні проблеми, що стає головним джерелом конфліктів.
На відміну від З. Фройда К. Хорні визнає “культурне” походження
базисного почуття тривоги. Під ним вона розуміє слабкість, почуття власної
безпорадності, незахищенності у цьому злому, атакуючому, повному ваздрощів
світі. Дитина є слабкою і хоче, щоб її захищали, турбувалися пронеї, брали на
себе всю відповідальність за неї. З іншого боку, її природня підозрілість до
навколишніх робить довіру до них неможливою. Намагаючись справитися із
загрозою, яка йде від ворожого світу, людина виробляє озну із трьох захисних
42
стратегій. Ці компенсуючі стратегії стають частиною людини і визначають її
поведінку. Три основні типи соціальної спрямованості – “рух до людей”, “рух
від людей”, “рух проти людей” – присутні у любої людини і проявляються
залежно від ситуації. Стратегія “від людей” означає, що людина не бажає ані
належати іншим, ані боротися з ними і тому зберігає незалежну позицію.
Стратегія “проти людей” передбачає ворожість стосовно навеолишніх і робить
вибір на користь боротьби з ними. “До людей” означає прийняття своєї
безпорадності і повного покладання на інших. У невротика ці типи відношень
виявляються несумісні; лише один тип стає домінуючим і подавляє інші.
Міжособистісні конфлікти є проявом внутріособистісної тенденції, яку Хорні
називає “рух проти людей” і яка фактично перетворюється у базисну установку
по відношенню до інших і до себе і філософію життя за принципом ” Homo
homini lupus est” .
Таким
чином,
у
психоаналітичному
напрямі
людські
конфлікти
трактуються як явища, що мають інтрапсихіне походження.
Повністю протилежною є теорія психосоціального розвитку Е. Еріксона.
Він висунув і обґрунтував ідею стадій психосоціального розвитку людини, на
кожній з яких вона переживає свою кризу і відбувається або сприятливе
подолання кризової ситуації, або несприятливе. У першому випадку — це
позитивний розвиток особистості, її впевнений перехід на наступний
життєвий етап з хорошими передумовами для його успішного подолання. У
другому — людина переходить на новий етап свого життя з проблемами
(комплексами) минулого етапу. Все це створює несприятливі передумови
розвитку і викликає внутрішні переживання.
Він вважає, що кожна особистісна і соціальна криза є свого роду викликом,
який спонукає людину до розвитку і знання того, як людина справляється з
життєвими проблемами, є єдиним ключем до розуміння її життя. Еріксон
виділяє в загальному життєвому циклі вісім психосоціальних стадій. Кожна з
цих стадій супроводжується кризою як поворотним моментом, що виникає в
результаті досягнення людиною певного рівня психологічної зрілості. Успішне
43
вирішення кризи є умовою подальшого розвитку здорової особистості і
необхідним фактором ефективного проживання наступної стадії.
+ кінцева форма егоідентичності, прийняття себе,
життя, мудрість
- розчарування в житті
Стадія 8.
старість
після 50 років
+ творчість, улюблена робота, виховання дітей,
турбота про дітей, задоволеність життям
Стадія 7.
- опустошенність, застій, регресія
до 50 років
+ почуття близькості, інтимності, єдність з
людьми, любов
Стадія 6
- ізоляція, одинокість
+ цільна форма егоідентичності, знаходження
свого “Я”, вірність собі, признання людьми
- тривога, одинокість, дифузія, інфантилізм,
ворожість, непризнання людьми
+ впевненість в собі, компетентність
- неповноцінність, зневіра в собі
зрілість
молодість
від 20 до 25 років
Стадія 5
юність
від 11 до 2о років
Стадія 4
Шкільний, 6-11 р.
+ ініціативність, цілеспрямованість, активність,
самостійність
- неповноцінність, вина, наслідування зразків
+ автономія, самостійність, воля, акуратність
- встид, сумніви, залежність від інших
Стадія 3
дошкільний, 3-6 р.
Стадія 2
Ранній вік, 1-3 р.
+ базальна довіра до світу, оптимізм,
стремління до життя
- базальна недовіра до світу, песимізм,
устремління до смерті
Стадія 1
немовля
44
Тема кризи у Еріксона набуває іншого звучання, конфлікти починають
нести позитивний заряд і стають важливим моментом розвитку.
Найбільш розвинена і послідовна система поглядів у вітчизняній психології
представлені в роботах В.С.Мерліна. За Мерліним, психологічний конфлікт – це
“стан більш або менш тривалої дезінтеграції особистості, який виражається в
загостренні існуючих раніше або у виникненні нових протиріч між різними
сторонами, властивостями, відношеннями і діями людини” (3, с.103).
Виділяють декілька видів внутріособистісних конфліктів: мотиваційні,
когнітивні та рольові.
Мотиваційні конфлікти. Дані конфлікти виникають в результаті боротьби
мотивів, одночасної актуалізації суперечливих або несумісних мотивів. Опис
цього виду конфліктів належить К. Левіну і вважається класичним. Виділяють
три види мотиваційних конфліктів.
Перший випадок – коли людина знаходить перед необхідністю вибору між
в однаковій мірі привабливими, але взаємовиключаючими альтернативами.
Необхідною умовою виникнення даного конфлікту є те, що мотиви несумісних
дій актуалізуються одночасно і мають однакову силу. Інакше конфлікт просто
не виникає, оскільки людина вибере для себе більш значиме. Прикладом може
бути ситуація, коли чоловік повинен вибирати між мамою і дружиною.
Другий вид мотиваційного конфлікту – це вибір між двома в однаковій мірі
непривабливими можливостями.
Третій тип – це ситуація, при якій одна і та ж мета (ціль, можливість, вибір)
в однаковій мірі і приваблива, і неприваблива (має “плюси” і “мінуси” ).
Типи конфліктів за К. Левіним вивчалися експериментально і були переведені у терміни
градієнти мети. Н. Міллер сумував ці аналізи в наступних принципах:
а) тенденція до досягнення мети тим сильніша, чим ближче до неї людина –
градієнт зближення. Це означає, що чим ближче людина до вибраної цілі, тим
привабливішою стає ця ціль і навпаки, зменшується привабливість іншої цілі,
від якої людина віддаляється;
45
б) тенденція до уникання небажаного об’єкта тим сильніша, чим ближче до
неї людина – градієнт уникання. Коли людину покидає стан певної рівноваги (
до вибору), вона наближається до одного з об’єктів і цей
об’єкт по мірі
наближення викликає все сильнішу негативну реакцію. Другий предмет
(невибраний) здається менш неприємний, що спонукає людину повернутися до
початкової стадії.
Виходит, що психологічно легше вийти із ситуації вибору між
привабливими предметами. В житті все складніше. В ситуації вибору
привабливих мотивів ми починаємо шкодувати про втрачене і до всіх плюсів
вибраного мотиву починаємо додавати мінуси втрати іншої можливості. Таким
чином виникає більш складний тип конфлікту, коли один і той самий об’єкт
викликає устремління як до досягнення, так і до уникання;
в) в міру зближення об’єкта до цілі сила уникання збільшується швидше,
ніж сила досягнення;
г) сила тенденцій уникання і досягнення змінюється в залежності від сили
мотиву, т. б. підсилення мотиву підвищує загальний рівень градієнта.
Всі описані випадки конфліктів можна вважати мотиваційними, оскільки їх
змістом є боротьба мотивів.
В основі когнітивних конфліктів лежить зіткнення несумісних уявлень.
Згідно когнітивної психології людина прагне гармонії своєї внутрішньої
системи уявлень, цінностей і відчуває дискомфорт при виникненні протиріч
(“він мій товариш” і “ так не чинять”).
Дана
проблематика
описана
в
психології
когнітивного
дисонансу
Л.Фестінгера. У відповідності з нею люди намагаються зменшити неприємний
стан дискомфорту, пов’язаний з одночасним існуванням двох психологічно
протилежних “знань” (понять, думок). Це і є когнітивний дисонанс. Приклад:
людина знає, що “курити шкідливо” і “знаю, що курю”. Зменшення
когнітивного дисонансу можливе через зменшення одного уявлення таким
чином, щоб відповідали одне одному: або змінити когніцію про свою поведінку
( “я не курю” і це відповідає “ курити шкідливо”), або когніцію про те, що
46
“курити шкідливо”. Чим сильніший дисонанс, тим більше буде людина хотіти
його ослабити або усунути. Ситуацією когнітивного дисонансу може бути
конфлікт, який переживає людина після прийняття рішення, в правильності
якого не впевнена.
Механізм ослаблення когнітивного дисонансу
“працює” не тільки на
ослаблення чи переборення внутрішніх конфліктів, але і допомагає нам
уникнути міжособистісних ускладнень (зміна уявлення про людину). В
реальності ці зміни внутрішньої системи уявлень відбуваються
нелегко,
оскільки присутні емоційні переживання, деколи больові.
Всі ці явища набувають характеру конфлікту лише тоді, коли переборення
дисонансу переживається як складна психологічна проблема, що торкається
значимих для людини уявлень, переконань, цінностей і тому робить її
вирішення важким.
Даним видом конфліктів займався і С.Л. Рубінштейн. Він вважав, що
суперечність, що виникає в образі дійсності, породжує проблемну ситуацію як
невідповідність думки про предмет самому предмету. Для проблемної ситуації,
а отже і для когнітивного конфлікту, властиві суперечності між:
а) метою і засобами досягнення;
б) вихідними умовами та засобами досягнення мети;
в) вихідними умовами і метою;
г) суб’єктом (його знаннями, досвідом) та ціллю, засобами, умовами
діяльності.
Постановка проблеми починається зі стану готовності людини виявити
нову задачу і завершується невиразним початковим її формулюванням, а отже
містить дві основні стадії: поява суперечності, яку прийнято називати
проблемною ситуацією, та формулюванням задачі. На етапі проблемної ситуації
людина переживає стурбованість, занепокоєність, висловлюванні питаннями і
фразами за схемою «щось не так».
Подолання когнітивного конфлікту можливе двома шляхами. По-перше,
через узгодження суперечливих думок і отримання нового знання. По-друге,
47
внаслідок зниження гостроти переживань, пов’язаних із проблемною ситуацією,
відмови від її розв’язання. Другий шлях дозволяє людині позбутися надмірної
психічної напруги, але не призводить до розширення її знань.
Рольові конфлікти. Іноді при виконанні ролей відбувається зіткнення
рольових позицій, неможливість у певний час виконувати всі вимоги і це
приводить до виникають рольових конфліктів.
Вони бувають наступних
видів:
а) особистісно-рольовий - суб’єктивне “Я” вступає у конфлікт з
правилами ролі, уявлення про роль не відповідають уявленням про себе (
напр.: роль вимагає бути твердим, а людина за характером є добра і
податлива). Тут можна спостерігати два варіанти: 1) якщо роль вище за
можливості “Я”, це приводить до
перевтоми, невпевненості в собі; 2)
якщо роль нижче за можливості “Я” – це стає принизливою ситуацією, яка
може проявлятися по різному у залежності від особливостей характеру.
Конфлікт між роллю і “Я” може прийняти раціональну форму, коли людина
починає вчитися і своїми практичними діями доводить свої можливості до
рівня
ролі. Але може бути випадок, коли конфлікт не вирішується, а лиш
витісняється із сфери свідомості, при цьому внутрішня напруга збільшується
і така людина зриває зло на інших. Можлива ще “раціоналізація”, коли
людина при виконанні невідповідної ролі переконує саму себе і всіх, що
робить це за власним бажанням. Також можна спостерігати “неадекватну
поведінку”,
коли
людина
виконує
роль
протилежну
тій,
яку
хоче
виконувати (дитина хоче ласки, якої не отримує і починає вести себе
грубо). Часто, не маючи можливості змінити ситуацію, людина змінює
роль. Ще одним варіантом є звинувачення себе і бачення себе як невдаха.
б) міжрольовий (інтеррольовий), напр. жінка хоче бути і добрим
працівником
і
доброю
правилами
різних
дружиною (мамою).
соціальних
ролей,
які
Виникає
виконує
конфлікт
між
особистість і
це
перешкоджає їх успішній реалізації. Часто можна спостерігати явище
48
“професійної деформації” особистості, коли професійні стереотипи дій,
відношень стають настільки характерними для людини, що вона не може
вийти за їх межі і при виконанні інших ролей.
в) внутрірольовий (інтральовий) – старосту групи деканат сприймає як
представника адміністрації,
адміністрацією. Щоб
а
успішно
група – як
цю
роль
свого
представника
виконувати,
треба
перед
одночасно
задовольняти потреби і деканату, і студентів. Часто ці ролі є несумісні.
Існує поняття “маргінальна особистість” (українець в Росії).
Типовими факторами, що визначають інтенсивність рольового конфлікту,
вважається ступінь сумісності – несумісності різних рольових очікувань,
жорсткість, з якою висуваються вимоги до людини, особистісні характеристики
самого індивіда, його відношення ( установки, спрямованість) до рольових
очікувань. Саме в цій площині виконані більшість досліджень з проблеми
рольових конфліктів.
Описані різновиди психологічних конфліктів виділені не в результаті
теоретичного аналізу, а відображають реальний розподіл інтересів різних
дослідників. Кожен з цих видів конфліктів має свій зміст, який відображається в
першу чергу в протиріччях конфлікту, і свою специфіку в реальній життєвій
ситуації. Але в житті людина переживає конфлікти, які можуть містити
компоненти когнітивного, мотиваційного і рольового протиріч і даний підхід
поділу конфлікту на можливі “складові” не завжди буде ефективним.
Тому необхідно розглянути наступну спробу вчених проаналізувати
внутріособистісний
конфлікт або на мові переживання його людиною, або
оперуючи більш цілісними одиницями.
Прикладом першого підходу, тобто опис конфліктів на основі переживань
людини, може служити класифікація основних видів
внутріособистісних
конфліктів Шипілова. В якості основних структур внутрішнього світу людини,
між якими може виникнути протиріччя і конфлікт, він розглядає мотиви, які
людина переживає як: “я хочу”; “треба”, або “ я повинен” – цінності, які
49
виступають як еталон норми в силу прийняття її людиною або необхідністю її
дотримання; самооцінка, що виражається в “я можу” і “я не можу”.
Залежно від того, які з цих структур протидіють, він виділяє наступні види
конфліктів:
Структура внутрішнього світу людини
“хочу”
(“Я хочу”)
•↔•
•
“треба”
(“Я мушу”)
“можу”
(“Я є”)
•
•
•
•↔•
•
Вид конфліктів
•
•↔•
Мотиваційний конфлікт ( між
“хочу” і “хочу”)
Моральний конфлікт ( між “хочу”
і “треба”)
Конфлікт нереалізованого
бажання ( між “хочу” і “можу”)
Рольовий конфлікт ( між “треба” і
“треба”)
Адаптаційний конфлікт ( між
“треба” і “можу”)
Конфлікт неадекватної
самооцінки ( між “можу” і можу”)
Дана класифікація не є досконалою. Наприклад, “треба” можна пояснювати
як мотив виконання обов’язку перед собою і перед іншими, і тоді моральний
конфлікт фактично перетворюється в мотиваційний.
Наступна спроба трактувати внутрішніх конфліктів як цілісне явище
внутрішнього світу людини
– це
їх опис через феноменологію
самосвідомості людини. У даному випадку конфлікт розглядається як одна із
стадій розвитку внутрішнього протиріччя, яке визначається як суб’єктивне
переживання
неузгоджених тенденцій
(оцінок, установок, домагань,
інтересів) в самосвідомості людини, які взаємодіють і змінюють одна одну в
процесі розвитку.
У цьому плані найбільший інтерес мають ідей В. Століна. В якості одиниці
самосвідомості, за В. Століним,
виступає “ сенс Я” (“ смысл Я”), який
містить когнітивний, емоційний і відносницький компоненти. Оскільки у
50
реальному житті поведінка та дії людини можуть мати позитивний сенс по
відношенню до одного мотиву (приближаючи до його задоволення) і
негативний по відношенню до іншого (віддаляючи від нього), виникає
конфліктний сенс дії. Саму дію, що містить суперечливий сенс, він називає
вчинком. До цієї дії людина може переживати необхідність вирішення або в
формі емоційних труднощів, або як свідому дилему, але конфліктний “сенс
Я”
виникає дише після здійснення вчинку. Сам по собі вчинок стає
результатом переборення внутрішніх перешкод до дії, або, під їх впливом
відмови від дії.
Під внутрішніми перешкодами необхідно розуміти
особливості людини, які проявляються в конкретних ситуаціях , вимагають
певних дій, і, обмежуючи свободу їх вибору, створюють внутрішню
конфліктність, яка перетворює дію у вчинок (4).
Можна зробити загальний висновок, що пошук в області вивчення
внутріособистісних конфліктів – цієї вічної проблем людини і вічного
інтересу психологів – продовжується. Його загальна тенденція полягає у
переході від трактування конфлікту як обов’язкової умови життя людини (
психоаналіз) до розглядання конфлікту на частковому рівні (мотиваційна,
когнітивна сфера, інші особистісні утворення) і потім до опису конфлікту як
явищ цілісної самосвідомості людини.
Таблиця 1 полегшить діагностику внутрішніх конфліктів на основі їх
форм прояву.
Таблиця 1.
Форми прояву внутрішніх конфліктів
Форма прояву
Неврастенія
Симптоми
Нетерплячість до сильних подразників; пригнічений
настрій; зниження працездатності; поганий сон; головні
болі
51
Удавані веселощі; вираз радості, неадекватний ситуації;
"сміх крізь сльози"
Звернення до примітивних форм поведінки; відхід
від відповідальності
Приписування негативних якостей іншому; критика
інших, часто необгрунтована
Ейфорія
Регресія
Проекція
Номадизм
Часта зміна місця проживання, місця роботи,
сімейного становища.
Самовиправдання своїх вчинків, дій
Раціоналізм
Прогноз виходу з особистісного конфлікту може бути позитивним
і негативним. Ефективні стратегії спрямовані на саму проблему, зміст
суперечності і мають метою подолання тих перешкод, які створює
проблема
на
шляху
самоактуалізації
особистості,
при
цьому
досягається розвивальний ефект.
Неефективний шлях полягає у послабленні, пом'якшенні гостроти
конфлікту і веде до деградуючого для особистості ефекту. Наведемо
приклади основних стратегій виходу із особистісного конфлікту.
1. Заперечення (нівелювання) проблеми, спотворення реальності, її
уникнення. Людина намагається
конфлікт
є
надуманим,
відволіктися, переконує себе, що
штучно
створеним
і
для
його
подолання достатньо просто менше зосереджуватись на проблемі.
2. Людина визнає наявність суперечності, але не бачить шляху її
розв'язання, не здатна до прийняття рішення, щоб змінити життя.
Перша і друга стратегії не дають можливості подолати конфлікт і
призводять особистість до алкоголізму, наркоманії, неврозів.
3. Пошук змін та їх здійснення, що передбачає об'єктивний
аналіз
ситуації і
Наприклад,
учень
породження
розуміє
нового особистісного смислу.
необхідність
підготовки
уроків,
але
більше йому хочеться поспілкуватись з друзями. Щоб подолати
цей внутрішній конфлікт,
необхідності
аргументи
підготовки
обов'язку,
він повинен переконати себе у
уроків.
отримання
При
цьому
позитивної
використовуються
оцінки,
схвалення
52
батьків тощо. Підготовка уроків набуває нового сенсу: зробити
приємне батькам, виконати свій обов'язок.
Психологічні особливості міжособистісних конфліктів.
План
1. Поняття міжособистісних конфліктів та основні особливості
таких конфліктів.
2. Причини міжособистісних конфліктів.
3. Класифікація міжособистісних конфліктів.
4. Функції та елементи міжособистісних конфліктів.
5. Типи конфліктних особистостей
53
1. До найбільш поширених людських конфліктів відносяться
міжособистісні. Вони охоплюють майже всі сфери людських відносин.
Будь-який
конфлікт
у
кінцевому
результаті
зводиться
до
міжособистісного. Навіть у міждержавних конфліктах відбувається
зіткнення між лідерами чи керівниками держав. Саме тому знання
особливостей протікання таких конфліктів і способи їх управління є
важливим елементом у професійній підготовці психологів.
Міжособистісний конфлікт – це зіткнення людей у процесі їх
взаємовідносин
(Козирєв
Г.
І).
поняття міжособистісного конфлікту як
А. Кармін
трактує
окремий випадок взаємодії
людей у процесі їхнього спілкування та спільної діяльності. Більшість
психологів визначають міжособистісний конфлікт як ситуацію
зіткнення між людьми у процесі їх безпосереднього спілкування,
викликається
суперечливими
що
поглядами, способами поведінки,
установками людей в умовах їх прагнення до досягнення будь-яких
цілей.
У
закордонній
літературі
використовується
термін
“інтерперсональний” конфлікт. У вітчизняній психологічній літературі
поняття “міжособистісний” використовується у двоякому трактуванні.
Одне з його значень – це трактування міжособистісного конфлікту як
неформального.
Прикладом
цього
може
бути
розмежування
спілкування за критерієм мети на рольове, ділове, формальне і
міжособистісне. Друге значення – це використання цього терміну у
найбільш широкому сенсі для визначення “міжособистісних” явищ.
Відповідно з цим до “міжособистіної поведінки” прийнято відносити
54
любий прояв комунікативної активності індивіда, обумовлений фактом
реальної або уявної присутності інших людей.
Міжособистісний конфлікт проявляється у взаємодії між двома і
більше особами. Він можуть відбуватися між співробітниками,
найбільш близькими людьми, між людьми, які незнайомі один із одним
і між добре знайомими людьми. У цих конфліктах кожна сторона
прагне відстояти свою думку, довести власну правоту, часто
використовуючи взаємні звинувачення, нападки один на одного,
словесні образи, приниження. Така поведінка викликає у суб’єктів
конфлікту гострі негативні емоційні переживання, які загострюють
взаємодію учасників і провокує їх на екстремальні вчинки. Навіть після
вирішення конфлікту його учасники ще довго можуть переживати
негативне самопочуття.
З різними міжособистісними конфліктами ми зустрічаємося в житті
досить рано – приблизно у віці одного – двох років. Дану проблему
вивчало багато психологів, зокрема Д.Б. Ельконін, Я.Л. Коломінський і
Б.П. Жизневський. Вони вивчали причини виникнення конфліктів у
дітей дошкільників і виділяють наступні: 1-3
роки – із-за вибору
іграшок і розрушеної гри; 3-5 років – із-за ролей, вибору теми гри і
складу учасників; 5- 6 років -
із-за правильності ігрових дій. У
дорослому житті ми стикаємося з конфліктами у сферах дім і робота.
Саме тому сімейні і домашні конфлікти вивчені найбільше.
Дослідження
складної
міжособистісних
конфліктів
різнорівневих
критеріїв
соціально-психологічної
вимагає
застосування
якісно-кількісної
природи
комплексу
характеристики
цих
конфліктів. Такими критеріями можуть бути:
а)
конфлікту:
критерій особистісної соціально-психологічної мотивації
незадоволеність
потреб
особистості у спілкуванні,
самоутвердженні, саморозвитку, оцінці, визнанні, а також їх домагань на
55
пений соціально-психологічний статус у групі;
несумісність ролей,
потреб людини під час спілкування;
б) критерій групової значимості конфлікту: ступінь і характер
розходжень між особистісними і груповими нормами, цінностями,
цілями,
між
груповими
очікуваннями
і
виконанням
ролей
окремими членами групи, цілими групами;
в) критерій соціальної значимості конфлікту: позитивна чи
негативна
цінність,
спрямованість,
способи вирішення, мотиви
конфліктів з точки зору інтересів розвитку суспільства.
Міжособистісні конфлікти мають свої особливості, а саме:
1. У цих конфліктах протистояння між людьми проходить
безпосередньо тут і зараз на основі зіткнення їх особистісних мотивів.
2. Міжособистісні конфлікти для суб’єктів конфліктної взаємодії
є перевіркою характерів, темпераментів, здібностей, інтелекту, волі та
інших індивідуально-психологічних особливостей.
3. Міжособистісним конфліктам характерна висока емоційність,
вони
охоплюють всі
сторони
відносин
між конфліктуючими
суб’єктами.
4. Міжособистісні конфлікти зачіпають інтереси не тільки
конфліктуючих сторін, а й тих, з ким вони безпосередньо пов’язані
або службовими, або міжособистісними відносинами.
5. У міжособистісних конфліктах виявляється весь спектр
відомих причин: загальних і конкретних, об'єктивних і суб'єктивних.
Міжособистісні конфлікти можуть відбуватися у різних сферах і
областях: економічній, політичній, виробничій, побутовій, соціальній.
Пропонуємо
таблицю,
у
якій
представлені
основні
сфери
міжособистісних конфліктів з виділенням деяких їх типів і причин.
Таблиця 1. Сфери прояву міжособистісних конфліктів
56
57
№пп
Сфера прояву
Тип конфлікту
Причини
1
Колектив
(організація)
Керівник - підлеглий.
Між співробітниками
одного рангу.
Службові чи
неслужбові
Організаційно-технічні:
розподіл
ресурсів;
незадовільні комунікації; відмінності в цілях.
Психологічні:
індивідуально-психологічні
особливості;
соціально-психологічні
явища
(позиція, статус, роль, внутрішня установка і ін)
2
Сім'я
Подружні конфлікти.
Батьки-діти.
Подружжя - родичі
Обмеження свободи, активності і дій; девіантна
поведінка одного або декількох членів сім'ї;
наявність протилежних інтересів; сексуальна
дисгармонія; матеріальні проблеми; індивідуальнопсихологічні особливості і рівень психологопедагогічної
культури
членів
сім'ї;
психофізіологічна несумісність
3
Суспільство
(установи
соціальної сфери;
державні
установи; вулиця;
суспільний
транспорт)
Громадянин суспільство.
Громадянинурядовець і т.п.
Нерозвиненість технологій прийому громадян у
державних установах і у сфері обслуговування;
низька правова і психолого-педагогічна культура
2
2. У будь-якому міжособистісному конфлікті існує як мінімум два
учасники і певна конфліктна ситуація їх взаємодії, в якій відбувається
початковий інцидент і розвиваються його наслідки. Для виявлення
причин конфліктів потрібно провести всесторонній і глибокий аналіз як
дій, позицій і психологічних особливостей його учасників, так обставин,
які виникають під час їх взаємодії. Побачити безпосередні причини і
джерела міжособистісних конфліктів можна, звернувшись до базових
потреб людини. Мається на увазі потреби в їжі, сексі, прив’язаностях,
безпеці, самоповазі, справедливості, доброті. Коли вони придушуються
чи появляється загроза для їхнього задоволення, виникає напруга, а як
наслідок - конфліктна ситуація і конфлікт.
Конкретні
причини
міжособистісних
конфліктів
досить
різноманітні. Дуже важко дати їм вичерпну класифікацію – скільки шкіл
і авторів, стільки і підходів до цього питання. Так, на думку
Н.В. Грішиної причини конфліктів можуть бути зведені до основних
трьох груп: по-перше, сам зміст взаємодії (сумісна діяльність), по-друге,
особливості
міжособистісних
відносин,
по-третє,
психологічні
58
особливості учасників (темперамент, рівень особистісного розвитку,
адекватність самооцінки, акцентуації характеру).
А.С. Кармін при класифікації основних причин конфліктів виділяє
такі групи причин:
1) обмеженість ресурсів – їх якісна і кількісна сторона;
2) різні аспекти взаємозв’язку (повноваження, влада);
3) відмінності у цілях;
4) відмінності в уявленнях і цінностях;
5) відмінності у манері поведінки і життєвому досвіді;
6) незадоволення в комунікації;
7) особистісні відмінності учасників сутички.
Дана класифікація добра тим, що дозволяє зрозуміти джерела
конфліктів і ту сферу, де вони виникають.
На практиці, при аналізі конфліктів досить корисним є підхід,
запропонований В. Лінкольном. Він виділяє п’ять груп причинних
чинників, які впливають на конфлікт.
1. Інформаційні чинники – пов’язані із неприйнятністю інформації
для однієї із сторін.
В якості інформаційних чинників можуть
виступати:
– чутки, мимовільна дезінформація;
– неповні, або неточні факти, запитання, які пов’язані із точністю
викладення проблеми і історії конфлікту;
– передчасна інформація, або інформація, передана із запізненням;
– ненадійність експертів, свідків, джерел інформації, неточність
перекладу і повідомлень засобів масової інформації;
– повідомлення конфіденційної інформації.
2. Поведінкові
чинники –
грубість,
егоїстичність,
та
інші
характеристики поведінки однієї із сторін. В якості поведінкових
чинників можуть виступати:
– прагнення до переваги над іншою людиною;
59
– прояв агресії;
– прояв егоїзму;
– загроза безпеці однієї із сторін конфлікту (фізичній, фінансовій,
емоційній);
– підрив самооцінки;
– порушення обіцянок, недотримання вимог;
–
постійні
відволікання,
викликання
стресових
ситуацій,
дискомфортні дії.
3. Чинники
сторонами.
відношень –
незадоволеність
від
взаємодії
між
В якості цих факторів можуть виступати:
– вклад сторін у відносини, баланс сил у відносинах;
– важливість відносин для кожної із сторін;
– дисбаланс у відносинах;
– несумісність за цінностями, за інтересами, манерами поведінки і
спілкування;
– різниця в освітньому рівні, класові відмінності;
– історія відносин, їх тривалість, негативний попередній досвід;
– низький рівень довіри і авторитетності;
– цінності груп, до яких належать сторони, їх тиск на відносини
сторін.
4. Ціннісні чинники – протилежність принципів поведінки, яких
притримуються сторони. В якості ціннісних чинників можуть виступати:
– системи віросповідань (пріоритети);
– групові чи професійні традиції, цінності, потреби і норми;
– способи дії і методи, які притаманні окремим організаціям і
професія;
– релігійні, культурні, регіональні і політичні цінності;
– традиційні системи переконання і пов’язані з ними очікування:
уявлення про добро і зло, способи і методи оцінки доцільності,
60
ефективності справедливості, відношення до прогресу чи перемін, до
збереження старого порядку, до „статус-кво”.
5. Структурні чинники – відносно стабільні обставини, які існують
об’єктивно, незалежно від нашого бажання, які важко і навіть
неможливо змінити. Вони вимагають великих затрат матеріальних,
фізичних та інтелектуальних. Сюди відносять такі чинники як закон, вік,
час, доходи, доступність техніки та інших засобів.
В якості структурних чинників можуть виступати:
– влада, система управління;
– політичні партії та течії;
– право власності;
– система правосуддя, традиції, етичні норми;
– географічне положення, добровільна чи вимушена ізоляція,
частота контактів із зовнішнім світом. Наприклад: на одному із островів
Тихого океану в 1914 році існувала колонія європейців. В ній дружно
жили і співробітничали англійці, французи і німці. Пошта туди дуже
рідко завозилася, і тільки всередині вересня вони отримали газети, із
яких дізналися, що вже півтора місяця між їхніми країнами йде війна. І
відразу відносини в колонії різко змінилися. Англійці і французи тісніше
почали співробітничати, а німці почали з ними ворогувати. Дружні
зв’язки, які існували до того, просто розпалися. Ворожнеча почалася
тільки через те, що люди перенесли на свої особисті взаємовідносини
ворожнечу між своїми країнами.
Наведена класифікація допомагає не тільки зрозуміти джерела
конфліктів, але і намітити способи їх розв’язання. Зокрема, у випадку
виникнення конфлікту на основі недостатньої кількості інформації, з
метою подолання конфлікту, достатньо забезпечити її доступ.
Проте у реальному житті „чисті” конфлікти, тобто такі, що
обумовлені лише однією групою причин, зустрічаються досить рідко.
61
3. Для практичної роботи з міжособистісними конфліктами
доцільно провести класифікацію цих конфліктів. Таку класифікацію
проводять за наступними чинникам: а) за сферою існування; б) за
ефектом і функціональними наслідками; в) за критерієм реальності.
Розглянемо більш докладно виділені нами групи.
За сферами існування конфлікти можна поділити на: ділові, сімейні,
майнові, побутові та інші.
За своїм ефектом і функціональними наслідками міжособистісні
конфлікти бувають: конструктивні і деструктивні. Зазвичай у такого
роду конфліктах існують як конструктивна сторона, так і деструктивна.
Різниця в тому, яка із сторін переважає у конфлікті. Конструктивна
сторона полягає в тому, що сприяє проясненню взаємовідносин між
сторонами і налагодженню способів покращення поведінки учасників
конфлікту. Деструктивна сторона проявляється тоді, коли один із
опонентів
використовує
недозволені
методи
боротьби,
прагне
психологічно подавити партнера, дискредитує і принижує його в очах
оточуючих. Досить часто конфлікти такого роду виникають на роботі.
Існує навіть спеціальний термін „моббінг”, який означає пригнічення,
переслідування, грубість, нападки і прискіпування, які часто носять
скритий характер. За даними науковців, тільки при прийомі на роботу 34 % кандидатів на посаду піддаються моббінгу. Кількість
жертв
моббінгу під час трудової кар’єри зростає у десятки раз.
Деструктивне вирішення конфлікту має три негативних наслідки.
По-перше, навіть якщо вам здається, що ви виграли, а ваш опонент
програв,
то
найчастіше
страждають
обидві
сторони.
По-друге
взаємовідносини у майбутньому стають напруженими, зберігається
почуття образи в однієї із сторін. Учасник, який програв, звинувачує
себе у тому, що він невміло вів конфлікт, а тому програв, що негативно
впливає на самооцінку. По-третє, нездатність до взаємного задоволення
62
потреб усіх учасників конфлікту є шкідливою тому, що негативно
впливає на здоров’я.
За критерієм реальності М. Дойч виділив такі типи конфліктів:
– істинний конфлікт,
який
існує
об’єктивно
і
сприймається
адекватно;
– випадковий або умовний конфлікт, який залежить від обставин;
– зміщений конфлікт, коли за конфліктом приховується інший,
невидимий (скритий), який лежить в основі явного;
– невірно приписаний, конфлікт між сторонами, які помилково
невірно сприйняли один одного, а тому неправильно трактують
проблеми;
– латентний (скритий) конфлікт, який повинен був би відбутися, але
його немає тому, що за певних причин він не признається сторонами;
– неправдивий (обманний) конфлікт, коли відсутні об’єктивні
основи конфлікту і він існує тільки через помилки сприйняття і
розуміння.
Якими би не були міжособистісні конфлікти (сімейні, політичні,
підлеглості), між ними завжди існує
спільне, яке дозволяє їх
систематизувати.
Ґрунтуючись на одній з популярних класифікацій конфліктів
(конфлікти інтересів, конфлікти спілкування, організаційні конфлікти,
конфлікти систем цінностей, інформаційні конфлікти), ми розглянемо
специфічні причини виникнення кожного з названих конфліктів [2, 36].
Так, є основі конфліктів інтересів можуть лежати розбіжності: а) в
основних (ділових) інтересах; б) у процедурних інтересах; в) у
психологічних інтересах.
В основі конфліктів спілкування лежать: а) сильні емоції; б)
прихильність до стереотипів; в) дефіцит спілкування або розмова
"різними мовами"; г) порушення норм культури спілкування однією із
сторін.
63
В основі організаційних конфліктів ми можемо спостерігати такі
причини, як: а) нерівність у питаннях влади й авторитету; б) нерівність у
володінні та розпорядженні ресурсами; в) нечіткість посадових
обов'язків; г) відсутність необхідного часу, "цейтнот".
Конфлікти у системах спричиняються: а) відмінностями у критеріях
оцінки ідей та поведінки; б) розбіжностями в цілях та ідеалах; в)
відмінностями у способі життя, ідеології та релігії.
Нарешті, інформаційні конфлікти виникають через: а) відсутність
чи обмеженість інформації; б) хибну інформацію; в) відмінності в
розумінні важливості інформації; г) відмінності в тлумаченні та
способах оцінки інформації.
Міжособистісні конфлікти також можна систематизувати з точки
зору класичних підходів.
До мотиваційного підходу можна віднести конфлікти інтересів –
це несумісність мети, планів, мотивів учасників. В принципі завжди
існує можливість врахування інтересів обох сторін, але є такі ситуації,
коли інтереси залишаються несумісними ( мають принципове значення).
До когнітивних можуть бути віднесені конфлікти цінностей – це
несумісність уявлень учасників взаємодії, що мають для них особливе
значення. Система цінностей відображає те, що є найбільш значимим,
наповненим особистісного сенсу. Це світоглядні, релігійні, та моральні
уявлення людини. Конфлікт цінностей виникає тоді, коли відмінності
між цінностями впливають на взаємодію людей, або “посягають” на
цінності інших. Крім того, існують домінантні цінності, які визначають
модель людської поведінки і якщо саме домінантні цінності знаходяться
у протидії, тоді конфлікт стає реальним. Крім того, люди часто люблять
нав’язувати іншим свої погляди, що також може привести до конфлікту.
64
До діяльнісних можна віднести рольові конфлікти, що виникають
в результаті порушення норм і правил взаємодії. Норми і правила
людської взаємодії можуть мати імпліцитний (скритий) характер( без
домовленості) або бути результатом взаємної домовленості (деколи
письмової). Причини порушень норм і правил є різні. Часто нова людина
у колективі може їх порушувати із-за незнання. Свідоме порушення, як
правило, пов’язане із бажанням їх зміни і перегляду.
У психодинамічному підході конфлікти, які виникають у людини у
стосунках
з
іншими,
нерозв'язаних
інтерпретуються
внутрішньоособистісних
як
наслідок
конфліктів.
її
власних
Зокрема,
у
трансактному аналізі розрізняють чотири основні життєві позиції (див.
мал.), відповідно до того, як індивід оцінює себе і як він ставиться до
свого оточення:
Мені добре - вам погано
Мені добре - вам добре
Мені погано - вам погано
Мені погано - вам добре
Люди з домінуючою позицією "Мені добре - вам погано"
найчастіше вступають у конфлікти з оточенням, прагнучи у кожній
ситуації перемогти, нав'язати своє рішення. Особи, для яких характерна
позиція "Мені добре - вам добре", вступаючи у конфлікти, прагнуть їх
конструктивного розв'язання. Для тих, хто дотримується позицій "Мені
погано - вам добре", "Мені погано - вам погано", характерне реагування
на міжособистісні проблеми загостренням внутрішнього конфлікту при
одночасній
демонстрації
зовні
малоконфліктної
поведінки
(поступливості чи байдужості).
4. Які і будь-який інший вид конфлікту, міжособистісний конфлікт
виконує як конструктивні так і деструктивні функції.
До конструктивних функцій відносять:
65
– функцію розвитку (конфлікт є важливим джерелом розвитку його
учасників і він удосконалює сам процес взаємодії);
–
пізнавальну
(поява
конфлікту
виступає
як
симптом
неблагополучних відносин);
– інструментальну (конфлікт виступає як інструмент вирішення
протиріч);
– перебудову (конфлікт знімає чинники, які провокують цей
конфлікт, сприяє розвитку взаєморозуміння між учасниками).
Деструктивні функції, які виконує міжособистісний конфлікт,
полягають:
– у руйнуванні сумісної діяльності, яка існувала до конфлікту;
– у погіршенні або повному руйнування відносин;
– у негативному самопочутті суб’єктів конфлікту;
– у низькій ефективності подальшої взаємодії.
Для виникнення міжособистісного конфлікту необхідна наявність
протиріч, які можуть бути як об’єктивними, так і надуманими. Як і для
всіх інших конфліктів, для виникнення міжособистісного конфлікту
необхідний привід. До суб’єктів цього виду конфліктів відносять тих
учасників, які відстоюють свої особисті інтереси, прагнуть досягнути
поставлену мету. Об’єктом міжособистісного конфлікту вважають те, на
що претендують учасники конфлікту.
5. Оскільки міжособистісні конфлікти у першу чергу виникають
між конкретними людьми, психологи вивчали проблему людей
конфліктного типу і виділили деякі з них.
1. Конфліктна особистість демонстративного типу прагне постійно
бути в центрі уваги. Любить добре виглядати в очах інших, її ставлення
до людей визначається тим, як з нею поводяться інші. Він легко долає
поверхневі конфлікти, любуючись своїми стражданнями і стійкістю,
добре пристосовується до різних ситуацій, при цьому раціональну
66
поведінку його не видно, але переважає емоційність. Така особистість
уникає клопіткої систематичної роботи. Планування своєї діяльності такі
особи здійснюють ситуаційно і слабо впроваджують в життя. Часто така
людина є джерелом суперечки, але вона себе такою не вважає. Вони не
уникають конфліктів, в ситуації конфліктної взаємодії почувають себе
непогано.
2. Конфліктна особистість некерованого типу. Це людина
імпульсивна і недостатньо себе контролює, її поведінка важко
передбачувана. Вона часто поводиться зухвало й агресивно, у запалі не
звертає уваги на загальноприйняті норми поведінки в колективі, має
завищену самооцінку. Такі люди є несамокритичні і у багатьох своїх
невдачах схильні звинувачувати інших. Здатність співвідносити свої
вчинки із загальними цілями групи і з конкретними обставинами
розвинена у них недостатньо. Не можуть грамотно планувати свою
діяльність, чи планомірно втілювати заплановане у життя. З минулого
досвіду, навіть неприємного для них, уроків на майбутнє не виносять.
3. Цілеспрямовано конфліктний тип. Дана особистість розглядає
конфлікт як засіб досягнення власної мети і часто виступає активною
стороною у розв'язуванні конфлікту. Раціонально діє у конфліктній
ситуації, здатна прораховувати можливі варіанти її розвитку та тверезо
оцінює сильні й слабкі сторони у позиціях сторін. Володіє добре
відпрацьованою технікою спілкування в гарячій суперечці. Даний тип
конфліктної особистості є найбільш небезпечним.
4. Ригідний тип конфліктної особистості підозрілий, володіє
завищеною самооцінкою. Постійно вимагає підтвердження особистої
значимості. Такі люди часто не враховують ситуації, яка змінилася чи
нових обставин, вони прямолінійні і не гнучкі. Важко приймають точку
зору оточуючих, не дуже рахуються із їхньою думкою, повага від
оточуючих сприймається як належне, а неповага – як образа. Вони
67
малокритичні до своїх вчинків, хворобливо образливі, підвищено
чутливі по відношенню до дійсних і надуманих несправедливостей.
5. Зверхточний тип особистості досить скрупульозно відноситься до
своєї роботи. Висуває підвищені вимоги до себе і до оточуючих, але
робить це так, що оточуючим здається, що він придирається. Йому
властива підвищена тривожність, надзвичайно чутливий до деталей,
схильний до зауважень оточуючих. Інколи розриває стосунки з друзями,
чи знайомими, лише через те, що йому здається що його образили. Такі
люди мучаться через себе самих, переживають свої прорахунки, невдачі,
розплачуючись за них хворобами (безсонням, головними болями...)
стримані
в
зовнішніх,
особливо
емоційних
проявах.
6. Безконфліктний тип особистості є нестійкий у своїх оцінках і
думках, йому легко навіяти свої думки. Всередині самих себе – вони
протиречиві.
Їм
характерна
деяка
непослідовність
в
поведінці,
орієнтуються на ближню перспективу і миттєвий позитивний результат.
Такі люди сильно залежать від думки оточуючих, прагнуть до
компромісу, не володіють великою силою волі. Вони не задумуються
над наслідками своїх вчинків і причинами проступків інших.
Існує ще одна класифікація «важких» для взаємодії людей.
Тип «паровий коток», або «шерманівський танк». Досить різкі в
спілкуванні, безцеремонні, вважають, що всі їм щось винні, а самі
завжди мають рацію. Через таку самовпевненість не є приємними
співрозмовниками. Найбільшою втратою вважають позбавлення
іміджу «завжди правої сторони».
Правила поведінки з ними залежать передусім від важливості або
принциповості проблеми. Якщо вона неважлива, то краще змовчати і
не сперечатися, поступитися, прилаштуватися до ситуації, взяти на
себе роль «миротворця», зберегти «поганий мир», ніж отримати
«хорошу війну». Якщо поступитися неможливо, то спочатку партнера
слід вислухати. Нехай він скаже, що наболіло, «випустить пару», і
68
лише після цього спокійно і водночас упевнено висловіться, по
можливості, не ставлячи під сумнів те, що було сказане партнером
Тип
«прихований
агресор»,
або
«снайпер».
Прихильник
закулісних ігор, від яких отримує справжню насолоду. Поширює
чутки, створює мережу «пасток», у яку колись має потрапити
«жертва». Має місце свавільна поведінка, оскільки людина впевнена у
своїй анонімності, а отже, безкарності, іноді – це наслідок відсутності
достатньої влади для відкритих дій. Своєрідний «народний месник»,
який «карає» тих, хто «завинив» і вбачає себе «знаряддям
правосуддя».
Цю людину можна терпіти, але в такому разі бути готовим до
постійних або періодичних провокацій. Якщо ж ні – то потрібно
з'ясувати зміст пліток, завдання шкоди, зрозуміти справжні мотиви
поведінки і лише тоді відкрито звинувачувати. Як правило, цього
буває достатньо, щоб змусити «снайпера» мовчати або шукати іншу
жертву, бо його гра перестає бути цінною: «маски зняті» і «вистава
закінчується».
Тип «розгнівана дитина», або «вибухонебезпечний». Як правило,
це доброзичливі, тактовні люди, які не схильні виплескувати на інших
негативні емоції, дуже терплячі. Але настає час, коли вони втрачають
контроль на ситуацією, панікують і починають діяти занадто
емоційно.
Їм треба дати «висловитися», не втручатися, тим більше, не
ставити сказане під сумнів. Також дати зрозуміти, що вони
контролюють ситуацію, їх почули. Запропонувати разом з’ясувати, що
було зроблене «не так» і як це виправити.
Тип «жалібник». Він може бути як реалістичний, який має певні
проблеми і прагне, щоб про них знало оточення, і «параноїчний», який
створюючи проблеми, надає їм веселенького масштабу.
69
В обох випадках людину слід вислухати. Як правило, вона просто
хоче бути почутою. Інакше постійно скаржиться. За необхідності
доцільно допомогти зрозуміти помилку. Проте є небезпека, особливо
в спілкуванні з параноїчним жалібником, що скарги будуть
повторюватися або їх географія поширюється до меж всесвітнього
масштабу. Тоді слід знайти привід для припинення розмови або
змінити її тему.
Тип «мовчун», або «тихоня». Небагатослівний, інтровертований,
зосереджений на власних переживаннях, зовні пасивний, але
насправді охоплений виром емоцій. Накопичує в собі безліч
переживань, які, у більшості, недоступні оточенню.
Головне – почати розмову і зрозуміти причини замкненості.
Спілкування має бути доброзичливим, щирим. Наголосити на
зацікавленості в подальшій співпраці, не втручатися, навіть коли
хочеться заповнити паузу, бо є небезпека, що він знову замовчить, але
вже надовго. Слід заохочувати до контактів, але не нав’язуватися,
мати почуття міри.
Тип
«занадто
покладистий».
Спочатку
здається
досить
приємним співрозмовником і партнером, оскільки безвідмовний,
погоджується на всі пропозиції, навіть, якщо вони не досить вигідні
або зручні для нього. Хоче подобатися і використовує для цього всі
засоби, починаючи від знаків уваги і закінчуючи запевненнями у
вічній дружбі. Проте своїх зобов’язань майже ніколи не виконує,
знаходячи безліч виправдань.
Залежно від типу конфліктності люди можуть обирати і стиль
поведінки у процесі конфліктної взаємодії. Психологи виділяють
можливі п’ять варіантів
стилю поведінки
у міжособистісному
конфлікті. Більш детально ми будемо розглядати всі типи конфліктної
поведінки в останній темі посібника. Зараз хочемо лише перерахувати їх
і дати коротку характеристику.
70
Тактика поведінки з такими людьми має ґрунтуватися на вимозі бути
щирим, чесним у спілкуванні. Наголошувати, що причина непорозумінь не
в згоді або незгоді, а в непослідовності: коли обіцяють одне, а роблять
інше.
Дотримуючись цих порад у спілкуванні з «важкими» людьми, ми
отримуємо можливість не лише розуміти мотиви поведінки шлюбного
партнера, але й контролювати ситуацію та керувати нею, зберігаючи
повноцінні взаємини.
Уникання – пов’язане із спробою уникнути конфлікту, не надаючи
йому великого значення. Суперництво (боротьба, примушування)
наполегливе безкомпромісне відстоювання своїх інтересів і для
досягнення свого використовують всі доступні засоби. Компроміс
вимагає поступок з двох сторін. Співробітництво – пропонує сумісне
рішення двох сторін. Ця позиція (стратегія) дозволяє зрозуміти причини
непорозумінь і віднайти вихід із кризи, яка влаштовує всіх суб’єктів
конфлікту без ущемлення інтересів кожної із них. Пристосування
(поступки) – передбачає готовність одного суб’єкта поступитися своїми
інтересами
з
метою
збереження
взаємовідносин.
Дослідники виділяють ще один стиль – асертивний. Асертивна
поведінка (від англ. assert – утверджувати, відстоювати) – це така
стратегія поведінки, яка передбачає здатність людини відстоювати свої
інтереси і добиватися своїх цілей, не ущемляючи інтересів інших людей.
Така поведінка спрямована на те, щоб реалізація власних інтересів була
умовою реалізації інтересів взаємодіючих суб’єктів. Асертивність – це
уважне відношення як до себе, так і до партнерів. Така поведінка
загалом ставить перешкоди у виникненні конфліктів, а в конфліктній
ситуації допомагає знайти вірний вихід із неї. Всі названі стилі
поведінки можуть бути як спонтанними, так і свідомо можуть
використовуватися суб’єктами для досягнення бажаного результату.
71
На
закінчення
теми
хочемо
поговорити
про
так
званих
психологічних вампірів як тип конфліктних людей і як з ними боротися.
При згадці про вампірів традиційно на розум приходять криваві сюжети
про графа Дракулу і йому подібних. Однак мова зараз піде не про те, що
упирі та вовкулаки приготувалися до атаки, і навіть не про людей,
хворих на рідкісну хворобу - порфірію, через яку вони змушені жити в
напівтемряві, мати блідий вигляд і відчувати потребу в крові як їжі.
Мова піде про тих представників роду людського, які шукають
об'єкти для задоволення своїх емоційних потреб - то є про вампірів
психологічних. Чому ж їх - іноді таких білих і пухнастих з вигляду називають саме вампірами?
Справа в тому, що на фізіологічному рівні кров уособлює собою
енергетичний "стрижень" організму, на що, власне, і зазіхають
психологічні вампіри. Ці люди в силу різних причин просто не вміють
черпати життєві сили з природних джерел або продукувати їх
самостійно. Замість цього вони відбирають вже готову енергію у
оточуючих - особливо у тих, хто це їм дозволяє, тобто у жертв.
У житті психологічні вампіри, звичайно, не мають ні іклів, ні
взагалі скільки-небудь страхітливою зовнішності, ні навіть деколи
неприємних манер. Але поряд з такою людиною завжди якось
незатишно. Після спілкування з "вампіром" нерідко виникає відчуття
холоду, порожнечі і втоми. Проте це необов'язково: іноді навіть
найближчий друг або член сім'ї, який начебто чудово до нас ставиться і
давно звичний, по суті є все ж таки "вампіром".
Різниця між тим, хто дійсно бажає нам добра, і "прихованим
вампіром" проста: друг і справжній доброзичливець робить нас
вільними, завжди залишає нам свободу і право вибору, а вампір,
навпаки, душить, наче Анчар . Причому, що особливо важко, душить
часто любов'ю, турботою, увагою - до такого ступеня, що жити з ним
72
поруч стає нестерпно, хоча він не просто "нічого поганого не робив", а
навпаки, начебто, душі у вас не чує.
Вампіри поділяються на своєрідні "категорії" . По-перше, це так
звані"агресори" -
найбільш
традиційний
"підвид".
І
це
самий
нестерпний підвид - саме вони критикують, звинувачують, нападають,
насаджують (причому нерідко грубо і безапеляційно), свої погляди,
смаки, думки, традиції. Вони ж розпалюють конфлікти на будь-який
грунті - їм, власне, все одно, на який. Адже головне їхнє завдання епатувати публіку, спровокувати виплеск емоції, енергії у людей. І вони
ж - автори "жорстоких жартів", що провокують образу і біль своєї
"жертви": агресори, як правило, майстерно наносять удар у саму чутливу
точку, наступають на саму хвору мозоль. Їх мета досягнута тоді, коли
жертва відкрито і бурхливо виражає свої емоції з цього приводу:
результат отримано - вампір задоволений.
Є й інший підвид - "сміттярі" . Це - люди, що живляться
негативною енергією ближніх своїх неявно, тобто тишком-нишком
провокують для цього скандали і сварки. Це сірі кардинали і
ляльководи,
всіх
смикають
за
ниточки.
Вони
чудово
вміють
"вирахувати" і отримують справді надзвичайну насолоду: причому не
стільки від тих нещасть, які вони заподіюють людям, скільки від
усвідомлення власної влади, анонімності і безкарності.
Ще
один
підвид
-
це
так
звані "падальщики",
або
"стерв'ятники" . Вони живляться енергією масових трагедій катастроф, стихійних лих, похорон та інших подібних нещасть. Іноді
вони - організатори терактів, але в 90% випадків - це банальні роззяви,
глазеющіе на біду інших справді заворожено, як на рідкісну картину.
Останній підвид - це "активні помічники" і "незамінні люди ".
Нерідко такими ось вампірами стають надмірно люблячі і не мають
власних інтересів і особистого життя батьки (частіше за все - матері) і
73
дружини-"душечки" - це саме про них йшлося вище з приводу
"удушення любов'ю".
Ну, з вампірами начебто все зрозуміло. А хто ж стає жертвами,
донорами енергії? Жертви - це, як правило, люди або надмірно залежні,
із заниженою самооцінкою, або "коти Леопольд", що бояться і уникають
конфліктів.
Звідси висновок: щоб не стати жертвою, слід запам'ятати, як
таблицю множення, два основні постулати. По-перше, "Я - хороший, і це
не вимагає доказів", і по-друге, "Я не боюся конфліктів, вони подібні
скальпелю хірурга: часом вчасно розкривають нарив".
Як ж слід жертвам вести себе, якщо вампір вже "присмоктався"? Чи
дійсно вони приречені все життя служити їжею для хижаків? Думаю, ні.
Будь-яка
жертва
може
навчитися
протистояти
нападу,
засвоївши декілька простих правил :
1. Завжди пам'ятати, що на першому місці - власна самооцінка, а
думка оточуючих - вдруге: ви не долар, щоб усім подобатися.
2. Якщо відчуваєте, що на вас "напали", ніколи не підтримуйте з
агресором розмова про себе - переведіть розмову на нього самого або ж
на інших.
3. Не вникати, тобто - не проявляйте надмірного інтересу та
залучення в те, що говорить агресор. Якщо це близька вам людина,
спілкування з яким не уникнути, навчіться слухати його як радіо, як
якийсь шумовий фон.
4. Не бійтеся конфліктів! Іноді конфлікти життєво необхідні, і
уникати їх немає ні потреби, ні навіть можливості: агресор все одно їх
спровокує - так краще бути заздалегідь морально готовим.
У запалі конфлікту дуже допомагають наступні техніки:
- уявити, що все це відбувається не з вами, що ви спостерігаєте цю
сцену з-за вікна або на екрані;
74
- звернути увагу на позу "нападаючого": найчастіше "вампіри" стихійні психологи і вміють підлаштовуватися до співрозмовника
інтуїтивно, навіть не володіючи спеціальними знаннями. Підлаштування
відбувається за допомогою прийняття тієї ж пози, що і у вас, дихання в
такт, вторгнення у безпосереднє особистий простір (ближче 10-15 см).
Ваше завдання - відійти, змінити позу, подивитися в бік, відволіктися;
- якщо агресор переходить у наступ - мовчки подивитися йому
прямо в очі, затягнувши паузу і даючи зрозуміти, що ви розкусили його
прийом: це зламає сценарій нападу;
- відкрите, "в лоб" поставити агресора на місце, висловити йому, що
саме вам не подобається - по можливості спокійно, не зриваючись на
емоції (адже саме емоцій він від вас і чекає) . Можете заздалегідь
відрепетирувати мова, а можете й взагалі написати йому/їй листа: часто
це полегшує спілкування, оскільки жертви рідко вміють послідовно
відстоювати свою позицію в ситуації емоційної напруги, а агресори
рідко вміють слухати;
- ставитеся до всього філософськи: собака гавкає, а караван іде!
Ви попереджені - отже, як мінімум, озброєні і лише від вас
залежить, чи зможете ви вчасно скористатися цим інформаційним
зброєю.
75
Список літератури
1. Васильєв Г.Ю., Герасіна Л.М., Осіпова Н.П., Панов М.І.,
Розенфельд Ю.М. Конфліктологія. - Х.: Право, 2002. - 256с.
2. Гірник А.Б. Конфлікти: структура, ескалація, залагодження. - К.:
Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2003. - 172с.
3. Ємельяненко Л.М., Петюх В.М., Торгова Л.В., Гриненко А.М.
Конфліктологія. - К.: КНЕУ, 2003. - 315 с.
4. Радчук В.М., Тельман А.Г. Психологія конфліктів. - Чернівці:
Рута, 2004. - 104 с.
5. Русинка І.І. Конфліктологія. - Т., 2003. - 294 с.
6. Чернова Л.П., Сергієнко І.М. Конфліктологія. - Черкаси: ЧДТУ,
2004. - 84 с.
76
Психологія сімейних конфліктів
План
1. Поняття сімейних конфліктів та їх особливості.
2. Причини конфліктів у сім’ях.
3. Класифікація сімейних конфліктів.
4. Динаміка сімейної конфліктної взаємодії.
Список літератури:
1.
Андреева Т. В., Липченко Т. Ю. Потребности мужчин и женщин в
брачно-семейных
отношениях
//Психолого-педагогический
поиск:
проблемы и достижения: Материалы 3-й межвузовской научн. конф. СПб.,
1999. –С.24-28.
2. Андреева Т. В. Семейная психология. –Санкт-Петербург: Речь,
2004.-220с.
3. Варга А. Я. Системная семейная психотерапия. Курс лекций. СПб.:
Речь, 2001.-223с.
4. Егидес А. П. Оптимизация психотехники общения и отношений в
проблемном супружестве // Этика и психология семейной жизни. Метод.
реком. к спецкурсу для студ. педвуза. М., 1987.-С. 35-37.
5. Ковалев С. В. Психология современной семьи. М., 1988.-312с.
6. Левин К. Разрешение социальных конфликтов. – СПБ.:Речь, 2000.
– 238с.
7. Сатир В. Психотерапия семьи. СПб.: Речь, 2000.-300с.
8. Сысенко В. А. Супружеские конфликты. М.: Мысль, 1989.-178с.
9. Сысенко В. А. Устойчивость брака. Проблемы, факторы, условия.
М., 1981.-239с.
10. Харли У. Законы семейной жизни. М.: Протестант, 1992.-86с.
11. Эйдемиллер Э. Г., Юстицкид В.. Психология и психотерапия
77
семьи. СПб.: Питер, 2000.- 402с.
1. Аналіз психологічної літератури дозволяє стверджувати, що сімей
без конфліктів практично не буває. Людина знаходиться у постійному
конфлікті навіть із собою. Подружні конфлікти відрізняються від інших
конфліктів тим, що учасниками конфлікту виступають близькі люди,
ведучи сумісний образ життя, маючи єдиний бюджет, спільно виховуючи
дітей. Такий конфлікт породжує особливо сильні і тривалі емоційні стани.
Відповідно для збереження сім'ї конфлікт вимагає позитивного вирішення,
від нього не можна усунутися. Серед актуальних суспільних проблем
сьогодення сімейне питання посідає дуже важливе місце. Сім'я, як і
суспільство,
зазнала
істотних
змін.
Родина
перестала
слугувати
монополістом у передачі досвіду старших поколінь, взаємовідносин
чоловіка і жінки, батьків і дітей, старших і молодших. В умовах технічного
прогресу, ринкової економіки, трансформації соціальних відносин сім'я
стала не такою, як була ще не так давно, вона істотно змінилась і
змінюється. Зростають нові її типи ( неповна структура, позашлюбні сім'ї).
Збільшується кількість дітей, позбавлених батьківської уваги, що створює
нові проблеми. Частина нинішніх молодих людей, вступаючи у шлюб, має
поверхове уявлення про непросту структуру сімейних взаємин, життєвих
стосунків.
На вчинки, що призводять до конфлікту у сімейних стосунках, слід
завжди зважати, бо сім'я — надзвичайно важливий соціальний інститут у
державі. Недаремно кажуть: сильна сім'я — сильна держава. Тому у
системі політики держави сім'я повинна займати гідне місце.
Сім’я – найдавніший і унікальний інститут людської взаємодії.
Унікальність сім’ї полягає в тому, що тісний союз декількох людей
(чоловіка, дружини, дітей, а також батьки чоловіка чи дружини за умови їх
спільного проживання) пов’язують моральні обов’язки. У цьому союзі
78
люди прагнуть провести якомога більше часу у радісній взаємодії. Проте
сім’я постійно знаходиться у процесі розвитку, в результаті цього
виникають певні непередбачені ситуації і членам сім’ї необхідно на них
певним чином реагувати. На поведінку членів сім’ї в різних ситуаціях має
суттєвий вплив їх темпераменту, характеру і особистісних якостей. Не
дивно, що у кожній сім’ї між її членами обов’язково виникають різного
роду сутички, сперечання, кризи, конфлікти.
Сімейні конфлікти існують стільки, скільки існує сім’ї. Сімейний
конфлікт розглядається як спосіб вираження і вирішення протиріч, які
лежать в основі розвитку дуже складної системи під назвою сім’я. Сімейні
конфлікти є однією із найбільш поширених форм конфліктів. За оцінкою
конфліктологів у 80–85% сімей проходять конфлікти, а в решти 15–20%
виникають суперечності з різних причин. С. В. Ковальов зауважує, що
щасливі родини відрізняються не відсутністю або низькою частотою
конфліктів, а малою їхньою глибиною й певною безболісністю й
безрезультатністю
Таким чином, сімейні конфлікти – це протиборство між членами
сім’ї на основі зіткнення протилежно спрямованих мотивів і поглядів.
Іншими словами, – це різке загострення суперечностей двох членів сім’ї,
їх боротьба між собою, відстоювання своєї думки у процесі розв’язання
певної проблеми, яка є особистісно значимою для кожного учасника
сімейного конфлікту.
Розглянемо особливості сімейних конфліктів.
1. Зміст сімейного конфлікту складають: міжособистісні відношення
(кохання, кровна споріднення), правові і моральні обов’язки, які пов’язані
із
реалізацією
функцій
господарсько-економічної,
сім’ї,
а
саме:
рекреативної
репродуктивної,
виховної,
(взаємодопомога,
підтримка
здоров’я, організація відпочинку), комунікативної і регулятивної.
2. Загалом на причини конфліктів в сім’ях впливають чинники мікро і
макросередовище. До чинників мікро середовища слід віднести:
погіршення матеріального становища сім’ї; надмірну зайнятість одного чи
навіть двох членів сім’ї на роботі; неможливість нормального
працевлаштування; тривала відсутність власного житла; відсутність
можливості влаштувати малих дітей у дитячі заклади. Чинники
79
макросередовища визначаються насамперед економічною ситуацією у
державі, можливістю нею підтримувати і допомагати розвитку сім’ї, а
також соціально-психологічними умовами міжособистісних стосунків у
суспільстві.
3. Особливість сімейних конфліктів проявляється і в динаміці та
формах протікання. Динаміка сімейних конфліктів характеризується
класичними етапами (виникнення конфліктної ситуації, усвідомлення її,
відкрите протиборство – інцидент, ескалація, кульмінація, завершення
конфлікту, постконфліктна ситуація), але сімейні конфлікти відрізняються
підвищеною емоційністю, швидкістю протікання кожного із етапів.
Основні форми триборства у сімейних конфліктах - це докори, взаємні
звинувачення, сварки, сімейні скандали, порушення спілкування. а способи
їх розв’язання - це примирення, досягнення злагоди, взаємні поступки,
розлучення та ін.).
4. Сімейні конфлікти мають тяжкі, а інколи навіть і трагічні наслідки
для членів сім’ї. Досить часто виникають різні фізичні захворювання
членів сім’ї. Особливо важко переносять конфлікти діти.
5. Сімейні конфліктів часто виникають начебто без особливої
конфліктної ситуації або, інакше кажучи, конфліктні ситуації розчинені у
повсякденному
сімейному
житті,
а
об'єкт
конфлікту
може
бути
дріб'язковим і непринциповим.
6. Причиною легкості виникнення подружніх сутичок є те, що
супроводжуюче їх погіршення стосунків не здається подружжю таким
серйозним порушенням етики стосунків, як у відносинах сторонніх людей:
мовляв, посваримось, та й знов помиримось.
2. Справжні причини конфлікту важко виявити через різні психологічні
моменти. По-перше, у будь-якому конфлікті раціональний початок, як
правило, приховано за емоціями. По-друге, справжні причини конфлікту
можуть бути надійно сховані й психологічно захищені у глибині
підсвідомості й проявлятися на поверхні тільки у вигляді прийнятних для
Я-концепції
мотивів.
По-третє,
причини
конфліктів
можуть
бути
невловимими через так званий закон кругової каузальності (причинності)
сімейних відносин, що проявляється й у подружніх конфліктах.
80
Існує три аспекти міжособистісних стосунків: когнітивний (як ми їх
бачимо й розуміємо); афективний (як ми до них ставимося); поведінковий
(як ми в них поводимося).
Відповідно до закону багаторівневої кругової каузальності, пусковим
моментом конфлікту можуть бути будь-які ланки замкнутого ланцюга
«знання - емоції - поведінка». Рівень, на якому виникають розбіжності, і,
відповідно, їхні причини важко визначити, оскільки всі перераховані вище
аспекти міжособистісних стосунків прагнуть до узгодження. [ ].
Наприклад, на тлі повного взаєморозуміння й прекрасних взаємин чоловік
і жінка зіштовхнулися з чисто зовнішніми труднощами, пов'язаними,
наприклад, з народженням першої дитини. У випадку, якщо ці труднощі за
своєю інтенсивністю та тривалістю перевищать певний граничний рівень,
“пухлина” конфліктності неминуче пошириться й на інші рівні взаємин.
Роздратованість та втома один від одного чоловік і жінка почнуть
розглядати як докір у свою адресу, і, не бажаючи нести на собі тягар
відповідальності, вони зважаться явно й недвозначно вказати іншому на
його власні помилки у виниклій складній ситуації. ). [ ].
Може бути й так, що взаєморозуміння й цілком коректна поведінка
починають сполучатися з емоційним неприйняттям (розлюбили). Зізнатися
собі у цьому часом неможливо, зате не настільки складно несвідомо
спровокувати іншу людину на поведінку, яку можна буде раціонально
засудити («Я не просто його не люблю, а тому що він такий»). Таким
чином, на поведінковому рівні емоційні й когнітивні аспекти відносин
прийдуть у повну відповідність, але при цьому у досить конфліктну.
Нарешті, буває й так, що чисто когнітивний, за своєю суттю, конфлікт
(розуміння характеру виконання сімейних функцій) виявиться у
неприємних емоціях, для ліквідації яких ми будемо застосовувати прямі
поведінкові акції, знову-таки домагаючись погодженості між трьома
рівнями міжособистісних взаємин.
Саме через дію принципу «багаторівневої кругової каузальності»
навіть досвідченим психологам буває досить важко визначити, де (на
якому рівні) і через що саме почався конфлікт. Це можливо при тривалому,
уважному й безсторонньому самоспостереженні й відповідному
спостереженні за діями іншого. Для цього треба знать основні причини
подружніх конфліктів.
В. А. Сисенко [ ] причини всіх подружніх конфліктів підрозділяє на
три більші категорії:
1) конфлікти на ґрунті несправедливого розподілу праці (різні поняття
прав й обов'язків);
2) конфлікти на ґрунті незадоволення яких-небудь потреб;
3) сварки через недоліки у вихованні.
Загалом психологи серед найважливіших причин сімейних конфліктів
психологи виділяють наступні:
 обмеження свободи активності, діяльності, самовираження членів
81
сім'ї;
 асоціальність у поведінці одного із членів сім'ї (алкоголізм,
наркоманія);
 наявність протилежних інтересів;
 авторитарний тип взаємовідносин;
 наявність складних матеріальних проблем;
 авторитарне втручання родичів у сімейні стосунки;
 сексуальна дисгармонія та ін.
Пірен М.І. виділяє інші причини конфліктів у сім’ї. Він приводить
чинники, які найчастіше призводять до конфліктів: коли ви надто багато
чекаєте від партнера (партнерші), роблячи його (її) відповідальними за
ваше особисте щастя; неправильно ставитися до сексуальних потреб у
подружньому житті; заздрите успіхам партнера (партнерші) у сімейному
житті; несерйозно ставитися до його (її) проблем і турбот; зневагою даєте
зрозуміти: «ти вже не така велика цінність для мене»; даєте зрозуміти про
його (її) зовнішню (внутрішню) непривабливість.
Необхідно згадати про перші роки сімейного життя. В.П. Ратніков
вважає, що у ці роки найбільш типовими причинами конфліктів можуть
стати такі:
– міжособистісна несумісність;
– претензії на лідерство;
– претензії на перевагу;
– розподіл домашніх справ;
– претензії на управління бюджетом;
– використання порад членів родини чи друзів;
– інтимно-особистісна адаптація.
Розглянемо коротко зазначені причини конфліктів у молодих сім’ях.
Міжособистісна сумісність – це взаємосприйняття один одного на
основі подібності ціннісних орієнтацій, соціальних установок, інтересів,
мотивів,
потреб,
характерів,
темпераментів,
рівнів
розвитку.
82
Міжособистісна
несумісність
виникає
у
разі,
коли
за
цими
характеристиками партнери мають протилежні показники. Наприклад:
дружина має сенсорний тип характеру і екстраверт (любить деталізувати,
вимагає, щоб всі речі знаходилися лише в тому порядку, який нею ж
визначений); у чоловіка інтуїтивний тип і він інтроверт (його не хвилюють
деталі, він їх просто не зауважує, він може скинути своє взуття в будьякому місці, тому, що для нього вони вже виконали свої функції). Жінка,
зайшовши в кімнату, вимагатиме, щоб туфлі були покладені так як слід,
прочитає чоловікові тривалу лекцію. Таким чином можливе виникнення
конфліктної ситуації. Для уникнення подібних конфліктів необхідно знати
особливості прояву характерів один одного і разом вчитися управляти
ними.
Лідерство у сім’ях. Дружина чи чоловік (або навіть обидва) можуть
сформуватися лідерами до шлюбу. Лідер може вести сім’ю за собою вдало,
або ж придушувати ініціативу іншого, формуючи в його душі внутрішній
протест, який рано чи пізно виллється у конфлікт. Виходом із такої
ситуації буде лояльні відносини до альтернативної думки іншого члена
сім’ї, спільне вирішення сімейних питань.
Перевага. На першому етапові спільного життя можливе прагнення
одного довести свою перевагу над іншим. Наприклад, чоловік, будучи в
гостях, дає певні не дуже хороші характеристики дружині, і в жартівливій
формі звертається до дружини „Чи не так, дорогенька?”. Дружина
потрапляє у невигідну становище, її настрій погіршується, вона прагне
реваншу. В нормальній сім’ї чоловік і дружина знаходяться у рівних
відносинах, вони поважають один одного, тобто чим швидше вони
відмовляться від взаємних звинувачень один одного, тим кращим буде їх
спільне життя.
Домашні справи. Деякі сімейні пари ділять домашню роботу на жіночу
і чоловічу – це вічна проблема і причина багатьох конфліктів. Необхідно
взяти собі за правило, що в домі всі справи спільні і всі є досить
83
серйозними і вагомими. Сварка через те, кому що робити, може
призводити до конфліктних ситуацій. Якщо є потреба, щоб чоловік
виконав якусь незначну роботу по домі, не варто звертатися до нього у
наказовому тоні – а доцільніше висловити прохання. У разі відмови
чоловіка не варто роздувати скандал і читати „проповіді”, адже може
відмова чоловіка є приводом до сварки, в основі якого лежать зовсім інші
причини.
Сімейний бюджет. Проблеми з цього приводу можуть виникати у тому
разі, коли дружина заробляє значно більше і при цьому йому постійно
нагадує про цей факт, принижуючи, або тоді, коли одному із подружжя
здається, що інший член сім’ї необдумано витрачає сімейні кошти,
купляючи речі, без яких можна обійтися. Конфліктів буде менше, тоді
коли
витрати
будуть
узгоджені
між
подружжям.
Родичі і друзі. У важких життєвих ситуаціях подружжя користується
порадами родичів чи друзів. Якщо друзі чи родичі розумні і розважливі
люди, то вони порадять разом з іншою стороною обговорити проблему.
Але, якщо родичі чи друзі стануть на сторону однієї із сторін, то в
результаті можлива конфліктна ситуація.
Інтимно-статева адаптація
вимагає
від
подружжя
досягнення
морально-психологічного і фізіологічного задоволення один одним. Якщо
один із членів сім’ї отримує незадоволення від інтимної близькості,
незадоволеність від її результатів, проблему не треба залишати, щоб вона
вирішилася сама по собі. На негативні результати інтимної близькості
можуть впливати безпідставні страхи за свою статеву слабкість,
незадоволеність.
Гармонія
статевого
життя
подружжя
служить
терапевтичним засобом для виходу із різних психологічних стресів. Якщо
проблеми такого роду не будуть подолані на початку спільного життя, то
дадуть про себе знати в самих негативних проявах. Вважаємо, що
найвищий бал можуть поставити собі подружжя в тому випадкові, коли
84
вони прощаються тільки на один день, а при зустрічі їм здається, що вони
не бачилися цілу вічність.
Незадоволення основних життєвих потреб фактично є серйозною
причиною подружніх конфліктів. У результаті аналізу літератури з цієї
проблеми можна виділити наступні види потреб.
Потреба у захисті Я - концепції, тобто позитивної самооцінки кожного з партнерів. Ця потреба не задовольняється в тих випадках, коли у
подружньому спілкуванні вживаються зневажливі, критичні, іронічні
оцінки у тій чи іншій формі. Тоді підвищена конфліктна готовність існує у
обох членів подружжя: у суб'єкта і у об'єкта критичної оцінки.
Потреба подружжя у виконанні певних сімейних ролей: чоловіка,
жінки, батьків, господаря та господарки, лідера у якійсь сфері сімейного
життя. Так, наприклад, якщо чоловікові штучно заважають виконувати
роль сексуального партнера, одного з господарів сім'ї (в сучасній сім'ї
чоловік, як правило, вже не претендує на роль повноправного господаря у
всіх сімейних справах), не визнають його певних достоїнств, це створює
очевидні передумови для конфліктів або навіть розпаду сім'ї.
У подружніх стосунках існують особливі, індивідуальні ролі, які полягають у
тому, що кожен з подружжя намагається мати в очах партнера певну репутацію. Іноді
такі індивідуальні ролі є органічними і відповідними, тобто людина претендує на те, що
вона вочевидь заслуговує і що підтверджується її поведінкою, але часом домагання
здаються явно неадекватними і тоді створюється передумова для появи подружнього
конфлікту. Так, наприклад, чоловік може претендувати на репутацію дотепної або
ерудованої або талановитої в чомусь людини, хоча об'єктивні дані не складаються на
його користь. Якщо жінка не буде підтримувати його самооцінку в цьому плані, він
відчуватиме незадоволення та образу. Таке явище робить необхідною у сучасній сім'ї
певну гнучкість поведінки і життєву дипломатію, тому що різке заперечення якоїсь
індивідуальної ролі подружнього партнера, будучи навіть справедливим, ніколи не
проходить без негативних наслідків для подружніх стосунків.
Потреба у повноцінному спілкуванні з подружнім партнером. Вона
може блокуватися відсутністю загальних змістовних інтересів, явно
невдалими комунікативними якостями когось із партнерів, наприклад,
надмірною
інтровертованістю
або,
навпаки,
надмірно
бурхливим,
нестриманим стилем спілкування.
Потреба у відчутті свободи та органічності поведінки кожного з
партнерів. Ця потреба може не задовольнятися, якщо когось з подружжя
весь час "виховує" подружній партнер або його батьки, вказуючи, як себе
поводити у різних ситуаціях.
Потреба у необхідній мірі інтимності та подружньої автономії.
Ми вже згадували, що основними причинами подружньої дисгармонії,
як правило, вважаються неспівпадання характерів, подружня невірність,
85
зловживання алкоголем та деякі інші неприємні моменти поведінки
партнерів та сімейних стосунків. Погіршення психологічного клімату сім'ї,
непривітне спілкування і подружні конфлікти, згідно з такою точкою зору,
є наслідком порушень сімейної дисципліни, і тому у благополучній сім'ї їх
не повинно бути, інакше кажучи, певний характер подружнього
спілкування відбиває якісь більш глибокі процеси і не може бути
самостійною причиною сімейних негараздів.
Дуже часто ''подружня втома" зменшує творчий рівень спілкування,
який є найбажаніший для подружніх стосунків. Але проблеми спілкування
часто з’являються ще на стадії досить яскравих почуттів.
Вагомою причиною вад подружнього спілкування є існування у нашій
суспільній психології, нашому менталітеті цілого пласту переконань,
уявлень, уподобань і стереотипів поведінки, які складають те, що
заслуговує назви "конфліктна субкультура".
Головною характеристикою конфліктної субкультури є те, що манери
і способи вербальної поведінки, які застосовуються у гострих конфліктах,
стають звичними і постійними в легких непорозуміннях і сутичках, а
також у безконфліктних ситуаціях. В процесі експериментального
вивчення ми вивчали дане явище з допомогою методів спостереження,
бесіди, анкетування та інших. В результаті інтерпретації отриманих
результатів ми виявили основні, найбільш очевидні принципи конфліктної
субкультури, які дуже яскраво постають у поведінці, хоча ніким не
усвідомлюються на теоретичному рівні.
Один з них, на противагу існуючої в юриспруденції "презумції
невинуватості" можна назвати "презумпцією винуватості". Він полягає в
тому, що опоненту завжди приписуються гірші з можливих намірів або "на
всяк випадок" поводять себе з ним як з винуватою особою. Ніякі
міркування справедливості у ставленні до нього тут не присутні.
Другий принцип - "кращий захист — це напад". Якщо тебе в чому-небудь
звинувачують або можуть звинуватити, то не треба, боже упаси, визнавати свою
провину і навіть спробувати розібратися, чи вона є, а треба у чому-небудь звинуватити
опонента.
Третій принцип можна назвати "запас міцності'', тобто звинувачувати
опонента треба завжди з перебільшеним запасом, а не точно у
відповідності з його провиною. Інакше кажучи, чим більше, тим краще.
А ось як виглядають основні технічні прийоми конфліктної
субкультури, які ми спостерігали у подружньому спілкуванні.
Негативне узагальнення. Прийом полягає з тому, що про поодинокі
помилки або невдачі опонента говорять так, начебто це постійні, типові
явища. "Ти завжди забуваєш...'', "Ти ніколи не пам'ятаєш...", "Скільки тобі
можна казати...", "Вічно ти...", "Та скільки ж можна терпіти..." тощо.
Застосування перебільшених епітетів (іноді в літературі подібне
явище називають "жахлифікацією"). "Це чорт знає що...", "Я в шоці...",
"Від тебе можна з глузду з'їхати...", "Вже абсолютно немає сил терпіти...".
86
Діалог - пікірування ( пікірувати - це обмінюватися образливими та
звинувачувальними репліками). Такий діалог ведеться тоном сварки і з
застосуванням різних відповідних елементів, найбільше - перекривляння та
різних буркотівливих зауважень. Всі репліки опонента заздалегідь
сприймаються як не варті серйозного до них ставлення, наївні та дурні.
Особливо характерним елементом діалога є відповідь на питання питанням, яке надає йому ще більш гострого характеру. От приклад діалогу, яки
ми почули:
- Мені здається, ти сьогодні якось не дуже поспішаєш на роботу.
- Здається... Здається, так перехрестись.
- Тобі сьогодні можна пізніше?
- А що я там зараз не бачив?
- Ну, раніше ти завжди поспішав...
- Мені що, нема більш чого робити?
- Дивись, щоб не було неприємностей.
- Ну й дивись собі, нехай хоч і повилазить!
В цьому діалозі стиль пікірування яскраво виражений у другого
співрозмовника.
Складається враження, що він дуже сердитий на партнера або
ворожнечо до нього ставиться, але це не так - це просто звична манера
діалога у конфліктній субкультурі. Стиль пікірування став своєрідним
проявом та еквівалентом дотепності, почуття гумору, яке так цінується в
сучасній культурі, він є масовим, справді "народним" варіантом гумору.
Переривання опонента. Цей прийом можна назвати королівським
елементом конфліктної субкультури, настільки він є поширеним,
традиційним і з такою пристрастю використовується. Переривання
застосовується тоді, коли розмова набуває хоч трохи загостреного
характеру. Воно є не стільки проявом нетерплячості, скільки інтуїтивно
відчуваємого правила "перервати - це перемогти". Дійсно, за нормами
конфліктної субкультури, уважно можна вислуховувати керівників,
старших за віком або тих, до кого треба виявити повагу, а у звичайній
розмові з рівним партнером завжди краще показати свою перевагу,
домінувати у розмові, ніж показатися слабким опонентом. Звичка до
переривання стала у багатьох представників нашої (східнослов'янської)
культури просто автоматичною, вона і не помічається ними, і надзвичайно
важко піддається корекції. Можна сказати, що цей елемент конфліктної
субкультури є елементом загальної культури спілкування.
Стереотипи конфліктної субкультури і є головною перешкодою на
шляху тривалої і міцної подружньої гармонії. Люди, які є носіями цієї
субкультури (а їх досить багато) досить швидко після утворення сім'ї
починають спілкуватися з партнером саме на цьому рівні, що автоматично
і неминуче призводить до зниження миролюбності, зростання конфліктної
готовності подружжя.
Стиль конфліктної субкультури утримує один підступний і
небезпечний момент, який полягає в тому, що в сімейному спілкуванні
87
немає того гальма стриманості, яке є у спілкуванні, скажімо,
співробітників на роботі. Гострі репліки діалогу-пікірування викликають
такі ж самі відповіді, відбувається ескалація вербальної агресії, яка в один
з моментів викликає перехід з напівжартівливої інтонації діалогу на
справжнє роздратування, грубощі і гнівну реакцію. Мало кому вдається
розмовляти в стилі сварки і утримуватися від повернення розмови на
справжній конфлікт, привід для якого завжди знаходиться. Конфліктна
субкультура не залишає спілкування на рівні жартівливих суперечок - вона
завжди призводить до справжніх, серйозних конфліктів.
3.Існує декілька критеріїв поділу сімейних конфліктів.
За
критерієм
суб’єкт конфлікту
психологи
поділяють
сімейні
конфлікти на подружні, конфлікти між батьками і дітьми та конфлікти між
подружжям і їх родичами.
Конфлікти „чоловік – дружина”. Самі ці два поняття „чоловік” і
„дружина” є конфліктогенами за своєю природою, оскільки виконують
зовсім різні ролі. Об’єднує їх шлюб, який заключається на основі
емоційної ознаки (кохання) або матеріальної (розрахунок). Основними
„стовпами” шлюбу є спільне ведення господарства, народження і
виховання дітей, проведення спільного відпочинку та ін. Будь-які
порушення у відносинах подружньої пари оцінюються по-різному. Оцінки
можуть бути вербальними і невербальними, що залежить від біосоціальних
особливостей сторін, а також особистих інтересів і потреб. Порушення
взаємодії у подружніх парах є досить частим явищем. Спеціалісти
розрізняють три основних типи порушень взаємодії у шлюбі:
суперництво, псевдо співробітництво та ізоляція.
У сім’ях, де вагомим типом взаємодії є суперництво, відносини між
чоловіком і дружиною загалом носять дружелюбно-ворожий характер. між
подружжям постійно відбуваються відкриті сутички, сварки, взаємні
докори, агресивні прояви. Сімейні ролі партнерів нечітко визначені, в
результаті чого ні один із партнерів не здатний взяти на себе
відповідальність за цілу пару.
В ситуації псевдоспівробітництва відносини ззовні виглядають
рівними, з елементами перебільшеної турботи про партнера. Приводи до
виникнення конфліктів лежать поза сімейною сферою і пов’язані з
індивідуальними труднощами чи проблемами, які виникають у кожного із
членів сімейної пари.
У випадку ізоляції подружжя емоційно відокремлені один від одного,
не зацікавлені один в одному. Шлюб підтримується певними іншими
вигодами спільного існування. Конфлікти виникають, якщо межі ізоляції
порушуються або в сторону зближення, або в сторону ще більшого
віддалення.
Не можна не згадати і проблему різного розуміння чоловіком і
88
дружиною сутності шлюбу. Гендерні особливості сприйняття шлюбу й,
відповідно, сімейних ролей та очікувань у ньому, на думку І. С. Конта,
напряму пов’язані з чоловічим та жіночим Я - образом, Я -концепцією.
Вчений стверджував, що чоловічий Я - образ складається здебільшого з
інформації про значення Я у трудових, ділових, професійних, спортивних
та інтимних сферах. Молоді чоловіки здатні переоцінювати свої здібності
чи то на рахунок положення у групі, чи особистих здібностей. Завищена
самооцінка допомагає чоловікам відповідати стереотипу маскулінності. А
молоді жінки у Я-образі відображають здебільшого те, наскільки вони
привабливі. Жіноча самооцінка здебільшого є досить скромною та
реалістичною.
Дослідження Т. В. Андреєвої, наводять цікаві фактори моделювання
чоловічого Я - образу здебільшого у сферах «робота», «любов»,
«пізнання», та одночасно ігноруючи сферу, що пов’язана з сімейними
ролями. Натомість жіночий Я-образ здебільшого формується навколо сфер
«любов», «сім’я», «діти», «матеріально забезпечене життя».
У. Харлі виділяє кілька основних очікувань у відносинах до
партнера. У чоловіків це – статеве задоволення, супутниця для відпочинку,
приваблива дружина, ведення домашнього побуту або моральна підтримка.
А у жінок це – ніжність або атмосфера романтизму, піклування,
можливість поговорити, чесність та відкритість, фінансова підтримка,
відданість чоловіка сім’ї або виконання ним батьківських обов’язків. На
думку дослідника часто невдачі молодих чоловіків та жінок у побудові
сім’ї обумовлені просто незнанням потреб один одного.
Процесс розподілу сімейних ролей та обов’язків є дуже болючим та
конфліктним. Зазвичай, молоді чоловіки, вступаючи у шлюб, вже
володіють певним уявленням про сімейну роль своєї дружини як
господині, годувальниці, прибиральниці, няньки для дітей, постійної
коханки, а ще й до цього – соціально активної працівниці. Щодо жінок, то
у більшості випадків, вони є прихильницями егалітарного типу розподілу
ролей у сім’ї, при якому ці самі сімейні ролі діляться між чоловіком та
дружиною порівну, чи за складністю або за можливістю виконання.
Велика кількість вчених стверджує, що саме вплив гендерних
стереотипів закріплення соціальних ролей за певною статтю веде до
виникнення рольових конфліктів, як внутрішньоособистісних, так і на
міжособистісному рівні.
Конфлікти у взаємовідносинах батьків і дітей.
Відношення
„батьки – діти” завжди викликали велике зацікавлення. У Старому Завіті
описуються відносини Ноя зі своїми синами Симом, Хамом та Іафетом, від
яких після всесвітнього потопу народилося все людське покоління. За
біблейською міфологією Хам був досить невихований і грубий. Одного
разу Ной, випивши вина, оп’янів і лежав оголеним, Хам посміявся над
89
батьківською наготою і хотів, щоб так зробили його брати, але ті
відвернулися і прикрили батька. Можна виділити два типи відносин
дорослих дітей до своїх батьків похилого віку: геронтофілія (відношення
Сима і Іафета, тобто відношення з повагою і синівською любов’ю),
і геронтофобія (лінія Хама, тобто неповага і презирство). При розгляді
відносин „батько – син” і „мати – донька” існують такі поняття як
комплекс Едіпа та Електри. Це підсвідоме суперництво сина з батьком і
доньки з матір’ю, яке зберігається на все життя. У чоловікові до пізніх
років бунтує той самий хлопчик, який подавляє у собі все жіноче начало і
прагне довести, що він і його мати не єдине ціле.
Сама система відносин діти – старі батьки є досить цікавою. У їхніх
відносинах пройшов поворот до минулого, але сторони при цьому
міняються місцями – молодші починають турбуватися і опікувати
старших. У більшості випадків літні люди змиряються із своїм
становищем, а інколи втрачають самостійність, і у них з’являється
комплекс
нерішучості,
страх
щось
переплутати.
Досить специфічними є відносини батьків з дітьми, які не досягнули
повноліття. Такі конфлікти є найбільш поширеними у сімейному житті.
Розглянемо чинники конфліктної взаємодії батьків і дітей. До них
належать
такі:
тип
внутрішньосімейних
відносин,
неефективність
батьківського відношення до дитини, вікові кризи у дитини, особистісні
відмінності батьків і дітей, несприятливий вплив інших вагомих людей.
Тип
внутрішньосімейних
відносин.
Виділяють
гармонійний
і
дисгармонійний тип сімейних відносин. Для гармонійних відносин
характерне
співробітництво,
взаємодопомога,
рівноправність
всіх
учасників сім’ї. У такій сім’ї дорослі спілкуються з дітьми товариським
тоном, коректно спрямовують їх поведінку, хвалять, висловлюючи свої
поради; батьки допускають дискусії з приводу тих чи інших подій, які
стосуються вчинків і поведінки дитини; батьки, як правило, не
підкреслюють своє керівне становище. Для такої сім’ї характерний
90
демократичний стиль виховання дитини. Такі батьківські дії дають ефект
розуміння, прийняття і розуміння особистості дитини.
У
дисгармонійній
сім’ї
спостерігається
конфліктна
взаємодія
подружжя, напруженість, неможливість віднайти достойного способу
спілкування між батьками і дітьми; почуття і емоції сторін до уваги не
беруться, у взаємовідносинах зберігається дистанція. Така поведінка
приводить до невротичних реакцій членів сім’ї, виникненню почуття
постійної
турботи
в
дітей.
Неефективність батьківського відношення до дитини. Конфліктологи
виділяють 4 причини неефективності батьківського відношення до дитини:
– педагогічна і психологічна несумісність батьків (незнання батьками
психологічних особливостей дітей певного віку);
– некритично засвоєні стереотипи виховання дітей (авторитарний
базується на заборонах; ліберальний – роби, що хочеш);
– особисті проблеми і особливості батьків;
– особливості спілкування з іншими членами сім’ї.
Вікові кризи у дитини - це перехідний період від одного етапу розвитку
дитини до другого. У ці кризові періоди діти стають неслухняними,
капризними, дратівливими і агресивними. Виділяють такі вікові кризи у
дітей (за Д. Ельконіним):
– криза першого року життя;
– криза трьох років(перехід від раннього дитинства до дошкільного
віку);
– криза 6-7 років (період переходу від дошкільного до молодшого
шкільного віку);
– криза статевого дозрівання (період переходу від молодшого
шкільного віку до підліткового 12-14 років);
– підліткова криза (15-17 років).
Особистісні відмінності батьків і дітей. До таких несприятливих
рис батьків належать: холодність, вимогливість, консерватизм, надмірний
91
раціоналізм, недостатність ніжності, підвищена тривожність, зловживання
шкідливими звичками. Серед особистісних особливостей дітей називають:
низька
успішність,
порушення
правил
поведінки,
ігнорування
рекомендацій батьків, непослух, впертість, егоцентризм, самовпевненість,
лінь.
Несприятливий вплив інших вагомих людей. Мається на увазі негативне
втручання у процес виховання дитини дідусів і бабусь.
Конфлікти між подружжям і їх родичами. У наш час, коли
нерухомість помітно зросла в ціні, а доходи молодої сім’ї бажають
залишати кращого, все більше конфліктів виникають у побутовій сфері
між молодою сім’єю і батьками. Особливо їх видно у сім’ї чоловіка.
Стосунки свекрухи і невістки, зяті і тещі давно стали класикою
«жанру людських взаємин». Згадаймо хоча б Кайдашиху. До речі, згідно з
останніми соціологічними дослідженнями, саме свекрухи найчастіше
стають джерелом і рушієм конфліктних ситуацій. Так уже повелося, що
тещі, незважаючи на масу анекдотів, все ж таки більш терпимо відносяться
до зятів і особливо не лізуть в життя молодої сім’ї. Теща радить своїй
дочці, але зятя практично не чіпає. Однак все навпаки, коли молода
дівчина входить в чужу сім’ю в ролі невістки. Тут свекруха підсвідомо чи
сама того, не бажаючи, все ж не хоче поступатися місцем господині дому.
Виникає свого роду суперництво.
Беручи до уваги безпосереднє джерело конфліктів, сімейні конфлікти в
цьому аспекті поділяють на:
– ціннісні конфлікти (наявність у подружжя протилежних цінностей і
інтересів);
– позиційні конфлікти (боротьба за лідерство в сім’ї, незадоволеність в
признанні значимості „Я” одного із членів сім’ї);
– сексуальні конфлікти (психосексуальна несумісність подружжя);
– емоційні конфлікти (незадоволення потреби в позитивних емоціях:
92
відсутність ласки, турботи, уваги, і розуміння зі сторони одного із членів
подружжя);
– господарсько-економічні конфлікти (різні погляди на ведення
домашнього господарства, тяжке матеріальне становище сім’ї).
Враховуючи поведінку подружжя в конфлікті, сімейні конфлікти
поділяють на: відкриті конфлікти (взаємні словесні образи членів сім’ї,
некоректна розмова) і скриті конфлікти (демонстративне мовчання, різкі
жести і погляди).
4. У подружньому житті, як у любому соціальному явищі, можна
виділити фази і важливі моменти розвитку. Психологи визначають чотири
фаза подружнього життя. Кожна з них може послабити шлюбну єдність
або навіть призвести до її руйнації. Але й кожна з них може стати кроком
до нових висот, нової близькості. Шлях, яким мандрує подружжя,
передусім відбиває готовність двох дорослих особистостей до спільного
життя.
Психологами були вивчені етапи трансформації подружніх стосунків
від повної захопленості та ейфорії до такої самої пристрасті зі знаком
"мінус" в результаті постійної конфліктності подружнього спілкування.
Зокрема, польські психологи виділили п'ять послідовних етапів на цьому
сумному шляху негативної зміни відносин у шлюбі. [Егідез, 16, 177].
На першій фазі подружжя (при взаємному коханні) люди постійно
прагнуть бути разом і отримують від спілкування лише радість, під час
розлуки з коханою людиною думають один про одного, їхні почуття
насичені енергією взаємного кохання. Іншими словами, це є етап
зародження, який характеризується закоханістю і прагненням створити у
партнера образ власного «Я».
Друга фаза характеризується менш пристрасними, але повністю
позитивними почуттями один до одного, меншою потребою у спілкуванні,
більш спокійним ставленням до розлук, відсутністю будь-яких конфліктів.
Це період перших розчарувань, непорозумінь, пов'язаних з різним
сприйняттям власного образу.
На третьому етапі з'являються конфлікти і охолодження стосунків,
образ партнера вже змальовується як білим, так і чорним кольором, але під
час розлук незадоволення та образи забуваються і у кожного переважає
позитивне уявлення про партнера та ставлення до нього. Це етап дійсності,
при якому конфліктність пов'язана з пристосуванням до іншої людини і
бере витоки у вихованні, становленні, розвитку особистості. На пізніх
етапах характеризується частим почерговим перебігом зближення —
віддалення).
93
Для четвертого етапу (віддаляння) є характерними постійні
конфлікти між подружжям, переважно критичне ставлення до партнера і
негативна оцінка шлюбу у його реальному стані. Партнер уявляється
майже повністю у чорному кольорі, спілкування з ним дратує, втомлює,
викликає тільки негативні емоції і бажання бути окремо, але під час
тривалих розлук негативні почуття значно пом'якшуються і з'являється
враження, що у подружніх стосунках ще не все втрачено. Це віддалення
відбувається внаслідок невдалого проживання попередніх фаз. Основу
стосунків у цій фазі становить прагнення викривати ”винуватців” наявного
становища. При бажанні обох за допомогою психологічної терапії або
завдяки сильній, глибокій вірі можливе відновлення почуттів та шлюбу.
П'ята фаза – це розпад, коли уявлення про партнера є невиправне
негативним, а ставлення до нього - відверто ворожим. Між партнерами
стоїть важкий вантаж образ, звинувачень і неприязні, вони оцінюють свій
шлюб як виключно невдалий. Вони постійно думають один про одного,
але тільки негативно, при цьому є пристрасне бажання висловити один
одному "всю правду" про нього і все, що він "заслуговує". Розпад як
остання фаза практично є смертю для шлюбу, але гідне проходження
попередніх чотирьох не тільки не призводить до цього, але й, навпаки,
зміцнює стосунки, робить кохання міцнішим та глибшим.
У типових випадках цей сумний шлях подружжя проходить за багато
років, але, на жаль, іноді це відбувається у межах молодої сім'ї.
При аналізі сімейних конфліктів важливо враховувати кризові періоди в
розвитку сім'ї. Сімейна криза тлумачиться як стан сімейної системи з
порушенням гомеостатичних процесів, які у свою чергу ведуть до зміни
звичних способів функціонування сім’ї та неможливості подолати нову
ситуації, використовуючи лише старі моделі поведінки. Існують дві
потенційні лінії подальшого розвитку сім’ї у сімейній кризі. Подружжя
може піти деструктивним шляхом, який приведе до порушення сімейних
відносин, та конструктивним, який у свою чергу служить своєрідною
можливістю переходу сім’ї на новий рівень функціонування.
Перший кризовий період у розвитку сім'ї спостерігається у перший
рік подружнього життя. У цей період відбувається адаптація чоловіка і
дружини один до одного. Вірогідність розлучень становить 30% від
загальної кількості шлюбів.
Другий кризовий період пов'язаний з появою дітей. Народження
дитини для багатьох сімей є серйозним випробуванням. У подружжя
з'являються нові складні обов'язки, пов'язані з доглядом за дитиною та її
вихованням. У зв'язку з цим у них суттєво обмежуються можливості для
професійного зростання, реалізації своїх інтересів. Можливі зіткнення
поглядів молодят та їх батьків з питань виховання дітей. У цей період
стомленість дружини, пов’язана з доглядом за дитиною, може призвести
до тимчасової дисгармонії сексуальних відносин.
94
Третій період кризи сім’ї збігається із середнім подружжнім віком
(10-15 років спільного життя), який характеризується насиченістю один
одним, появою дефіциту почуттів.
Четвертий період кризи в сім’ї наступає після 18-24 років
пождружнього життя. Основна причина сімейної кризи у цей період
пов’язана з посиленою емоційною залежністю дружини, її хвилюваннями з
приводу можливих зрад чоловіка.
Цікавими у цьому питанні є дослідження психологів
Каліфорнійського університету. Вони з'ясували, що кохання людини є
нетривким і обмежується трьома роками. Подібне повідомлення, хоча і не
є безгрунтовним, не висвітлює глибину самої проблеми. ). [13].
У коханні існує трирічна межа. Але від самих партнерів залежить
подальша доля їхнього кохання. Зазвичай, наприкінці третього року
спільного проживання у стосунках подружжя закрадається невидиме,
часто-густо неусвідомлене віддалення. Це практично не проявляється у
зовнішніх ознаках, але формує у кожного партнера відчуття неповного
задоволення. Складається враження, ніби щось недороблене чи
недоговорене. Саме в цей час людина стає вразливішою для зовнішніх
спокус. Якщо зовнішній тиск (матеріальний, моральний, психологічний)
посилюється, то людина здатна пережити сильну кризу, в яку втягується і
вся родина. І саме від того, наскільки пара здатна довіритися одне одному,
спробувати наново відчути одне одного, залежить кінцевий результат
подружніх стосунків. Якщо в цей період переможе егоїзм або безпечність,
коли все пускається на самоплив, то можна поповнити вибірку
американських дослідників. Натомість, якщо сімейна пара, подолавши
власне Его, зосередиться на партнерстві, то будете винагородженна. У
цьому випадку кохання піднімається на новий, вищий щабель. Воно
окрилює і надихає, дарує відчуття польоту, безмежного щастя.
Як висновок до теми хочемо висловити декілька порад щасливого
сімейного життя. Попередження сімейних конфліктів залежить від всіх
членів сім’ї і перш за все від чоловіка і дружини. Хоча інколи сімейні
конфлікти і можуть носити позитивну спрямованість, але загалом сімейних
конфліктів не варто допускати. З кожного конкретного випадку можна у
літературі знайти певні корисні поради. Наведемо найбільш загальні
шляхи попередження сімейних конфліктів:
– формування психолого-педагогічної культури у подружньої пари;
– виховання дітей з врахуванням їх індивідуально-психологічних і
вікових особливостей та емоційного стану;
– формування сімейних традицій, розвиток взаємодопомоги, взаємної
відповідальності, довіри та поваги;
– формування культури спілкування.
95
Розв’язання сімейного конфлікту може мати декілька варіантів, а
саме: досягнення згоди і взаємовигідного компромісу із спірних питаннях,
втікання дітей із сім’ї, позбавлення батьківських прав, розлучення.
Відомий соціолог В. О. Сисенко [ ] вважає, що для вирішення подружніх конфліктів доцільно:
1. Підтримувати почуття власної гідності чоловіка та жінки.
2. Постійно демонструвати взаємну повагу та шану.
3. Намагатися викликати ентузіазм у партнера (тобто висловлювати
віру у можливість кращих стосунків).
4. Стримувати себе у проявах злості, гніву, роздратованості і нервозності.
5. Не акцентувати увагу на помилках та прорахунках один одного.
6. Не дорікати минулим і, зокрема, колишніми помилками.
7. Жартами, гумором, будь-яким відволікаючим засобом зняти або
призупинити наростаючу напругу.
8. Замінювати конфліктні теми розмов іншими, більш безпечними.
9. Не мучити ні себе, ні партнера підозрами у невірності, стримувати
себе у ревнощах, намагатися приглушити почуття підозри.
10. Пам'ятати, що у шлюбі потрібне велике терпіння, поблажливість,
добросердність, увага та інші позитивні якості.
З метою попередження чи усунення конфліктної ситуації у молодій
сім'ї можна використати поради американського дослідника Кліфа
Олдборитона. Зокрема, для дружин.
• Ви одружилися і "відірвалися" від батьків, але слід пам'ятати, що їм
слід приділяти належну увагу, водночас не дозволяти втручатися у Ваше
сімейне життя.
• Майже третина сімейних сварок відбувається через неприйняття
особистих звичок ''половини". Про це слід думати до шлісбу. Не прагніть
змінити чоловіка, сприймайте його таким, яким він Вам подобався до
одруження. Пам'ятайте, що єдина в світі людина, яку ви спроможні змінити, це Ви самі.
• Хороша дружина поважає свого чоловіка, незважаючи на його негативні риси характеру. Навіть якщо через нього потрапляєте з скрутне
становище, на людях Вам слід зробити вигляд, що все гаразд. Навпаки,
докладіть всіх зусиль, щоб допомогти чоловікові зберегти його престиж.
• Хороша дружина завжди займає позицію співробітництва, а не протистояння .
• Потрібно пам'ятати, що небагато чоловіків досягає чогось значного в
житті без підтримки дружини. Чоловікам потрібна не критика, а любов і
захоплення, і це їх окрилює.
• У будь-якому спілкуванні двох людей один "веде", а другий "йде за
ним". Інакше їм не бути разом. Навряд чи тут доцільне чергування. Тому
розумні жінки добровільно поступаються лідерством чоловікові.
96
Щоправда, цього легко досягнути за умови, якщо чоловік, відповідаючи
взаємністю, повсякчас піклується про дружину.
• Ви можете взяти під контроль сімейний гаманець. Але робіть це
дуже делікатно. Не примушуйте чоловіка вимолювати необхідні кожній
людині "кишенькові" гроші. Не принижуйте його, віддаючи ці гроші, тим
більше на людях. Пам'ятайте, що майже половина родинних незгод і сварок виникає саме через це.
• Ваша фортеця - ваше житло. Зробіть його затишним, чистим, зручним, щоб чоловікові було а ньому приємно. Нехай немитий посуд і не
прасована білизна не потрапляють йому на очі. Це ваша проблема. Так
само, як засмальцьований халат і стоптані пантофлі. У своєму домі ви
маєте бути Королевою, а не Попелюшкою.
• Хороші дружини не зраджують чоловіків і від цього тільки виграють. Адже жодний чоловік не зможе проявити себе, якщо він має сумніви
щодо вірності дружини.
• Сім'я потрапляє з біду й тоді. коли один із подружжя замикається у
собі. Треба постійно обмінюватись інформацією, навіть негативною.
Головне - робити це своєчасно: якщо Ви стомлені, роздратовані чи просто
голодні - розмову доцільно відкласти. У хорошому настрої легше оцінити
складність ситуації, знайти оптимальний вихід, досягти згоди. Важливо,
щоб розмова не переросла у сварку, взаємні образи. Слід пам'ятати, що
Ваш співрозмовник не противник, а близька людина. І якщо Ви разом - Ви
сім'я.
Для чоловіків:
• Роль чоловіка - бути лідером у сім'ї. Йдеться не про привілеї чи
диктат, а про відповідальність. Ніколи і нікому не наказуйте. Ви повинні
бути стабілізуючим фактором у родині, людиною, до якої всі охоче звертаються за порадою, підтримкою і допомогою.
• Хороші чоловіки завжди хвалять своїх дружин, цінують не тільки
їхні суто людські якості, а й зусилля, спрямовані на чоловіка, дітей і
батьків. Слід пам'ятати, що щирий комплімент здатний потроїти енергію
дружини.
• Якщо Ви хочете бути щасливим, робіть щасливими інших. Не забувайте про такі дрібниці, як улюблені квіти дружини, місця спільних прогулянок. Ставтеся до неї як до леді, і вона сприйматиме Вас як джентльмена.
• Чоловік, який принижує дружину, насамперед, принижує себе, бо
вона його обраниця, частина його "Я".
• Хороші чоловіки віддані дружинам. Слід дотримуватись правила:
якщо Ви не перестали шукати ще кращої, не беріть шлюб, бо зробите
дружину нещасливою і самі навряд чи будете щасливі. Це не означає, що
після весілля слід порвати стосунки з усіма дівчатами та жінками, яким Ви
симпатизували доти. Просто ваші стосунки вже матимуть інший характер.
Для чоловіків і жінок разом:
97
Лише одна порада: доти доки ви не переконалися, що шлюб ваш
стабільний не поспішайте з народженням дітей. Але є зворотний бік медалі: дитина може примусити подружжя переглянути своє спілкування і
наповнити життя новим змістом. Думайте і зважте всі "за" і "проти".
Аналіз конфліктних ситуацій і причин розлучень дає змогу зробити
висновок, що чимало з них можна попередити. Навіть у сім'ях, в основі
яких лежить кохання, перші непорозуміння з'являються вже надругомутретьому місяці спільного життя, а через півроку більше як половина
молодих чоловіків і дружин зневіряються у шлюбі.
Грубість і неповага до дружини, зловживання алкогольними напоями,
подружня невірність чоловіків та невміння створити сприятливий психологічний клімат у сім'ї, запобігати конфліктам, встановити здорові
стосунки з батьками (з боку дружини) - основні причини незадоволенню
подружнім партнерам.
Сімейне життя, стверджують мудрі люди, вимагає постійної праці, терпіння,
постійного пошуку компромісу. Так само, як і вміння прощати, залишати в минулому
всі сварки, помилки, конфлікти. Але всім цим речам ми вчимося, мабуть, усе подружнє
життя. Аж до самого золотого весілля.
98
Психологія педагогічних конфліктів
План
1. Педагогічний конфлікт: структура, сфера, динаміка
2. Види педагогічних конфліктів
3. Причини педагогічних конфліктів
99
1. Організація та зміст діяльності визначають специфіку конфліктів.
Свої характерні особливості є і у конфліктів, які виникають у педагогічних
колективах. Проблемі управлінських та педагогічних конфліктів в освітніх
закладах присвячена належна кількість робіт вітчизняних авторів.
Дослідженню означеної проблеми присвятили свої праці Ф. Бородкін, М.
Войтович, Є. Головаха, О. Донченко, А. Ішмуратов, Л. Карамушка, Н.
Коломінський, Н. Коряк, Н. Повякель, Н. Чепєлєва та інші дослідники.
Проблема взаємодії учасників педагогічного процесу набуває все
більшого значення для сучасної школи. Породжена вона динамічним
розвитком суспільства, зміною соціальних орієнтирів, що поглиблює
проблему поколінь, ускладнює стосунки вчителів та учнів, учителів між
собою та з адміністрацією.
Педагогічний конфлікт — це короткочасна або тривала взаємодія
вчителя з учнем (колективом класу) на основі протилежних норм,
цінностей і інтересів, що супроводжується значними емоційними проявами
і спрямована на перебудову сформованих взаємин (у кращу чи гіршу
сторону).
Педагогічні конфлікти мають свою неповторність і специфіку, яку
необхідно знати і враховувати. Особливостями педагогічних конфліктів є:
 професійна
відповідальність учителя за педагогічно коректне
розв’язання ситуації: адже навчальний заклад, у якому навчається дитина,
— модель суспільства, де учні засвоюють соціальні норми та відносини
між людьми;
 учасники
конфліктів мають різний соціальний статус (учитель —
учень), чим і визначається їхня різна поведінка у конфлікті;
 різниця віку та життєвого досвіду учасників розводить їхні позиції у
конфлікті, породжує різний ступінь відповідальності за помилки при їх
розв’язанні;
100
 різне розуміння подій та їх причин учасниками (конфлікт «очима
вчителя» й «очима учня» бачиться по-різному), тому вчителю не завжди
легко зрозуміти глибину переживань учня, а учню — впоратися зі своїми
емоціями, підкорити їх розуму;
 присутність
інших учнів при конфлікті робить їх зі свідків
учасниками, а конфлікт набуває виховного сенсу і для них; про це завжди
доводиться пам’ятати вчителю.
 професійна
позиція вчителя у конфлікті зобов’язує його взяти на
себе ініціативу у його розв’язанні та на перше місце зуміти поставити
інтереси учня, в якого формується особистість.
 всяка
помилка вчителя при розв’язанні конфлікту породжує нові
ситуації та конфлікти, в які включаються інші учні.
 конфлікт у педагогічній діяльності легше попередити, ніж успішно
розв’язати. Педагогічно розумніше почати глибоке обстеження при
перших симптомах неблагополуччя, ніж починати це після серйозних
відступів у розвитку особистості і колективу.
Будь-який конфлікт, зокрема і педагогічний, має певну структуру,
сферу і динаміку.
Структура любої конфліктної ситуації, в тому числі і педагогічної,
складається з внутрішньої та зовнішньої позицій учасників взаємодії та
об'єкта конфлікту.
Внутрішню
позицію
учасників
конфлікту
утворюють
мета,
зацікавлення і мотиви учасників. Вона безпосередньо впливає на
конфліктні ситуації, знаходиться немовби “за кадром” і часто не
обговорюється під час конфліктної взаємодії. Ззовні позиція виявляється у
мовленнєвій поведінці конфліктуючих сторін, віддзеркалюється в їх
поглядах. Розрізняти внутрішню і зовнішню позиції учасників конфлікту
необхідно, щоб побачити за зовнішнім, ситуативним внутрішнє, суттєве.
Так,
у
більшості
підлітків
10—13
років
виникає
“комплекс
самоствердження”: вони потребують рівноправних стосунків з дорослими,
101
а наштовхуючись на нерозуміння учителя, поводяться демонстративно.
Зосередження на зовнішніх аспектах поведінки учня позитивного
результату не дасть.
Також
часто
конфлікти
виникають
тому,
що
одна
сторона
зосереджується на меті, яку потрібно досягнути, інша — на неминучих для
себе жертвах. При цьому об'єкт конфлікту буває досить важко виявити.
Нерідко він для обох сторін різний: для вчителя об'єкт — дисципліна у
класі, для учня — намагання самовиразитись. Усунення конфлікту може
розпочатись з об'єднання об'єктів: для того, щоб підтримати дисципліну в
класі, вчитель доручає підлітку цікаву справу, виконуючи яку він
задовольняє свою потребу самоствердження.
Сфера педагогічного конфлікту може бути діловою або особистісною.
Важливо, щоб конфлікт, відбуваючись у діловій сфері, не переходив у
особистісну. Інколи кажуть: “Ти грубий і невихований. З української мови
у тебе погані оцінки! Ледащо! Не можеш примусити себе вивчити
домашнє завдання!”. Потрібно говорити: “Поміркуймо разом, чому у тебе
проблеми з української мови? Тобі не цікаво, чи ти щось не зрозумів? Тобі
потрібна допомога!”.
Динаміка педагогічного конфлікт, як і любого іншого, складається з
трьох основних стадій: наростання, реалізації, згасання. Але при цьому
необхідно охарактеризувати шлях від педагогічної ситуації до конфліктної.
У процесі своєї діяльності педагоги постійно вирішують педагогічні
ситуації, які можуть бути простими і складними. Проста педагогічна
ситуація не викликає ніяких важкостей і ускладнень у навчально-виховній
взаємодії. Наприклад, вчитель попросив учня принести крейду. Якщо
учень спокійно встав і приніс – це означає, що педагогічна ситуація
вирішилася просто. Проста педагогічна ситуація може перерости у
складну. Складні педагогічні ситуації можуть бути як типовими, так і
нетиповими. Типова ситуація часто повторюється при повторюваних
обставинах, має подібні джерела та причини, наприклад, запізнення та
102
пропуски занять учнями, невиконання домашніх завдань. Нетипова
ситуація є незвичною для поведінки даного учня, наприклад, здійснення
правопорушення, випадки злодійства у класі, втеча з уроків. Якщо взяти
попередній приклад, то для переходу простої педагогічної ситуації у
складну учень повинен відмовитися принести крейду, або нагрубити
вчителеві. Але це ще не конфліктна ситуація – все залежить від реакції
педагога. Такі ситуації вимагають виявлення причин та їх обґрунтованого
аналізу для організації роботи в першу чергу з метою профілактики і
недопущення переходу складної ситуації у конфліктну. Якщо цього не
буде зроблено, тоді складні педагогічні ситуації можуть перейти у
конфліктні і стати конфліктом діяльності, поведінки або відносин.
Можна умовно виділити три фази протікання педагогічної ситуації.
Перша фаза — конфліктний гострий початок з явним порушенням
соціально цінних норм і цінностей одним з учасників ситуації.
Друга фаза — відповідна реакція “суперника”, від форми і змісту якої
залежить результат протиборства, і, найголовніше — наслідок, тобто
напрямок перебудови сформованих раніше відносин.
Природно, що друга фаза — це центральна ланка ситуації; вона, як
правило, носить стресогенний характер (ставить під загрозу честь
особистості; характеризується дефіцитом часу й інформації і скорочує
можливість гідної відповіді ).
Оскільки у подібних ситуаціях виручають витримка, спритність і
досвід подолання подібних ситуацій, то головна увага майбутньому
педагогу варто звернути більше всього на цей надійний компонент, тобто
на придбання досвіду вирішення педагогічних ситуацій.
Третя фаза — це період відносно швидкої і радикальної зміни
існуючих норм і цінностей (іноді аж до зруйнування окремих норм) у двох
різних напрямках — поліпшення або погіршення раніше сформованих
стосунків.
103
У будь-якому випадку педагогічні наслідки завдяки третій фазі
бувають дуже значними.
2. Конфлікти у школі поділяють на прості та складні. Прості
вирішуються вчителем без зустрічної протидії учнів за допомогою
організації їх поведінки у школі (зупинення бійки, сварки між учнями
тощо).
Серед складних педагогічних конфліктів розрізняють конфлікти
діяльності, конфлікти поведінки, конфлікти взаємин.
Конфлікти діяльності виникають з приводу виконання учнем навчальних
завдань, успішності, пізнавальної діяльності, ситуацій, коли учні не
виявляють готовності оперативно виправити власну помилку. Вчитель
висловлює незадоволення, учні вступають у суперечку або демонструють
образу.
Конфлікти поведінки, вчинків виникають з приводу порушення учнем
правил поведінки у школі та поза нею. Вчитель висловлює незадоволення
порушенням поведінки, не пов'язаної безпосередньо з навчальною
діяльністю. Найчастіше це грубощі учнів педагогам, агресивна поведінка з
однокласниками, пустощі, що проявляються як протест проти низької
оцінки.
Конфлікти взаємин виникають у сфері емоційно-особистісних стосунків
учнів і вчителів. Вони найбільш тривалі та деструктивні. Постають на
ґрунті недоброзичливих стосунків як наслідок постійних попередніх
конфліктів діяльності або поведінки, вчинків. Створюють взаємно
упереджене сприйняття вчителем і учнем.
За
іншими
критеріями
педагогічні
конфлікти
поділяють
на
мотиваційні, конфлікти, пов'язані зі слабкою організацією навчання у школі і
конфлікти взаємодії між учасниками педагогічної взаємодії.
104
Мотиваційні конфлікти виникають між педагогами та учнями у зв'язку зі
ставленням учнів до навчання. Інколи вони розростаються, призводять до
взаємної неповаги між вчителями та учнями, протиріч, навіть до боротьби.
Конфлікти, пов'язані зі слабкою організацією навчання у школі, пов’язані з
чотирьма конфліктними періодами, які долають учні у процесі навчання.
Починаючи навчання, першокласник переживає складний етап у своєму
житті, на якому відбувається зміна головної діяльності з ігрової на
навчальну, виникають нові вимоги та обов'язки. Звикнувши до своєї нової
ролі, до вчителя, він опиняється на порозі нового конфліктного періоду,
зумовленого переходом до п'ятого класу. Замість одного з'являються різні
вчителі-предметники, які є більш вимогливими. Окрім того, доводиться
опановувати нові, більш складніші предмети. Інколи діти, маючи бажання
продовжити навчання у школі, отримують відмову у зв'язку з низькою
успішністю. Тому для них IX клас стає межею, за якою вони вимушені
починати доросле життя. Четвертий конфліктний період пов'язаний із
закінченням школи, вибором майбутньої професії, конкурсними іспитами
до вузу, початком особистого й інтимного життя. Цей період часто
супроводжують невдачі, зриви, інші проблеми.
Конфлікти взаємодії між учнями, між учителями та школярами, вчителів один з
одним, між учителями та адміністрацією школи відбуваються із суб'єктивних
причин.
Якщо
аналізувати
конфлікти
«учень
–
учень»,
то
найбільш
поширеними серед школярів є конфлікти лідерства, в яких відбувається
боротьба 2 — 3 лідерів та їх угруповань за першість у класі. У середніх
класах часто конфліктують група хлопчиків та група дівчаток. Може
спалахнути конфлікт 3—4 підлітків з класом або одного школяра і класу.
Конфлікти “вчитель - учень” можуть бути мотиваційними, особистісно-
етичними. Вчителі не завжди надають значення цьому аспекту їх взаємин з
дітьми: можуть порушити дане їм слово, розкрити дитячі таємниці, що
викликає недовіру до вчителя. Суб'єктивними умовами підвищеної
105
конфліктності педагога може бути його індивідуально-психологічні
особливості, психологічний клімат у сім'ї, взаємини з оточуючими,
індивідуальний стиль поведінки, загальні умови школи тощо.
Конфлікти між учителями провокують як виробничі, так і інтимно-
особистісні чинники. Загалом конфлікти у педагогічних колективах за
своєю природою є міжособистісними. Вони пов'язані з порушенням
взаємозв'язків у процесі спільної педагогічної діяльності. Це можуть бути
ділові зв'язки між учителями, керівниками з приводу педагогічної
діяльності, а також “рольові зв'язки”, що виникають з необхідності
дотримання правил, норм, відповідно до фахової етики. Можливі вони й у
сфері особистісних взаємозв'язків між педагогами у процесі спільної
діяльності. Залежно від них виділяють три групи конфліктів у
педагогічному колективі:
1) фахові конфлікти виникають як реакція на порушення ділових
зразків, появу перешкод на шляху до мети у професійно-педагогічній
діяльності; є наслідком некомпетентності вчителя, нерозуміння мети
діяльності, безініціативності в роботі та ін;
2) конфлікти сподівань (очікувань) породжує невідповідність між
поведінкою педагога і нормами взаємовідносин у педагогічному колективі
(нетактовність стосовно колег і учнів, порушення норм фахової етики,
невиконання вимог колективу); виникають при порушенні взаємозв'язків
“рольового” характеру;
3) конфлікти
особистісної
несумісності.
Вони
є
наслідком
особистісних якостей, характерів учасників педагогічного процесу; в їх
основі - нестриманість, завищена самооцінка, зарозумілість, емоційна
нестійкість, надмірна вразливість.
Конфлікти у педколективі можуть виникати з реальних протиріч або
за їх відсутності — внаслідок спотворених уявлень окремих осіб про певні
аспекти життєдіяльності.
106
У взаємодії “вчитель - адміністратор” школи (завуч, директор) здебільшого
спричиняють проблеми субординації. Останнім часом заявили про себе
конфлікти,
пов'язані
із
запровадженням
педагогічних
інновацій.
Уникненню, запобіганню конфліктів допомагає знання психологічної
природи, структури та динаміки, ефективних способів їх вирішення.
3. Основне питання, що вимагає теоретичного аналізу, – це питання
про чинники, що впливають на виникнення педагогічних конфліктів.
Можна виділити такі основні причини:
 В останні роки учні сильно змінились, тоді як деякі вчителі бачать їх
такими, якими були учні десять-п’ятнадцять років тому, тому стосунки з
учнями складаються напружені.
 Відсутність взаєморозуміння між педагогами й учнями, викликана
насамперед незнанням вікових психологічних особливостей вихованців.
Так, підвищена критичність, притаманна підлітковому віку, найчастіше
сприймається вчителями як негативне ставлення до особистості.
 Консерватизм і стереотипність у виборі виховних методів і засобів.
 Учителем, як правило, оцінюється не окремий учинок учня, а його
особистість. Така оцінка часто визначає ставлення до учня інших учителів.
 Оцінка учня нерідко будується на суб’єктивному сприйнятті його
вчинку та малої поінформованості про його мотиви, особливості
особистості, умови життя в родині.
 Учителю складно провести аналіз виниклої ситуації, він квапиться
суворо покарати учня.
 Немаловажне
значення має характер відносин, що склались між
учителем та окремими учнями; особистісні якості та нестандартна
поведінка цих учнів є причиною постійних конфліктів з ними.
107
 Особистісні
якості вчителя (дратівливість, брутальність, бажання
помститись, самовдоволеність, безпорадність); настрій учителя під час
взаємодії з учнями; життєве неблагополуччя вчителя.
 Загальна атмосфера й організація роботи в педагогічному колективі.
Якщо аналізувати причини педагогічних конфліктів на основі
учасників взаємодії, то до найбільш поширених причин виникнення
педагогічних конфліктів у взаємодії “вчитель — учень”, “вчитель — учні”
належать:
— нездатність учителя прогнозувати на уроці поведінку учнів.
Несподіваність їх вчинків часто порушує запланований перебіг уроку,
викликає в учителя роздратування та прагнення будь-якими засобами
подолати конфлікт. А обмеженість інформації про причини того, що
трапилось, ускладнює вибір оптимальної поведінки, засобів впливу на
клас;
— намагання вчителя будь-якими засобами зберегти свій соціальний
статус за рахунок зниження статусу учня. Вчитель вживає вирази низького
стилю (“розвісив вуха”, “роззявив рота”, “вештаєшся”, “Що ти верзеш?”).
Це порушує принципи взаємодії, доводить ситуацію до конфлікту;
— оцінювання вчителем не окремого вчинку учня, а його особистості
(“роззява”, “дурень”, “нахаба”). Це визначає ставлення до учня інших
вчителів та свідків (особливо у початковій школі);
— суб'єктивізм учителя у сприйнятті вчинку учня, недостатня
інформованість про його мотиви;
— намагання суворо покарати учня, мотивуючи це тим, що зайва
суворість не завадить;
— невміння спрогнозувати наслідки необ'єктивного оцінювання
вчинків дітей;
— нездатність
знервованість,
до
самоконтролю (роздратованість, брутальність,
нетактовність,
грубість,
мстивість,
самовдоволеність,
безпорадність та ін.). Конфліктують з учнями вчителі з негнучким
108
мисленням, стереотипністю оцінок, шаблонним підходом до їх запитів та
інтересів, нездатністю оцінювати об'єктивність вимог до учнів. Особливо
небезпечні їх недовіра і підозра. Свою прискіпливість до учнів вони
вважають вимогливістю, а вимогливість до себе з боку учнів сприймають
як посягання на авторитет;
— брак педагогічних здібностей;
— незадовільна організація роботи у педагогічному колективі;
— застосування покарання безврахування позиції учнів.
Кожна помилка вчителя при вирішенні конфліктів травмує учнів,
вселяє недовіру до нього, порушує систему взаємин між учителем і
учнями. У педагога виникає глибокий стресовий стан, незадоволення
своєю
працею,
нездорове
усвідомлення
залежності
професійного
самопочуття від поведінки учнів.
Керівники шкіл часто звинувачують вчителя у виникненні конфліктів,
а вчитель свою провину визнає рідко. Найчастіше вони трапляються в
учителів,
які
цікавляться
лише
рівнем
засвоєння
предмета.
Ситуація на уроці доходить до конфлікту, як правило, із невстигаючим
учнем. Тому в інтересах вчителя виявляти до них особливу увагу,
своєчасно надаючи їм допомогу.
Буває,
що
конфлікт
виникає
внаслідок
покарання
за
недисциплінованість на уроці поганими оцінками з предмета. Це не тільки
консервує особистий конфлікт, а знижує зацікавленість в учня до
предмета. Немало конфліктів спричинює низький рівень педагогічного
спілкування вчителів, які не можуть своєчасно зупинитися, уникнути
різких слів, негативних узагальнень та перебільшень (“Від тебе ніколи не
почуєш нічого розумного”, “Ти завжди брешеш”, “Таких, як ти, і у
в'язницю не беруть” тощо), загрозливих оборотів у якості попереджень
(“Дивіться ж мені, щоб зробили...”, “Спробуйте мені тільки не...”. Це
ображає вихованців, підриває довіру до здатності педагога бути
справедливим.
109
Виділяють і негативні стереотипи педагогічної поведінки, що
породжують незадоволення учнів вчителями, стимулюють розвиток
конфліктів: емоційні спалахи, дратівливість через дрібниці; безпідставні
дії; використання дитячих методів дисциплінування, відкритий розподіл
учнів за симпатіями; залякування, вимоги у формі погроз; надмірна
фіксація уваги на недоліках учнів; привселюдні образи; втручання у світ
особистісних стосунків хлопців і дівчат; негативна оцінка інших вчителів
при учнях тощо.
Якщо
аналізувати
конфлікти
типу
«керівник
–
педагогічний
колектив», то причинами можуть бути:
- новопризначений, чужий керiвник (хоча, можливо, у колективi був
свiй гiдний претендент на цю посаду);
- стиль керування керiвника, його низька компетентнiсть;
- можливий сильний вплив негативно налаштованих мiкрогруп та
їхнiх лiдерiв;
Якщо говорити про міжособистісні конфлікти у педагогічному
колективі, тобто між педагогами, то причинами можуть бути наступні.
1. Матеріально-технічні. Це — протиріччя між засобами і предметом
праці, між засобами і процесом праці, коли суб'єкт діяльності змушений
працювати із застарілим обладнанням, у непридатних умовах.
2. Ціннісно-орієнтаційні. Виявляються через протиріччя між цілями
суспільства, колективу й особистості.
3. Фінансово-організаційні. Здебільшого постають як протиріччя між
організацією та оплатою праці. Справедлива оплата результатів праці
передбачає
врахування
ділових
якостей
співробітника
(фахова
компетентність, спроможність самостійно планувати, організовувати і
контролювати свою діяльність, здатність освоювати нові методи роботи
тощо), результату його праці, складності його роботи, стажу й рівня освіти.
4. Управлінсько-особистісні. Зумовлені неадекватним оцінюванням
керівником фахової придатності і моральних якостей співробітника (за
110
обґрунтованих домагань співробітника на вищу посаду або, навпаки,
закріплення посади за співробітником, який не має необхідних для справи
якостей).
5. Соціально-демографічні. До них належать вік, стать, соціальне
становище, національність, що зумовлюють різні інтереси, ціннісні
орієнтації, психофізіологічні особливості.
6. Соціально-психологічні.
Виникають
внаслідок
певної
психологічної та моральної несумісності співробітників.
Іноді конфлікти пов'язані з перебуванням у педколективі випадкових
для школи людей, які не люблять своєї роботи, професійно непридатні до
неї, адаптацією в ньому молодих педагогів, які не відразу сприймають його
традиції. Немало протиріч пов'язано й зі складністю об'єктивного
оцінювання роботи вчителя; перебільшенням заслуг одних вчителів і
недооцінюванням інших. Різноспрямованість інтересів учителів може
стимулювати неоднакове ставлення учнів до їх навчальних предметів.
Надмірна увага до одних предметів призводить, як правило, до зменшення
уваги до інших, а значить, і до вчителів, які їх викладають.
Іноді зіткнення інтересів учителів може виникнути внаслідок їх
моральних
принципів,
коли
для
досягнення
однакової
мети
використовують різні засоби. Так, деякі вчителі для здобуття авторитету
створюють ілюзію бурхливої діяльності, що не може залишитися
непоміченим колегами. Джерелом протиріч може бути і розбіжність у
педагогічних поглядах, в методиці і вимогах до учнів, матеріальні інтереси
тощо.
Профілактика та вирішення педагогічних конфліктів. Ми вже
згадували, що коректне вирішення конфліктних ситуацій - необхідний
елемент професійної педагогічної підготовки вчителя. Але головне у
психологічному умінні вчителя - не допускати гострих педагогічних
ситуацій.
111
У наш час морально-психологічною основою навчально-виховного
процесу в школі повинний стати гуманізм. Проголошуючи принцип
гуманізму, треба навчитися практично перетворювати його в життя.
Зупинимося на деяких методичних рекомендаціях з реалізації ідеї
гуманізації шкільного життя.
К.А. Абульханова-Славская вважає за необхідне розвиток у педагогів
особливої властивості свідомості - соціального мислення.
Соціальне мислення припускає у першу чергу облік категорій совісті і
відповідальності як пряме доповнення інтелектуальної активності й
інтелектуальних домагань. Соціальне мислення допоможе перебороти
споглядальність,
інтелектуалізм,
вербалізм,
підвищену
словесну
активність, що переходить у ранг соціальної дії. Не опанувавши
соціального мислення, вчитель не може виділити реальні професійні
проблеми. Соціальне мислення допомагає педагогу і в першу чергу
починаючому, освоїти психологію і педагогіку співробітництва, яка
неможлива без здатності вчителя зіставляти думки й оцінки учнів зі своїми
діями і намірами.
Розвиток школи немислимий без створення у ній клімату морального
імперативу — тієї системи обмежень, яку не можна порушувати,
насамперед учителю. Оздоровлення моральної атмосфери в школі —
професійний обов’язок
учителя, необхідна передумова для реалізації
пріоритету виховних цілей.
Для реалізації вищевказаних положень учителю доцільно дотримуватися
наступний правил педагогічного спілкування.
Правило 1. «Не намагайтеся за кожним негативним вчинком
школяра бачити лише негативні мотиви». Тут важливо сформулювати
установку на «педагогічну пильність» — уважне ставлення до кожного
гострого моменту у взаємодії зі школярами і колегами і вдумливий аналіз
того, що сталося.
112
Правило 2. «Ретельно готуйтеся до уроку, не допускайте навіть
найменшої некомпетентності у викладанні свого предмету». Часто
ослаблення виховного впливу вчителя на школяра відбувається в силу
недостатньої компетентності молодого фахівця як предметника.
Правило 3. «Школярі схильні з більшим бажанням виконувати
розпорядження вчителів при опосередкованому способі впливу».
Нагадаємо, що є два способи впливу на людину — прямий і непрямий,
опосередкований.
Перший спосіб - традиційний, такий, що ігнорує особливості
особистості, заснований на вольовому тиску на психіку учня і тому є
найменш ефективний,
хоча
зовні
прямий
спосіб
здається
єдино
правильним і навіть природним, логічно обґрунтованим для вирішення
питання: зажадати те, що потрібно зробити, наказати, покарати винного і
т.д.
Однак для учня такий прямий вплив (навіть очевидно правильний!) в
сумі із загрозливими відтінками голосу і роздратуванням з боку вчителя є
психологічно важким і викликає відповідну протидію негативного
характеру. Як результат - виникають напружені відносини не лише між
вчителем і учнем, але і з колективом класу, а також між учнями.
Більш ефективний спосіб - метод непрямого, опосередкованого
впливу. Його суть полягає в тому, що через врахування інтересів, потреб і
мотивів поведінки людини від неї можна домогтися більшого. Саме через
спонукання, через стимули можна поставити учня у такі умови, коли він
сам буде діяти в інтересах колективу і загальної справи, а одночасно й в
інтересах власного самоствердження як особистості.
У практичній роботі необхідно об’єднувати два способи впливу
відповідно до поставлених задач і сформованих конкретних умов.
Правило 4. «Школяра можна змінити до кращого за допомогою
спеціальних прийомів оцінки
його особистості». Важливий засіб
формування особистості школяра — педагогічно грамотна оцінка його як
113
особистості. Мудра, науково інструментована оцінка людини є для нього
сигналом про соціальне просування, про благополучне самоствердження в
соціально вірному напрямку.
Психологи, зокрема А. Г. Ковальов, пропонують наступні правила
оцінки особистості:
• позитивна оцінка ефективна у поєднанні з високою вимогливістю до
людини;
• несприйнятливими є глобальна позитивна і глобальна негативна
оцінки;
• глобальна позитивна оцінка викликає почуття непогрішності, знижує
самокритичність, вимогливість до себе, закриває шлях для подальшого
вдосконалення;
• глобальна негативна оцінка підриває у школяра віру в себе, викликає
відразу до школи.
Найбільш доцільними є:
• порціальна позитивна оцінка, оскільки в підсумку особистість
пишається своїми досягненнями в одній конкретній справі і разом з тим
усвідомлює, що успіх не дає підстави для самозаспокоєння у всіх інших
відносинах;
• порціальна негативна оцінка, при якій учень розуміє, що в даному
конкретному випадку він зробив помилку, яку можна виправити, тому що
для цього він має достатньо сил і можливостей.
Пряма (з назвою прізвища) і непряма (без вказівки імені) оцінки
ефективні, якщо: учень домігся великих успіхів у соціально цінній
діяльності завдяки власній ініціативі і творчості і т.д. (можна оголосити
про це на загальношкільній лінійці, по шкільному радіо і т.д.);
• учень допустив серйозні прорахунки, головним чином не зі своєї
вини, а в силу об'єктивних умов, треба вказати сам факт порушення, не
називаючи прізвища школяра. І в першому, і в другому випадках учні
будуть вдячні вам за справедливу оцінку.
114
Правило 5. «Спільна діяльність зближає людей і підвищує їхній
авторитет (якщо вона добре організована).
Соціальні
психологи
рекомендують
по
можливості
частіше
використовувати спільну діяльність як найбільш ефективну форму
організації. Не всяка робота у колективі за своєю суттю є колективною. У
групі часто бувають завдання за індивідуальними варіантами, фронтальні,
розраховані на всіх, однак і в тім, і в іншому випадку між учнями не
виникає ніяких нових зв'язків і відносин. Інша справа — завдання, що
вимагає від них об'єднання зусиль, а поділ обов'язків на шляху до
загальної мети буде формувати відносини взаємної відповідальності. Це і
є взаємозалежна діяльність, при якій підсилюється психологічний зв'язок
між людьми, так що дії однієї людини повинні обов'язково узгоджуватися
з діями інших і бути орієнтованими не на себе, а на досягнення
загального успіху.
Висновки
вчених
свідчать,
що
введення
форми
колективної
навчальної діяльності (поряд з індивідуальною і фронтальною) помітно
збільшує кількість ділових спілкувань у колективі, при цьому значно
розширюється
взаємодопомога,
доброзичливість:
одні
допомагають
добровільно, а інші приймають її охоче. Однак педагогу треба виключати
умови, при яких можна паразитувати за рахунок інших.
Правило 6. «Передбачливість і коректність поведінки вчителя
знижують напругу у спілкуванні». Важливим профілактичним засобом є
так
називаний
орієнтований
стиль
поведінки,
передбачливість, коректність, люб'язність і
що
припускає
т.п. у спілкуванні
зі
школярами. Рекомендується заздалегідь, наприклад при підготовці до
уроку, готувати себе до можливих конфліктних ситуацій, щоб не бути
раптово захопленим і не розгубитися.
Одним із ефективних засобів “блокування” конфлікту є переведення
його із площини комунікативної взаємодії у предметно-дійову. Наприклад,
помітивши наростання напруженості між двома учнями, бажано дати їм
115
обом доручення. Краще, щоб це була фізична праця. Тоді
“негативна
енергія” буде витрачена і ймовірність виникнення конфлікту зменшиться.
Але якщо конфлікт розгорівся, потрібно, щоб він реалізувався, після чого
настане стадія згасання. Виховна корекція ефективна після того, як
учасники конфлікту “вихлюпнули” свої емоції. У них виникає почуття
провини, співчуття і навіть розкаяння. Тоді настає час для виховних бесід,
з'ясування причини конфліктів.
У практичних умовах особливого значення набуває попередження
конфліктів між самими педагогами, що припускає удосконалювання різних
аспектів діяльності колективу, створення у ньому оптимальних умов для
роботи і спілкування. Для освітянських закладах, де суб'єктами і об'єктами
управлінської діяльності є особистості з чіткими установками, своїм "Я –
статусом", розвиненим почуттям гідності, це є дуже важливо.
Серед найбільш типових протиріч в учительському колективі —
протиріччя між окремими вчителями і протиріччя між окремим вчителем і
цілим колективом. Регулювання їх можливе за дотримання таких
принципів:
1. Відповідальність вчителя за діяльність педагогічного колективу.
Він потребує від учителя узгодження своїх педагогічних поглядів і дій з
діями колег, орієнтації на єдність педагогічних вимог і впливів, збагачення
своїх педагогічних знань і умінь позитивним досвідом всього колективу,
узгодження з ним своїх зусиль у пошуках нових методів і засобів
педагогічного впливу на учнів. Така орієнтація збагачує педагогічний
досвід, традиції колективу, що мають педагогічну цінність, каталізує
процес усвідомлення відповідальності за рівень його розвитку і авторитет,
унеможливлює
антипедагогічні
дії,
прояви
лжеколективізму
та
індивідуалізму.
2. Повага до колеги як до товариша по роботі, всебічна підтримка
авторитету кожного з них як важливого фактора спільного педагогічного
впливу на учнів. Цей принцип передбачає шанобливість і тактовність у
116
взаємостосунках учителів, недопустимість концентрації уваги до свого
предмета за рахунок ігнорування інших, сприяння колегам, які шукають
ефективних шляхів і засобів виховання, навчання учнів, допомога менш
досвідченим
у
вдосконаленні
їх
педагогічних
умінь
і
навичок,
непримиримість до антипедагогічної поведінки.
1. Рудзевич І.Л. Психологічні причини педагогічних конфліктів у
старшому шкільному віці // Психологічний вісник: Збірник наукових праць
Ніжинського державного педагогічного університету ім. М.Гоголя / За ред.
Максименка С.Д. – Вип.1. – Ніжин: Ніжинський державний педагогічний
університет, 2003. – С.170-173.
2. Рудзевич
І.Л.
Деякі
психологічні
особливості
педагогічних
конфліктів // Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник
наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За
ред. Максименка С.Д. – Т.VI, Вип.1. – К., 2004. – С.264-271.
117
3. Рудзевич І.Л. Психологічні особливості педагогічних конфліктів //
Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник наукових праць
Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. Максименка
С.Д.. – Т.VI, Вип.8. – К., 2004. – С.271-278.
4. Рудзевич І.Л. Конфліктність у педагогічній взаємодії // Гуманізація
взаємин вчителя та учнів – необхідна умова особистісно-орієнтованої
освіти: Науково-методичній збірник / За ред. С.Д.Максименка, Г.О.Балла,
М.М.Заброцького. – Житомир-Київ: ЖОІППО, 2004. – С.97-106.
5. Рудзевич І.Л. Психологічні засоби подолання деструктивних
конфліктів у педагогічному процесі // Практична психологія та соціальна
робота. – 2005. – № 1. – С.47-49.
6. Рудзевич І.Л. Психологічні особливості конфліктів у педагогічному
процесі // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету:
Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і
аспірантів,
присвяченої
85-й
річниці
Української
національно-
демократичної революції, 15-16 квітня 2002 року: В 2-х томах. – Т. 2. –
Кам’янець-Подільський, 2002. – С. 161-163.
7. Рудзевич І.Л. Психологічні причини конфліктів між педагогами та
старшокласниками // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного
університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції
викладачів і аспірантів. – Вип.2: В 2-х томах. – Т. 2. – Кам’янецьПодільський, 2003. – С. 214-215.
8. Рудзевич І.Л. Психологічні засоби подолання деструктивності у
педагогічній
взаємодії
//
Наукові
праці
Кам’янець-Подільського
державного університету: Збірник за підсумками звітної наукової
конференції викладачів і аспірантів. – Вип.3: В 2-х томах. – Т. 3. –
Кам’янець-Подільський, 2004. – С. 219-221.
118
Групові конфлікти
План
1. Загальна характеристика міжгрупових конфліктів.
2. Аналіз підходів до трактування міжгрупових конфліктів.
3. Види міжгрупових конфліктів.
4. Спільність всіх видів конфліктів.
Література:
Основні поняття теми:
Міжгрупові конфлікти, внутрігрупові конфлікти, аутгрупова ворожість,
реалістична теорія конфліктів, теорія соціальної ідентичності,
119
120
1.
Любе
суспільство
складається
з
багатьох
формальних
і
неформальних груп, між якими можуть виникати конфлікти, які мають
назву міжгрупові. Загальність групового (міжгрупового конфлікту)
обумовлена тим, що всі людські спільноти (за винятком найбільш
примітивних), функціонують на основі соціальної стратифікації, тобто є
диференційованими на різні соціальні верстви та групи за родом їх
діяльності, занять, економічного, політичного статусу. Сама ж соціальна
стратифікація передбачає певний вид і ступінь нерівності груп та індивідів
у їх домінуванні один над одним.
Ворожість, суперництво і війни між групами описувалися істориками,
філософами, соціологами, політологами і саме тому психологічні
дослідження базуються на суміжних областях знань.
Групові (міжгрупові) конфлікти – це взаємодія як між власне
групам людей, так і між окремими представниками цих груп, а також любі
ситуації, в яких учасники спілкування взаємодіють у міжгруповому вимірі,
сприймаючи іншого і самого себе членами різних груп. Найчастіше мова
йде про конфлікти між групами людей. Іншими словами, груповий
конфлікт -
це тип конфліктного протиріччя, який виникає всередині
соцільних груп внаслідок боротьби окремих членів та їх спільностей за
групове домінування, за кращі умови і більш високий ступінь винагороди d
групі, за престиж, авторитет, а також ситуаційної або психологічної
несумісності двох або більше членів даної групи, їх власної неприязні один
до одного.
Міжгрупові конфлікти супроводжуються наступними явищами.
1). Прояви деіндивідуалізації, коли члени групи не сприймають
особистість та самобутність учасників іншої групи, якій приписується
негативна поведінка. Деіндивідуалізація, у свою чергу, полегшує прояв
агресивності щодо інших учасників.
2). Прояви соціального, міжгрупового порівняння, у ході якого більш
високо і позитивно оцінюють свою групу, підвищують свій престиж і
одночасно принижують, знецінюють чужу групу, дають їй негативну
оцінку. Соціальне порівняння може ініціювати конфлікти, а також
підтримувати, «виправдовувати» себе у конфліктній ситуації, адже, щоб
121
перемогти, треба оцінювати себе як позитивну групу, яка правильно діє і
негативно оцінювати чужу групу. Часто лідери груп прагнуть частково або
повно ізолюватися від інформації з протилежної сторони про чужу групу
(«залізна завіса»); тоді легше зберігати конфлікт між своєю і чужою
групою. Саме тому для залагодження конфлікту корисний обмін
інформацією між конфліктуючими групами.
3). Прояви групової атрибуції, тобто схильність вважати, що саме
чужа група відповідальна за негативні події. Пояснення причин різниться
для своєї і чужої групи: а) позитивній поведінці своєї групи і негативній
поведінці чужої групи приписуються внутрішні причини (« ми діємо
правильно, бо ми хороші», «вони чинять погано, бо вони погані»); б)
негативна поведінка своєї групи і позитивна поведінка чужої групи
пояснюються зовнішніми причинами та обставинами. Наприклад, власна
агресія пояснюється зовнішніми обставинами («нас вимусили обставини»),
а напади супротивника – внутрішніми причинами («вони погані люди»). І
навпаки, позитивні дії чужої групи оцінюють як ззовні обумовлені («у них
не було іншого виходу»), або як військові хитрощі (« щось тут не так, не
можна їм довіряти»). Навіть розкол усередині своєї групи схильні
пояснювати діями чужої.
Конфліктна взаємодія у групі може виникати з різних причин.
Детермінація міжгрупових конфліктів є ще більш складна, як детермінація
внутрігрупових. Це можна пояснити тим, що у випадку міжгрупової
ворожнечі
наявні
внутрігрупові
конфлікти
ніби
накладаються
на
міжгрупову взаємодію, взаємно підсилюючи або послаблюючи один
одного і тим самим суттєво ускладнюючи загальну панораму причин.
Загалом психологи виділяють три основні групи: 1) об’єктивні умови
взаємодії,
які
об’єднують
або
роз’єднують
соціальні
групи;
2)
внутрігрупові процеси, у тому числі конфліктні, що протікають у кожній із
взаємодіючих груп; 3) зміст і спрямованість міжгрупової взаємодії.
До об’єктивних причин ми відносимо: погана організація праці;
низька заробітна плата; погане матеріальне забезпечення; ущемлення
інтересів системою статусів і ролей; низька згуртованість групи;
відсутність об’єктивних критеріїв оцінки роботи; нечіткий розподіл прав
та обов'язків членів групи.
До суб’єктивних причин ( внутрігрупові процеси) можна віднести:
недоліки у діях керівників; неправильні дії підлеглих; психологічна
несумісність; ситуаційна несумісність двох або більше членів групи, що
проявляється у невідповідності вчинків одного члена групи очікуванням,
ціннісним установкам, життєвим правилам іншого; наявність у групі
122
“важких людей”; ущемлення статусу, інтересів особистості;
невідповідність слів, вчинків людини; неправильні дії одного або
декількох членів групи, котрі приносять шкоду і збитки спільній справі
групи; розбіжність у думках, оцінках, судженнях інших членів групи;
особистісна неприязнь одного члена групи до іншого, котра перешкоджає
співробітництву і досягненню спільної цілі; заздрість одного або декількох
членів групи успіхам, авторитету іншого.
Названі причини є загальними для всіх соціальних груп, тобто можуть
проявлятися в особистісних взаємовідносинах у будь – яких з них –
сімейних, виробничих, дослідницьких
Типологія найбільш поширених міжгрупових конфліктів за їх
причинами та наслідками включає сім груп.
1). Конфлікти можуть виникати у взаємодії стабільно існуючих
мікрогруп і всередині груп. Такі групи, як правило, існують у рамках любої
соціальної спільноти, їх чисельність коливається від 2-х до 6-8 людей.
Більш чисельні групи не дуже стійкі. Взаємостосунки у міні-групах
впливають на загальний клімат групи, оскільки всередині них
відпрацьовуються норми і правила групового життя і саме міні-група є
ініціатором цих правил.
2). Конфлікти можуть виникати також внаслідок орієнтації певних
(часто високостатусних) членів групи на зовнішню референтну групу, що
протистоїть у своїх цілях або цінностях даній групі або керівнику. У
такому випадку людина є своєрідним носієм суперечливої системи вимог і
норм, що може провокувати незадоволеність керівника або інших членів
групи і розпалювати внутрішньо груповий конфлікт.
3). Можливе виникнення конфліктної ситуації у взаємодії керівника з
певною неформальною групою, що не згодна із задачами або стилем
управління, реалізованим керівником. Дані конфлікти часто починаються
як групові. На перших етапах обміну конфліктуючими діями учасниками
можуть здаватися керівник і окремий член групи. Але рідко людина йде на
конфлікт з керівником без підтримки з боку референтної мікрогрупи. У
результаті будь-який міжособистісний конфлікт у малій групі стає швидко
міжгруповим.
4). Конфлікт може виникнути і внаслідок розриву відносин всередині
підгрупи. Якщо решта членів групи не підключаться до конфлікту, він
закінчиться частковим переструктуруванням неформальних зв’язків у
123
групі. При гірших наслідках відбудеться значна зміна групи загалом
відносно її статусної та лідерської ієрархії.
5). Можливі нормативні групові конфлікти. Вони пов’язані з
феноменом групового тиску більшості на меншість, що не бажає приймати
норми і цінності більшості.
6). Типовими для групової діяльності є конфлікти між лідерами.
7). Нарешті, досить поширені конфлікти між неформальним лідером і
керівником групи.
2. Міжгрупові конфлікти можна аналізувати з позицій трьох підходів:
мотиваційного, ситуаційного і когнітивного. Дані підходи відрізняються в
першу чергу розумінням джерел і природи конфліктів.
Мотиваційний підхід. Поведінка груп та її відношення до інших груп
розглядається як відображення її внутрішніх проблем. Група, маючи свої
власні проблеми, потребує зовнішнього конфлікту з метою їх вирішення.
Першим звернувся до пояснення аутгрупової ( спрямованої зовні)
ворожості З. Фройд. В його учінні міжгруповий конфлікт характеризується
трьома основаними моментами. По-перше, він вважав, що аутгрупова
ворожість має універсальний характер і є неминучою у любій міжгруповій
взаємодії. По-друге, визначаючи функцію цієї ворожості, він вважав її
головним засобом підтримки згуртованості і
внутрішньої стабільності
групи. По-третє, З.Фройд описав психологічний механізм формування
ворожості до «чужих». Наприклад, як проявляється Едіпів комплекс не
лише в дитячому, але і у зрілому віці, як він трансформується в
ідентифікацію до лідера групи, а також до членів групи.
Другий варіант мотиваційного пояснення міжгрупового конфлікту
прослідковується
в
концепції
фрустраційної
детермінації
агресії.
Дослідження в цій області проводилися Берковіцим. Він вивчав різні
соціально – психологічні впливи на агресивну поведінку. Одним з
виведених ним понять було поняття відносної депривації. Відносна
124
деривація - це оцінювання становища своєї групи як більш поганого по
відношенню з іншими групами: своїй групі приписуються менші
можливості, ущемлення в правах, несправедливий соціальний статус. При
цьому діють наступні закономірністі:
- ті, хто об’єктивно характеризуються більш кращими абсолютними
показниками, можуть відчувати більшу незадоволеність із-за відносної
депривації,
якщо їх очікування були більш високі або вони оточені
людьми, що знаходяться у кращому становищі.
- відносна депривація виникає в результаті “порівняння, націленого
вверх” ( при рості статусу змінюється планка оцінювання досягнень). При
цьому об’єктом агресії може стати не тільки той, хто безпосередньо
викликав фрустрацію, але і люба людина або люди, що асоціюються за
груповою ознакою. Якщо при індивідуальній депривації можлива зміна
індивідуальної ситуації з метою вирішення, то для групової депривації
необхідна зміна соціальної позиції групи.
Дане пояснення може застосовуватися і для пояснення конфліктів, які
пов’язані з етнічними, расовими установками, навіть для політичних
революцій. Саме цими поглядами Л. Берковіц пояснював расові конфлікти
у США.
Ситуаційний підхід. Даний підхід має більш широке застосування
при трактуванні міжгрупових конфліктів. Його суть полягає в тому, що
детермінантами конфліктних явищ вважаються особливості зовнішніх
чинників, ситуація, контекст. У рамках цього підходу проводив досліди М.
Шериф. Він свідомо змінював чинники ситуації безпосередньої взаємодії
різних груп від успіху до поразки і це змінювало сприймання однією
групою іншої ( перетворювалися з ворогів у друзів і навпаки).
Позитивними моментами цих експериментів було те, що заперечувалася
ідея про неминучість міжгрупової взаємодії,
яка бере свій початок у
людській природі і доводилась можливість впливу і ефективного
управління конфліктами.
125
Дані дослідження дали початок “реалістичній теорії групових
конфліктів” Д. Кемпбела. Її основними положеннями є наступні:
1. Реальний конфлікт інтересів обумовлює міжгруповий конфлікт.
2. Реальний конфлікт інтересів, а також явний, активний чи такий, що
мав місце в минулому, міжгруповий конфлікт і(або) наявність ворожості,
загроз і конкуренції сусідніх груп (що в цілому може бути названо
"реальною загрозою") зумовлює сприйняття загрози окремими членами
групи.
3. Реальна загроза обумовлює ворожість окремих членів групи до
джерела загрози.
4. Реальна загроза обумовлює внутрішньогрупову солідарність.
5. Реальна загроза обумовлює повніше усвідомлення індивідом
власної групової належності (ідентичності).
6. Реальна загроза підвищує непроникність групових меж.
7. Реальна загроза зменшує відхилення індивідів від групових норм.
8. Реальна загроза збільшує міру покарання і ступінь нехтування тими,
хто порушив вірність своїй групі.
9. Реальна загроза призводить до необхідності покарання й остракізму
членів групи, які відхиляються від групових норм.
10. Помилкове сприймання членами групи загрози з боку зовнішньої
групи зумовлює підвищену внутрішньогрупову солідарність і ворожість
стосовно зовнішньої групи.
Знаючи ці закономірності, можна свідомо ними маніпулювати (
штучне нагнітання зовнішньої загрози, пошук ворога) з метою
солідарності групи.
Важливими в руслі цього підходу є також положення Л. Козера про
чинники тривалості конфлікту ( ясність цілей конфліктуючих груп,
ступінь їх згоди на перемогу або поразку, здатність лідерів зрозуміти
ціну перемоги і переконати інших у сенсі припинення конфлікту) і
Зіммеля про гостроту конфлікту. За Зіммелем, гострота залежить від:
126
кількості груп, втягнутих у конфлікт (чим їх більше, тим він гостріший);
сили ворожнечі між групами; від згрупування, згуртованості груп; чим
більше конфлікт стає самоціллю, тим він гостріший.
Когнітивні підходи. Прихильниками цього підходу вважаються Г.
Теджарел, Дж. Тернер та С.Уоргел ( теорія соціальної ідентичності.).
Вони вважають, що вирішальними умовами є не кооперативний або
конкурентний характер ситуації групової взаємодії, а когнітивні
установки груп відносно одна одної, які виникають при цій взаємодії.
Вони також доводили, що аутгрупова ворожість може спостерігатися і
без об’єктивного конфлікту інтересів, на якому базується реалістична
теорія конфліктів. В рамках теорії соціальної ідентичності міжгрупові
конфлікти не розглядаються як єдиний і обов’язковий результат
соціальної несправедливості. Люди можуть вибирати різні способи
реагування і переборення важкої ситуації. Варіантів вирішення може
бути багато: людина може вийти з низькостатусної групи і перейти у
високо статусну; зміна критеріїв порівняння, що веде до переоцінки
результатів цього порівняння (“ ми програли, зате ми найбільш дружні”)
– це так звана соціальна творчість; можна змінити об’єкт порівняння (
найчастіше ми знаходимо людей у ще гіршому становищі, ніж наше).
Якщо ці стратегії не реалізуються, тоді виникає міжгрупове суперництво
або конфліктність.
3. На основі вищезгаданих підходів можна виділити наступні форми
і прояви міжгрупових конфліктів.
1) Суперництво – такий вид міжгрупової взаємодії, при якій соціальні
групи, змагаючись одна з одною,добиваючись однієї мети, намагаються
перевершити суперника (спортивні змагання).
2) Зіткнення - тип міжгрупової взаємодії, при якій групи намагаються
(або змушені) нанести шкоду відчутну, а деколи і смертельну.
127
3) Домінація (панування) - міжгрупова взаємодія, коли одна група має
суттєву перевагу у найбільш важливому і тому панує над іншою групою в
плані політичному, економічному, мовному.
4) Ухиляння - такий вид взаємодії між групами, в процесі якого одна з
груп або дві намагаються відійти від іншої з метою уникнути зіткнення,
нападу ( битва під Бородино 1812 р.).
5) Уникання – міжгрупова взаємодія, при якій одна із сторін
намагається уникати зустрічі з іншою стороною (контрабандисти і
тприкордонники).
6) Акомодація -
міжгрупова взаємодія, при якій одна група
(поступається в силі, владі, багатстві) намагається пристосуватися до тиску
більш сильної соціальної групи.
7) Асиміляція – специфічний вид міжгрупової динаміки, коли одна
група уподібнюється іншій у чомусь важливому, засвоюючи її суттєві
особливості, норми поведінки ( злиття одного народу або його частини
шляхом засвоєння мови, культури).
8) Придушення – коли одна конфліктуюча група отримує рішучу
перевагу і може насильно (часто з допомогою зброї) покласти кінець
існування іншої групи (революції).
9) Переговори - специфічний вид міжгрупової динаміки, в ході якого
воржі групи (частіше їх представники) обмінюються думками, зближують
свої позиції і досягають згоди стосовно способів регулювання конфлікту.
10) Компроміс – така міжгрупова взаємодія, яка дозволяє досягнути
згоди між групами шляхом взаємних поступів.
11) Згода - своєрідний вид взаємодії який дозволяє конфліктуючим
групам прийти до взаємної домовленості.
12) Співпраця – такий вид міжгрупової взаємодії, при якому друдні
або ворогуючі групи починають займатися спільною діяльністю у
важливій для них сфері суспільного життя.
128
Дуже добре, що існує багато видів, оскільки це дає можливість
узгодити різні інтереси, бажання, стремління.
4. Хоча ми виділяли у даному підручнику три види конфліктів (на
основі учасників конфліктів), але фактично суб’єктом всіх цих конфліктів
є людина – як особистість, як учасник міжособистісної взаємодії, як член
групи.
Саме
тому
можна
вести
мову
про
спільність
всіх(
внутріособистісного, міжособистісного групового) видів конфліктів.
По-перше, любий конфлікт як складне явище “переживається” на
різних “поверхах” особистості. Внутріособистісний конфлікт проявляє
себе у зовнішніх, міжособистісних проявах, і міжособистісний конфлікт
отримує певне внутрішнє відображення. Крім того, взаємозв’язок
конфліктів різного рівня
може ще проявлятися і у прямому “рухові”
конфліктів з одного рівня на інший (міжособстісний конфлікт між
учасниками різних груп може стати початком між групового конфлікту).
По-друге, спільність всіх видів конфліктів визначається спільністю їх
природи - біполярної.
Виникнення конфліктної ситуації в групах, особливо її розгортання,
способи їх вирішення визначаються як специфікою конкретних груп, так і
загальними закономірностями групової динаміки. У будь-якій групі –
великій чи малій, формальній чи неформальній існує широке поле
взаємодії, в якій можуть стикатися різні цілі, інтереси, очікування, що
створюють основу для можливих протиріч і конфліктів. Створенню
конфліктної ситуації сприяють розбіжності очікувань членів групи, кожен
з яких повязаний з виконанням певної ролі в групі і відповідної функції.
Тому важливим психологічним чинником, здатним запобігти конфлікту
або перевести його у конструктивне русло, є згуртованість та співпраця
даної групи. Завдяки згуртованості підвищується ефективність діяльності
групи, конформність соціального самопочуття її учасників. Члени однієї
групи, як правило, більшою мірою розуміють, довіряють, симпатизують та
підтримують один одного, ніж сторонніх людей. А це підвищує
результативність їх взаємодії у будь, якій сфері: науці, виробництві спорті і
т.п. Однак групова згуртованість не задана їй на момент виникнення, а
формується, змінюється, розвивається у процесі спільної діяльності, заради
якої і обєднуються різні індивіди у дану групу. У процесі встановлення
такої згуртованості досягається спільність цілей, загальний інтерес, а це,
129
певною мірою, вимагає від усіх членів групи добровільного або
примусового поєднання із загальним інтересом групи. Ось тут і
приховується одна із важливих причин розбіжності оцінок, поглядів,
звичок, нахилів окремих членів групи, які призводять до відкритих і
гострих протиріч, які у свою чергу створюють соціальне оточення для
виникнення конфлікту. Саме факт виникнення та розгортання конфлікту,
або його припинення, залежить від сумісності та співпраці його членів.
Сумісність як соціально-психологічний феномен є умовою виникнення
міжособистісних симпатій і виступає передумовою згуртованості
колективу, безконфліктного спілкування. Сумісність у більшості випадків
(хоч і не завжди) сприяє формуванню співпраці – ефекту взаємодії
індивідів, який дозволяє підсилити їх особистісні потенціали (виробничі,
дослідницькі, спортивні і інші) та обєднуватися з метою досягнення
максимально можливого результату, успіху у співдіяльності.
Важливим показником наявності сумісності та співпраці у групі, що
призводять до згуртованості є субєктивна задоволеність її учасників
процесом спільної діяльності та її результатами. Якщо задоволеність
спільною діяльністю висока, то виникнення у ній (групі) конфліктів
малоймовірно. Якщо ж задоволеність перебуванням у групі низька, та має
місце тенденція до зниження, то це ознака формування у ній потенціалу
напруження з великою ймовірністю переростання останнього у конфліктну
взаємодію.
Далеко не останню роль у виникненні конфліктів у групі, в їхній
частоті, гострості, масштабності відіграє лідер (лідери, їхні
взаємовідношення з іншими членами групи, ставлення до цінностей та
норм прийнятих групою.
Велике значення на взаємодію у групі має тип сформування групи (за
інтересами, за наказом, з необхідності і інше), що в подальшому вплине на
розвиток групи.
Необхідно врахувати особливості процесу становлення і розвитку
соціальної групи. Якщо мова йде про групу, яка щойно утворилася, то в
міжособистісних стосунках в середині групи можуть виникати протиріччя
взаємної “притирки”, взаємоналаштування членів колективу і саме тоді
можливі конфлікти встановлення, самоствердження. Конфлікти в групі
можуть мати вертикальну та горизонтальну спрямованість. У першому
випадку вони розгортаються між лідером і рядовими членами
групи,батьками та дітьми. У другому випадку вектор конфліктного
напруження розміщується уздовж лінії “робітник – робітник”, “студентстудент” і інше.
130
Психологічна характеристика етнічних конфліктів
План
1. Сутність та особливості етнічних конфліктів
2. Концепції етнічного конфлікту
3. Класифікація етнічних конфліктів
4. Врегулювання конфліктів у європейських державах
Література:
1. Вечерський В. Чий Бог кращий? // Київ. – 1998. - № 9 – 10. – С. 2.
2. Гнаткевич Ю. Куди поведе нас ратифікована хартія. (Відкритий
лист Президентові України Л. Кучмі./ Літературна Україна. – 2003. - 29
травня. – С.1.
3. Матеріали навчального семінару в рамках проекту “Навчання
толерантності на прикладі історії Голокосту” Всеукраїнської асоціації
вчителів історії та суспільних дисциплін “Нова Доба” та Українського
центру вивчення історії Голокосту. - Незалежна газета. – від 26.12.2001. –
С.2.
4. Новейший справочник необходимых знаний. - М., 2003. – 142 с.
5. Рибачук М. «Свої» і «чужі» у храмі. / Віче. - 1996. - № 2. – С.3.
6. Тараненко О. Коли мовні проблеми стають політичними. //
Політика і час. – 1994. – № 11. – С.1.
7. Шелест Г. Етнічний конфлікт мета чи засіб? - Науковий вісник.
Одеський державний економічний університет. – Науки: економіка,
політологія, історія. - 2007. - № 6 (43).
8. Ярош Б. Міжконфесійні конфлікти розпочалися не вчора. // Віче. –
1995. - № 9. – С. 4.
1. Однією з фундаментальних потреб людини є потреба
приналежності до тієї чи іншої спільності - сімейної, родової, професійної
тощо. Найважливіше місце тут належить спільності етнічній.
131
Самоідентифікація "я - українець" або "я - китаєць" — це не просто
фіксація якоїсь прикріпленості індивіда до соціальних координат, а
вираження глибинної потреби людини бути частиною однією з найбільш
стійких соціальних спільностей - етносу. Будь-які обмеження у вирішенні
цієї потреби неминуче призводить до появи конфліктів.
Попри вже доволі довгу історію існування науки етнології
загальновизнаного поняття «етнос» так і не вироблено. Різні етнологічні
школи висувають на перший план або об'єктивні чинники формування
етносів (зв'язок із природним середовищем, спільність території, мови),
або суб'єктивні (самоназва, спільність духу, релігії), природні або
історичні. Не включаючись у цю суперечку, повіримо визначенню, що
надається у Філософському енциклопедичному словнику (К.: Абрис, 2002):
"Етнос — спільнота, у якій люди об'єднані вірою у спільне походження та
наявністю культурної єдності - мови, звичаїв, міфів, епосу тощо".
Таким чином, етнічна ідентичність обумовлюється насамперед
внутрішньогруповими нормами поведінки, особливості яких фіксуються
мовними, психологічними, етичними, естетичними, релігійними й іншими
засобами культури. Додаткову міцність і єдність етносу додають спільність
історії та згуртованість навколо загальних символів.
Разом із поняттям "етнос" для характеристики відносин між народами
використовується поняття "нація". У світовій практиці воно означає союз
громадян однієї держави. У цьому сенсі це слово використовується,
наприклад, у назві - Організація Об'єднаних Націй.
Це організація не якихось економічних або культурних співтовариств,
а саме суверенних держав, які прийнято називати національними тому, що,
як правило, держави формувалися на базі одного або кількох досить
великих етносів. Тому, визначаючи співвідношення понять "етнос" і
"нація", можна було б сказати, що нація - це етнос, що знайшов свою
державність.
При цьому слід обов'язково наголосити, що межі між державами
ніколи точно не співпадали з межами локального мешкання представників
конкретних етносів. Багато етносів взагалі часто виявлялися розділеними
межами держав (поляки, вірмени), а становлення великих держав
відбувалося за необхідності об'єднання безлічі етносів. Наприклад,
американці (громадяни США) - це одна нація, хоча етносів у ній
перемішано дуже багато.
Кожен етнос прагне зберегтися і зміцніти через отримання власної
державності. Особливо яскравого вираження це прагнення набуло на межі
II—Ш тисячоліть. Саме у цьому полягає суть міжетнічних конфліктів:
кожен етнос вважає, що захистити свою культуру, самобутність і духовну
єдність він зможе тільки за допомогою створення власної держави. У
цьому його сила: таку потребу подавити не можна, не знищивши сам
етнос. У цьому ж, як правило, і його трагедія, оскільки повна реалізація
ідеї "кожному етносу - по державі" — чиста утопія. У сьогоднішньому
світі нараховується близько 200 суверенних держав, а етносів понад 5000.
132
В одній тільки Україні їх значно більше 100. Де ж на нашій планеті
розмістити стільки держав?
Звичайно, можна заперечити, що більшість етносів - невеликі, і їм
немає потреби створювати свої держави. Етносів чисельністю понад
мільйон людей усього 267. Так, може, ними й обмежитися? У цьому,
напевно, є певний сенс, але як пояснити етносу, що не досягнув жаданого
мільйона (наприклад, 300 тисяч), що він не має права на свою державу? Це
все одно, що людям нижче середнього зросту оголосити, що вони
позбавляються політичних прав, оскільки не вийшли ростом. Якщо право
етнічної спільності на створення держави визнається, то воно має бути
рівним для всіх. Але цей шлях веде в нікуди.
Здавалося б, вже все - світ поділений державними кордонами
остаточно й безповоротно. Вільних територій більше немає. Змучена
кровопролитними війнами світова спільнота урочисто проголосила
спочатку в документах ООН, а потім у Хельсінкі (заключний акт наради з
безпеки та співробітництво в Європі, прийнятий 1 серпня 1975 р.)
принципи взаємного визнання державного суверенітету, територіальної
цілісності та непорушності кордонів.
Проте не минуло й двох десятків років, як світ здригнувся від
наступної хвилі суверенізації етнонаціональних груп. На 15 самостійних
держав розпався СРСР, з великою кров'ю розійшлися майже всі колишні
югославські республіки, відокремилась від Ефіопії Ерітрея, мирно
відділилися Чехія та Словакія, зате об'єдналася Німеччина. І цей процес
далеко не закінчений. Уже не просто вимагають, але зі зброєю в руках
відстоюють своє право на самовизначення курди в Туреччині, чеченці в
Росії, абхази й осетини в Грузії. Косовські албанці примудрилися втягнути
у свій конфлікт цілий військово-політичний блок і 2008 року отримали
свою національну державність.
Цей дивний феномен називають етнічним ренесансом, або етнічним
парадоксом сучасності. Річ у тому, що майже всі сформовані в минулому
доктрини й ідеології (і ліберальні, і радикальні) були пронизані
впевненістю, що міжнаціональна ворожнеча, тим паче у варварських її
формах, поступово має піти в минуле під натиском інтернаціоналізації
економіки та культури. Але, на жаль, прогнози не збулися. Минуле
несподівано стало майбутнім. А якщо врахувати, що практично всі
нинішні держави за етнічним складом зовсім не однорідні, то практично в
кожній з них (передусім у федеральних) можуть спалахнути міжетнічні
конфлікти.
Фатальність цієї проблеми полягає в тому, що міжетнічним
конфліктам не можна запобігти ніяким загальним договором про мир і
згоду. Домовлятимуться існуючі держави, а конфлікти породжуватимуть
етноси, які тільки хочуть мати свої держави. Переконати ж "скривджені"
етноси, що їхньою метою має бути громадянська рівність, котра забезпечує
всі права на розвиток їхньої особливої етнічної культури, а не власна
державність, поки що нікому не вдавалося.
133
У цих умовах нічого іншого не залишається, як сподіватися, що
нинішній етнічний ренесанс вичерпається сам собою. Нинішній сплеск
етнополітичної активності обходять стороною найбільш розвинені країни.
Чим багатша і більш цивілізована країна, тим менше в ній приводів для
міжетнічних зіткнень. У Великій Британії Шотландія та Уельс навіть
проголосували за створення своїх власних парламентів, розраховуючи
таким чином укріпити свій етнічний статус, однак при цьому ніхто й не
помишляє відділитися від Англії та розпалювати з цього приводу війни.
Останні, за виразом американського політолога З. Бжезінського, стали
розкішшю, доступною лише бідним народам цього світу. Отже, рано чи
пізно у світі має встановитися якась етнополітична рівновага, коли всі
етнічні спільності, які дійсно здібні сьогодні створити самостійні держави,
досягнуть цієї мети.
Звичайно, подібні міркування мало втішають. Коли ще ця рівновага
встановиться, а вбивають-то зараз. На це конфліктології залишається
повторювати своє головне правило: уникнути конфліктів не можна, треба
навчитися з ними жити та мінімізувати витрати в них. А для цього
насамперед слід навчитися розуміти особливості етнічних конфліктів.
1. Всі міжетнічні конфлікти носять комплексний, складний характер.
Етнос має відчувати себе дискримінованим як у соціально-економічному
житті (низький рівень доходів, праця у непрестижних професіях,
недоступність доброї освіти тощо), так і в духовному (утиски в релігії,
обмеження можливостей використання рідної мови, неповага до звичаїв і
традицій).
2. Оскільки суть міжетнічних конфліктів визначається прагненням
етносу до власної державності, то вони неминуче носять політичний
характер,
3. Конфлікти такого типу завжди відрізняються високим напруженням
емоцій і пристрастей та проявом ірраціональних сторін людської природи.
4. Більшість міжетнічних конфліктів має глибоке історичне коріння,
але якщо навіть його і не існує, то конфліктуючі сторони його неодмінно
створять завдяки псевдоісторичним дослідженням.
5. Міжетнічні конфлікти характеризуються високою мобілізацією.
Етнічні особливості (мова, побут, віра), що захищаються, складають
повсякденне життя кожного члена етносу, що забезпечує масовий характер
руху в їх захист.
6. Міжетнічні конфлікти носять перманентний ("хронічний")
характер, коли не мають остаточного вирішення. Та міра свободи і
самостійності, якою задовольняється нинішнє покоління етносу, може
вважатися недостатньою наступному.
7. Всі етнічні конфлікти починаються з територіальних домагань через
те, що першою ознакою всякої держави є територія.
Коріння етнічних, релігійних та мовних конфліктів. Ще на
Паризькій мирній конференції 1919 р. були “посіяні” певні протиріччя.
Хоча було задекларовано принцип національного суверенітету, але чимало
134
народів залишились без власної держави ще на довгий час (серед них була
і Україна). Принцип самовизначення суперечить іншій концепції
міжнародних відносин, сформованій у 50-х роках ХХ ст. і зафіксованій як
міжнародна норма Хельсінкською угодою у 1975 році: про непорушність
кордонів. Тому, коли розпалась комуністична тоталітарна система в
Європі, демократичні держави світу визнали суверенітет лише найбільших
адміністративних одиниць колишнього СРСР (15 держав) та Югославії (5
держав), при цьому не було враховано імперський характер цих держав і
штучний поділ кордонів у них. Це призвело до нестабільності і
кровопролиття на Балканах, на Кавказі (Абхазія, Нагірний Карабах, Осетія,
Чечня), у Молдові (Придністров’я).
Подібну ситуацію в Європі передбачав Роберт Лансинг, держсекретар в
адміністрації президента США В. Вільсона, який під час роботи Паризької
конференції записав у своєму щоденнику про принцип самовизначення:
“Цей вираз є динамітом. Він збудить надії, які ніколи не зможуть бути
втілені. Я боюся, що ціна йому – тисячі життів”. Етнічні протиріччя
ускладнюються ще й релігійними конфліктами, щільно переплетеними з
ідеологічними установками.
Можна виділити такі основні корені конфліктів у Європі:
– Ідеологічні: націоналізм, радикалізм, ісламізм (Боснія, Косово),
– Політичні: боротьба національних меншин за участь в роботі
владних структур, за автономію, за власну територію.
– Економічні: невдоволення більш розвинутих регіонів однаковим
перерозподілом доходів з економічно менш розвинутими провінціями
(Країна Басків в Іспанії, Хорватія і Словенія в колишній Югославії).
– Психологічні: нетерпимість до представників іншої конфесії чи
нації, стереотипи щодо певних етносів (цигани, турки, євреї).
– Історичні: мусульмани в Боснії з’явилися, тому що після турецької
окупації серби-городяни приймали іслам, щоб жити спокійно, а сербиселяни могли залишатися християнами, бо турки їм менше докучали.
Південні слов’яни розмовляють однією мовою, але внаслідок розколу між
Західною і Східною церквами серби користуються кирилицею, а хорвати
латиницею.
2. Отже, можна зробити висновок, що існує велика кількість західних
шкіл теорії етнічного конфлікту, більшість з яких аналізує лише окремі
причини конфлікту. Так однією з найпоширеніших теорій є теорія „сплячої
135
красуні”, яка відноситься до течії прімордіалістів. Відповідно до цієї теорії
етнічні конфлікти існували завжди, і причиною багатьох конфліктів є
„успадкована первинна ненависть”. Тобто людство ніяк не може
попередити чи вирішити етнічні конфлікти, адже ці ідеї та протиріччя так
вкоренилися у людську свідомість. Можливо ніхто вже і не пам’ятає, з
чого вони розпочались, але на ментальному рівні вважають інший етнос
своїм ворогом.
Ще однією популярною теорією – є теорія модернізації, відповідно до
якої один етнос розвивається більш активно та вдало, ніж інший, як
наслідок - виникає нерівність та почуття заздрості, через що відстала за
розвитком група починає вважати виною у цьому більш успішну та
відстоювати свої „права”. Ця причина виникнення етнічного конфлікту є
однією з найбільш небезпечних, адже усунення „причини” не обов’язково
призведе до вирішення конфлікту. Економічно розвинені баскські райони
Іспанії та Північна Ірландія є тому підтвердженням, коли рівень
економічного розвитку країни не впливає на вирішення конфлікту. Теорія
модернізації піддається критиці і з іншого боку. У 70-ті роки ХХ ст.
виникли ідеї, відповідно до яких із розвитком та модернізацією
суспільства, етнічні конфлікти перестануть існувати, і на їх місце прийдуть
класові конфлікти та окупація земель. Знову ж приклади Іспанії, Канади та
Ірландії підтверджують протилежне.
Третя теорія, яка заслуговує уваги, - це конструктивізм, зокрема ідея,
що еліти маніпулюють поняттям національної ідентичності для досягнення
власної мети. Класичним прикладом вважається конфлікт у Югославії, де
початок протистояння виник саме через амбіції С. Милошевича, який
використовував націоналістичні лозунги для власного бажання влади. Цей
приклад є досить спірним, особливо у ситуації з Косова, але ця причина
може бути однією з пріоритетних при аналізі етнічних конфліктів на
різних етапах їх розвитку. З цієї точки зору також варто розглянути
конфлікти на Кавказі, у Молдові, особливо у ситуації протистояння з
Росією, та можливо у Криму. Адже на побутовому рівні не існує суперечок
через приналежність до різних етносів. Висновки, щодо етнічної складової
конфліктів виникають саме з промов та дій політичної еліти, яка
переслідує свої власні різноманітні цілі під гаслами захисту етнічних
меншин чи необхідності етнічного протистояння.
Д. Лейк і Д. Ротшильд запропонували типологію, у якій об’єднали в
одну теоретичну конструкцію концепції етнічності й концепції етнічного
конфлікту. Кожній з трьох основних виокремлених ними концепцій
етнічності (примордіалізм, інструменталізм і конструктивізм) відповідає
однойменна концепція етнічного конфлікту. Такий підхід також цілком
виправданий, хоча всі сучасні концепції етнічності й, відповідно, концепції
136
етнічного конфлікту навряд чи можуть бути об’єднані тільки в ці три
групи.
Інші автори пропонують типологію концепцій, виходячи з власних
дослідницьких завдань. Наприклад, Д. Дейвіс, К. Джеггерс і В. Мур,
аналізуючи міжнародний вимір етнічного конфлікту, класифікували всю
літературу з проблеми у дві групи: по-перше, це дослідження, в яких
робиться наголос на аналізі впливу етнічних конфліктів на позицію інших
держав (праці А. Сурке, Л. Ноубл, Ф. Шилза, Н. Чейзан, М. Мідларські, Д.
Кармента та ін.); по-друге, це дослідження, в яких етнічний конфлікт
вивчається як зіткнення між етнічною групою і нацією-державою (праці Д.
Горовиця, Т. Гурра, Б. Позена, К. Янга та ін.). У цих дослідженнях, на
думку Д. Дейвіса, К. Джеггерса і В. Мура, немає прямих спроб пов’язати
конфлікт з діями інших держав у системі міжнародних відносин, хоча такі
залежності часто визнаються. Автори відзначають, що багато аналітичних
розробок щодо конкретних ситуацій не показують виразного взаємозв’язку
між етнічними конфліктами і системою міжнародних відносин, хоча,
звичайно, згадують про дії однієї-двох держав, що надавали підтримку тій
чи іншій стороні конфлікту [8].
Визнаючи право авторів самостійно обирати можливі варіанти
типології і класифікації етноконфліктологічних концепцій, відзначимо, що
в принципі їх можна об’єднати в дві основні групи: загальні
етноконфліктологічні концепції, що прагнуть виявити суть феномена як
такого, і часткові (особливі), які пропонують теоретичні моделі одного з
типів етнічного конфлікту (в сучасній літературі, як правило, –
етнополітичного). У деяких випадках автори відзначають обмежений
характер свого завдання, в інших же трактують цей тип етнічного
конфлікту як сам конфлікт. Г. Форбс, наприклад, на основі аналізу
основних концепцій етнічного конфлікту пропонує власну концепцію, яку
позначає як лінгвістичну модель етнічного конфлікту, побудовану на
137
аналогії між мовою і культурою, хоча більшість дослідників розглядають
лінгвістичний конфлікт як один з підтипів етнічного конфлікту [9].
З точки зору аналізу сутності етнічного конфлікту можна виокремити
такі групи концепцій цього феномена: атрибутивні концепції (до них
належать переважно пояснювальні моделі, які у світовій науковій
літературі прийнято називати – можливо, не цілком коректно –
примордіалістськими); постмодерністські концепції, що в той чи інший
спосіб заперечують етнічний характер конфлікту, який прийнято називати
етнічним, і змішані концепції, що виникають найчастіше на основі аналізу
окремих типів етнічного конфлікту, внаслідок чого автори, не вдаючись до
дослідження феномена як такого, використовують методи дослідження,
властиві як одному, так і іншому підходу.
До атрибутивних концепцій етнічного конфлікту віднесемо ті, що
трактують етнічні конфлікти як невід’ємну частину історичного процесу,
як
явище,
сутнісно
властиве
людському
суспільству.
За
своїм
походженням це можуть бути як соцієтальні (структуралістські), так і
соціопсихологічні (психокультурні) концепції. Варіанти і відтінки цих
поглядів вельми багатоманітні, тому їх об’єднання в єдину групу має сенс
як антитеза постмодерністським концепціям етнічних конфліктів. У цьому
випадку не так важливо, якою є природа етнічних відносин і етнічних
конфліктів; значущим є те, що етнічні конфлікти розглядаються не як
інтелектуальний конструкт або як механізм для досягнення позаетнічних
цілей, а як реальність, що корениться в самій суті людини й соціуму. Серед
різних варіантів такого пояснення етнічних конфліктів можна назвати такі.
Історична школа в етнічній конфліктології, що розглядає етнічні
конфлікти як найважливіший і невід’ємний компонент людської історії
(так зване „етнічне пояснення історії” на противагу, наприклад,
класовому).
Еволюціоністська традиція в етноконфліктології, для якої, за
розмаїтості точок зору, поєднуваних під цією назвою, відзначимо головну
138
особливість, що й стала підставою для виокремлення цього підходу. Його
прихильники вважають, що причини етнічних конфліктів закорінені у
мінливій етнічній стратифікації суспільства. До цієї традиції можна
віднести
численних
прихильників
статусних
концепцій
етнічного
конфлікту. Статус етнічної групи може бути конфліктогенним фактором,
як правило, лише за умови зміни в етнічній ієрархії суспільства, коли
виникають найкращі умови для міжгрупового порівняння, етнічної
мобілізації, формування масових емоційних станів.
Соціально-психологічна традиція в етноконфліктології, в основі якої
лежить переважно методологія фройдизму і неофройдизму. Її прихильники
стверджують, що джерело етнічних конфліктів – у психічній сфері,
індивідуальному і колективному несвідомому. У концепціях „трансферу”
досліджуються механізми розширення поведінкових схильностей від
індивідуальних і мікросоціальних до макросоціального. У межах відомої і
дуже популярної в 1960 – 1970-і роки концепції „фрустрації –
агресивності” запропонований варіант такого розширення об’єкта агресії
до цілої групи або етнічної спільноти.
В антропологічній традиції в етноконфліктології можна назвати дві
основні течії: культурно-антропологічну і соціобіологічну. Прихильники
першої виходять з того, що глибинні джерела конфліктів пов’язані з
культурними особливостями народів, їхніми ціннісними системами, а,
отже, конфлікт у випадку контактів двох або більше етносів тим
імовірніший,
чим суттєвіші
культурні
розбіжності
між
ними.
У
соціобіологічному напрямку багато компонентів поведінки людей в
етнічних
конфліктах
розглядаються
як
нормативні,
детерміновані
природою людини, і виявляють схожі риси з поведінкою тих видів і
популяцій тварин, які мають складну соціальну організацію.
3. Вивчення етнічних конфліктів є цікавим предметом для дослідження
конфліктогенних
тенденцій
у
сучасному
світі.
139
Найбільш повний варіант типології міжетнічних конфліктів
запропонував, на наш погляд, Я. Етінгер. З більшою або меншою мірою
умовності він зводить їх до декількох основних типів:
1. Територіальні конфлікти, які часто тісно пов'язані з возз'єднанням
роздроблених
у минулому етносів.
Їх джерело - внутрішнє,
політичне, а нерідко і озброєне зіткнення між тими, що стоять при
владі,
урядом і яким-небудь національно- визвольним рухом або тим чи іншим
ірредентистським і сепаратистським угрупуванням, що
політичною
і
користується
військовою підтримкою сусідньої держави.
Класичний
приклад - ситуація у Нагірному Карабаху і частково у Південні Осетії.
2. Конфлікти, породжені прагненням етнічної меншини реалізувати
право
на
самовизначення
у
формі
створення незалежного державного утворення. Таке положення в Абхазії,
Гагаузії, частково в Придністров'ї.
3. Конфлікти, пов'язані із відновленням територіальних прав
де
портованих народів. Суперечка між осетинами і інгушами через
приналежність Приморського району – яскраве тому свідчення.
4. Конфлікти, в основі яких лежать домагання тієї або іншої
держави на частину території сусідньої держави. Наприклад, прагнення
Естонії і Латвії приєднати до себе ряд районів Псковської області, які
були включені до складу цих двох держав при проголошенні їх
незалежності,
а в 40-ві роки перейшли до РФ.
5. Конфлікти, джерелами яких служать наслідки довільних
територіальних змін, здійснюваних у радянський період. Це
передусім проблема Криму і в потенції - територіальне врегулювання у
Середній Азії.
6. Конфлікти як наслідок зіткнень економічних інтересів, коли за
виступаючими на поверхню національними протиріччями насправді стоять
інтереси
правлячих політичних еліт, незадоволених своєю часткою у
загальнодержавному федеративному "пирогу". Думається, що саме ці
обставини визначають взаємовідносини між Грозним і Москвою, Казанню
і Москвою.
140
7. Конфлікти, в основі яких лежать чинники історичного характеру,
зумовлені традиціями багаторічної національно-визвольної боротьби
проти метрополії. Наприклад, конфронтація між Конфедерацією народів
Кавказу і російською владою.
8. Конфлікти, породжені багаторічним перебуванням депортованих
народів на територіях інших республік. Такі проблеми месхетинських
турок в Узбекистані, чеченців в Казахстані.
9. Конфлікти, в яких за лінгвістичними дискусіями (яка мова повинна
бути державною і яким повинен бути статус інших мов) часто
переховуються глибокі розбіжності між різними
національними громадами, як це відбувається, наприклад, в
Молдові, Казахстані.
Звичайно, у "чистому вигляді" важко виокремити кожний з
цих
типів конфліктів. Часто конфлікти виникають внаслідок цілого комплексу
протиріч:
етнічних, територіальних,
політичних,
економічних,
релігійних.
Якщо розглядати тільки збройні конфлікти, то в
пострадянських
конфліктів: а)
республіках
можна виділити три типи збройних
конфлікти, що викликані прагненням національних
меншинств реалізувати своє право на самовизначення; б) конфлікти,
викликані
розділенням
колишньої
союзної
спадщини;
в) конфлікти, що мають форму громадянської війни.
Г. Лапідус пропонує наступну класифікацію як шлях до розуміння
відмінностей і схожості між етнічними конфліктами у пострадянському
просторі: конфлікти, що відбуваються на міждержавному рівні (наприклад,
між Росією і Україною щодо питання про Крим) і
конфлікти всередині держави.
Конфлікти всередині держави можуть бути наступні:
1) конфлікти із залученням до них аборигенних меншин (наприклад
лезгин в Азербайджані і Дагестані);
2) конфлікти із залученням в них громад прийшлого населення;
3) конфлікти із залученням насильно переміщених меншин (кримські
татари);
4) конфлікти, що виникають внаслідок спроб перегляду відносин між
колишніми автономними республіками і урядами держав-наступниць
(Абхазії в Грузії, Татарстана в Росії);
5) конфлікти, пов'язані з актами громадського насильства (Ош,
Фергана) в Середній Азії, виведені дослідником в окрему категорію.
Тут, на думку Г.Лапідуса, велику роль зіграв економічний, а не етнічний
чинник.
141
Професор Гарвардської школи права (США) У. Юрі розглядає весь
спектр радянських міжнаціональних конфліктів за наступними
категоріями: 1) "насильні", тобто насильства, що вилилися у реальні акції;
2) "насильні", але керовані, тобто такі, що піддаються контролю і
врегулюванню; 3) "здатні викликати насильство", такі, що готові осьось вилитися в
реальні насильні дії; 4)
"потенційно насильні", тобто що не виявили себе як такі, але мають у
глибині своїй передумови до насильства; 5) "ненасильні".
4. У будь-якому існуючому конфлікті закономірним є питання його
врегулювання та вирішення. А також питання, наскільки імовірне
запобігання конфлікту взагалі, або, як мінімум, не допущення його
переходу у збройну фазу. Чи можливий варіант превентивних дій та
вирішення проблеми до початку безпосереднього конфлікту? Конфлікт
перманентний або він може існувати тільки в певний момент історії? Чи
можливий варіант остаточного вирішення етнічного конфлікту? - все це
питання, на які вчені та політики шукають відповідь багато століть.
Якщо надати етносу усі права національних меншин, закріплені у
безлічі договорів і конвенцій, - чи буде етнос настільки задоволений
існуючим положенням, що ніколи не зажадає як мінімум автономії? А де
взяти гарантії, що не виникне гостра етнічна боротьба на побутовому рівні,
адже далеко не всі етнічні конфлікти починаються на високому
політичному рівні. Надання автономії, незалежності, дроблення держав за
етнічною ознакою не дає гарантії вирішення вже існуючої проблеми адже фрагментація веде найчастіше до нескоординованності й
нестабільності в регіоні. Увесь світ залучений у різні інтеграційні процеси,
сильні економічні держави поєднуються, тому маленькі незалежні етнічні
держави мають невеликі шанси на сталий розвиток та економічне
процвітання.
Ще один варіант виходу - досягнення високого економічного
розвитку. Існує думка, що якщо задовольнити усі економічні інтереси
народу, створити йому усі умови для життя, праці та добробуту,
забезпечити високий рівень життя, то він ніколи не захоче відділятися,
тому що нікому не відомо на 100%, до чого це призведе. Але, у такому
випадку, досвід басків і ірландців повністю цьому суперечить і доводить
зворотне.
У більшості європейських країн права національних меншин
захищаються законодавством (в Україні одними з перших законів були
Декларація прав національностей України від листопада 1991 року та
Закон про національні меншини в Україні від червня 1992 року), країни
дотримуються Міжнародного пакту про громадянські і політичні права,
серед яких є право на свободу віросповідання. Комітет Ради Міністрів
Ради Європи 5 листопада 1992 року ухвалив “Європейську хартію
регіональних мов або мов меншин” (ратифікована Верховною Радою
142
України 15.05.2003 р.), яка захищає мови, що можуть зникнути як
надбання європейської культурної спадщини. Також в європейських
країнах провадять превентивні заходи з метою попередження конфліктів;
громадська думка, навіть у тих регіонах, які виступають за автономію,
засуджує терористичні методи боротьби.
Європейська спільнота не завжди спроможна забезпечити стійкий
міжетнічний і міжконфесійний мир за допомогою традиційних важелів
державної політики. Так, наприклад, європейські країни не змогли
локалізувати конфлікт на Балканах без допомоги США. На ліквідацію
наслідків цього конфлікту (200 тис. загиблих, 1,8 млн. біженців) ЄС уже
витратив 20 млрд. євро. Тому, одночасно з правовими, соціальними та
культурними актами, країни ЄС з 1999 року здійснюють заходи в напрямку
створення сил швидкого реагування. Ця військова структура ЄС діятиме в
рамках Спільної Європейської Політики Безпеки і Оборони.
За політичними критеріями членства у ЄС, прийнятими в 1993 році у
Копенгагені, країна-кандидат повинна забезпечувати стабільність
інституцій, що гарантують демократичний устрій, верховенство права,
права людини, повагу і захист меншин. 10 листопада 1994 року
спеціальним комітетом Ради Європи було розроблено Конвенцію про
захист національних меншин. Її відкрили для підписання державами –
членами Ради Європи 1 лютого 1995 року (підписали 34 держави). Комітет
Міністрів може запропонувати країнам, які не є членами Ради Європи,
приєднатися до цієї Конвенції. Але на міжнародному рівні не існує
домовленості про поняття “національна меншина”, хоча є аспекти, на
основі яких їх виділяють. Так, наприклад, у Німеччині нацменшинами
визнають себе фризи, датчани, серби, цигани. А от євреї себе меншиною не
визнають – вважають себе релігійною конфесійною групою. Росіяни у
країнах СНД і Балтії вважаються національними меншинами.
Дії щодо нейтралізації конфронтації між учасниками міжетнічних
конфліктів можуть бути такими:
1) легітимація конфлікту - офіційне визнання існуючими владними
структурами та конфліктуючими сторонами наявності самої проблеми
(предмета конфлікту), що потребує обговорення і вирішення;
2) інституціалізація конфлікту, тобто вироблення сторонами правил і
норм, які регламентують цивілізовану поведінку в конфлікті, що
визнаються учасниками конфлікту;
3) переведення конфлікту у правову площину;
4) введення інституту посередництва при організації та здійсненні
переговорного процесу;
5) інформаційне забезпечення шляхів урегулювання конфлікту, тобто
правдиве висвітлення переговорів та доступність і об'єктивність інформації
про причини виникнення та хід розвитку конфлікту, доведення її до всіх
зацікавлених громадян.
Якщо говорити про профілактику та вирішення даного виду
конфліктів, то необхідно повернутися до питання наскільки реально й
143
правомірно існування терміна «етнічний конфлікт» у сучасних умовах?
Мета це або засіб? Дуже часто, аналізуючи будь який етнічний конфлікт,
ми спікаємось з тим, що етнічні проблеми є лише приводом для
задоволення тих чи інших інтересів. Будь-який процес у міжнародних
відносинах не може існувати у вакуумі. Не існує конфліктів, де б причина
та привід збігалися, і існувала б лише одна причина. Міжнародні,
міжнаціональні, міжетнічні відносини - це завжди комплекс проблем і
протиріч на шляху до балансу сил або завоюванню домінуючого
положення. Тим не менш не можливо і уникати чи зменшувати роль
етнічних факторів при аналізі конфлікту. Адже при накладанні етнічних
протиріч на економічні чи політичні суперечки будь який конфлікт має
загрозу загострення, розширення та виходу на новий рівень протиріч. Поки
існують різні етноси, будуть існувати певні протиріччя між ними, якими
будуть користуватися для досягнення своїх цілей ті, хто в цьому
зацікавлений. Але для зменшення імовірності маніпулювання етнічними
суперечками, уряду необхідно створювати належні умови для розвитку
різних етносів, які мешкають на території країни, перш за все це задовільні
економічні та соціальні умови, вільне використання рідної мови, розвиток
культури, створення національних шкіл у місцях компактного розвитку
проживання етнічних груп та моніторинг загального рівня етнічної
напруги у регіоні, залучення етнічних груп до процесу прийняття
політичних рішень. Звичайно, це не є панацеєю для повного запобігання
виникненню етнічного конфлікту, але створює належні умови для
відсутності етнічної напруги у суспільстві для її можливого використання
іншими силами.
144
ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ
План
1. Сутність політичних конфліктів
2. Джерела, природа і причин виникнення політичних конфліктів.
3. Механізми виникнення та розвитку політичних конфліктів
4. Види політичних конфліктів
5. Профілактика та вирішення політичних конфліктів.
Література
1. Анискевич А.С. Политический конфликт. — Владивосток, 1994.
2. Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в
Україні. — К, 1994.
3. Дейнекин Н.М., Марченко А.Н. Профилактика конфликтов на
национальной основе. — М., 1991.
4. Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся
настоящее. Украйна: четыре года пути. — К., 1995.
5. Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера й
сегодня. — Вьш. 2. — М., 1990.
6. Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В. Введение в
общую теорию конфликтов. — М., 1993.
7. Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. — М., 1995.
8. Иванов Я.Н., Смоленский В.Г. Конфликты й конфликтология. —
М, 1995.
9. Конфликты в обществе // Общественньїе науки. — 1995. — № 1.
10. Кульчар К. Политический конфликт // Политология вчера й
сегодня. — Вмп. 3. — М., 1991.
11. Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів та насильст ва //
Генеза. — 1995. — № 3.
12. Небоженко В.С. Соціальна напруженість і конфлікти в укра
їнському суспільстві. — К., 1994.
13. Пазенок В.С. Соціальний конфлікт і соціальна злагода // Полі тика
і час. — 1991. — № 17—18.
14. М. Примуш. Психологічний чинник політичних конфліктів. –
Освіта Регіону. С.124
1. Оскільки конфліктологія вивчає конфлікти і шукає засоби їх
регулювання, вона має багато спільного з політичною психологією хоча б
тому, що політичних конфліктів людству не бракувало за будь-яких часів.
Можна казати, що людство зіткнулося з конфліктами з моменту свого
виникнення: суперечки та війни супроводжували його протягом
145
історичного розвитку суспільства. І лише у середині XX ст. у статуті ООН
з'явилася стаття 33 "Мирне вирішення суперечок", якою передбачається,
що "сторони, які беруть участь у будь-якій суперечці, продовження якої
може загрожувати підтримуванню міжнародного миру і безпеці, повинні
перш за все намагатися розв'язати суперечності шляхом переговорів,
обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду,
звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами
за власним вибором". Проте, незважаючи на розуміння небезпеки
конфліктів, незважаючи на засоби з їх попередження, конфліктів уникнути
не вдається.
Отже, у процесі розвитку будь-якого суспільства, людства загалом
неминучими є соціальні конфлікти саме як процеси розвитку відносин,
наслідки дій людей і прагнення протилежних цілей. Конфлікти можуть
бути зумовлені об'єктивними і суб'єктивними причинами. Серед
суспільних конфліктів виокремлюють політичні та економічні.
Політичний конфлікт — один із видів соціальних конфліктів,
специфіка якого визначається особливостями розвитку політичної
дійсності. У його основі знаходиться зіткнення протилежних сил і
поглядів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей, а також
боротьба учасників політичного процесу за вплив у системі політичних
відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження
ресурсами, за те, що складає влада і політичне панування. Суб'єктами цих
політичних інтересів є держави, класи, страти, соціальні групи, етноси,
політичні партії та рухи, а також окремі особи.
Мабуть, не існує в політології такої проблеми, до якої виявляли б інтерес
так багато вчених, як до політичних конфліктів. їх вивчали і вивчають Р.
Дарендорф, К. Боулдінг, Л. Козер, Р. Макк, Р. Снайдер, К. Кучер, Г.
Зіммель, К. Маркс, Р. Преторіус, Е. Дюркгейм, Дж. Рекс, Т. Парсонс, В.
Овчинникова, А. Здравомислов, В. Семенов, А. Романюк, Ю. Запрудський,
В. Іванов та ін. Це свідчить про складність, багатогранність і
неоднозначність феномена "політичний конфлікт".
Політичний конфлікт є насамперед формою взаємовідносин окремих
особистостей, партій, політичних груп, громадських об'єднань, класів,
держав, окремих політиків, громадських діячів з приводу відносин влади.
Політичний конфлікт можна також розрізняти як такий, що стосується
всього політичного простору (наприклад, між гілками влади), і як конфлікт
усередині владних структур, коли сторони воюють за перерозподіл влади
або розширення владних повноважень.
Політичний конфлікт — це надмірне загострення взаємовідносин
сторін у політиці або їх зіткнення, пов'язане з відмінностями їх становища
у суспільстві. Джерелом політичних конфліктів є конкуренція,
суперництво, антагонізм, ворожість у сферах економіки, політики,
політичних інтересів. Незалежно від характеру всі політичні конфлікти
тією чи іншою мірою стосуються влади, владних інтересів. Так, чи можна
вважати суто економічним конфлікт в Україні з питання приватизації
146
землі? Найбільшою мірою це політичний конфлікт, оскільки власність на
землю — це політична власність, політична проблема.
Одним із показників можливого політичного конфлікту, а то й
політичної кризи є політична напруженість. Для неї властиве поширення
серед широких верств населення настроїв невдоволення існуючим
становищем у певних сферах життя або існуючим соціальним устроєм
загалом. Така ситуація характерна напередодні системної кризи, коли
активізується діяльність політичних партій, громадських організацій,
відбуваються мітинги, маніфестації, організуються пікети, посилюється
міграція тощо. Це можуть бути передумови системної або несистемної,
локальної, регіональної та іншої кризи.
У структурі політичного конфлікту, як і в будь-якому іншому
соціальному конфлікті виділяють: 1) учасники, сторони; 2) об’єкт
конфліктної ситуації, який пов′язаний з певними аспектами взаємодії
(влада, вплив, незалежність і т.д.); 3) характер конфлікту (цілі, суб’єктивні
мотиви його учасників, обумовлені їх поглядами і переконаннями,
матеріальними і духовними інтересами); 4) просторово-часові параметри;
5) привід; 6) етапи та інтенсивність; 7) наслідки та результати. Саме тому
для локалізації політичного конфлікту необхідно усунути хоч би один з
існуючих елементів його структури, зрозуміло, окрім приводу.
Конфліктологи визначають розвиток конфронтації у наступній
алгоритмічній послідовності:
НОРМА
-
ПРОБЛЕМА
-
КОНФЛІКТ
-
КРИЗА
-
КАТАСТРОФА
Розвиток конфлікту фактично один і той самий: передконфліктна
ситуація, власне конфлікт (інцидент), ескалація конфлікту (коли відбуваються певні його акти), кульмінація (найбільше загострення
конфлікту), завершення конфлікту. Будь-який конфлікт може існувати
лише тому, що люди витрачають енергію на підтримку його існування.
Багаття конфлікту горить тому, що люди підкидають у нього "дрова" —
віддають йому час, душевні сили, здоров'я, а іноді і все життя [ ]. Інакше
кажучи, найпростіше і найлегше позбутися конфліктів — не розв'язувати
їх. Однак це практично неможливо, оскільки в зоні конфліктів
перебувають надто важливі для людей цінності та інтереси.
Необхідно звернути увагу на те, що політичний конфлікт володіє як
негативними, так і позитивними функціями, які необхідно враховувати при
його вирішенні або мінімізації. Позитивні функції політичного конфлікту
147
полягають у: розрядці напруги; отриманні нової інформації; стимулюванні
процесів розвитку і зміни; діагностиці можливостей опонента і т.д.
2. У психологічній та політичній літературі існують різні точки зору
на проблему джерел, природи і причин виникнення політичних конфліктів.
Представники першої точки зору (К. Маркс, Р. Дарендорф, М.
Дюверже та ін.) вважали, що джерелом політичних конфліктів є існуюча у
суспільстві система економічних, політичних, соціальних і духовних
відношень, у якій суб'єкти політики займають різне об'єктивне становище.
Інтегративним показником цього становища є політичний статус суб'єкта,
що характеризується його доступом до державної влади, політичними,
матеріальними і духовними цінностям, його політичним авторитетом,
престижем, іміджем і т. ін.
Кожній політичній системі властива своя ієрархічна структура
політичних статусів: одні панують — інші підкоряються, одні приймають
політичні рішення — інші ні, одні користуються довірою з боку підлеглих
— інші її не мають. Ступінь нерівності цих політичних статусів визначає
масштаби і глибину політичних конфліктів у будь-якому суспільстві.
Таким чином, політичні конфлікти відбивають об'єктивні протиріччя, які
існують у суспільстві, що виявляється у розбіжності статусів суб'єктів
політики, їхніх рольових призначень і функцій, інтересів і потреб у владі,
можливостей у виборі засобів, форм і методів ведення політичної
боротьби.
Друга точка зору на природу політичних конфліктів представлена
теорією людських потреб, що виникла на Заході в останні роки (Дж.
Бертон, К. Ледерер, Дж. Девіс, Р. Інглхарт, Д. Істон, О. Надлер та ін.). Ця
концепція стверджує, що конфлікти виникають внаслідок обмеження або
неповного задоволення потреб, які визначають сутність людської
особистості. Прихильники цієї позиції відносять до основних джерел
конфліктів різні соціальні цінності: Істон — владу, матеріальні блага і
соціальний престиж; Інглхарт — безпеку, суспільне визнання, моральне
самовдосконалення; Надлер — трансценденцію (внутрішнє
саморозкриття), економічне зростання, успіх тощо.
У будь-якому суспільстві влада, матеріальні і духовні блага — це
завжди відсутні цінності, до володіння котрими цілком природно прагнуть
окремі люди, різні політичні та соціальні сили. Їхня сутичка з приводу цих
відсутніх цінностей закономірно породжує конфлікти. Отже, основним
джерелом політичних конфліктів є нестача деяких цінностей у суспільстві і
внаслідок цього неадекватне задоволення універсальних людських потреб.
Третя точка зору на джерело, природу і причини виникнення
політичних конфліктів — соціально-психологічна, засновником якої
вважається 3. Фройд. Він створив теорію психологічних фрустрацій
(від лат. frustratio — обман, розчарування), що зробило значний вплив на
становлення сучасної теорії конфліктології. З. Фройд показав, що у
148
формуванні особистості визначальну роль відіграє період її ранньої
соціалізації; це робить помітний вплив на всі наступні відносини її в
суспільстві, в тому числі і на її ставлення до влади. Справа в тому, що
сформований у процесі соціалізації високий стандарт життєвих цінностей
індивіда часом буває недосяжним у реальному житті. Індивід іноді
виявляється не в змозі самостійно забезпечити його повною мірою. Тоді
він впадає в стан фрустрацій, що характеризується неузгодженістю його
бажань, потреб із реальними можливостями їх задоволення. Конфлікти —
соціальні і політичні — у такому випадку стають неминучими. Для того,
щоб дорослій людині безболісно інтегруватися в суспільство, ввійти в
самостійне життя необхідно навчитися рахуватися з реальністю,
порівнювати свої потреби з власними можливостями їх задоволення.
Пізніше З. Фройд доповнив фрустраційну теорію положенням про те,
що основною причиною будь-яких конфліктів є інстинктивне бажання
одного індивіда панувати над іншим. Відносини панування і
підпорядкування, насильство одних людей над іншими — це головне
суспільне протиріччя, що породжує конфлікти. Вони супроводжуються
агресивністю, примусом і фізичним насильством. Таким чином, джерело
конфліктів знаходиться у фрустраційному соціально-психологічному стані
індивідів, що з різним ступенем гостроти та інтенсивності виявляється в
усіх сферах громадського життя.
Причини виникнення конкретних політичних конфліктів можуть бути
різні — економічні, політичні, ідеологічні, соціально-психологічні,
релігійні та ін. Як правило, в основі будь-якого великого політичного
конфлікту лежить багато причин як об'єктивного, так і суб'єктивного
порядку. В одних випадках на перший план виходять соціально-економічні
причини, в інших - ідеологічні розходження політичних сил, що
протистоять одна одній щодо базових цінностей і політичних, ідеалів
суспільства, оцінок історичних і актуальних політичних подій. Однією з
причин появи політичних конфліктів можуть бути процеси активної
самоідентифікації громадян, усвідомлення ними своєї приналежності до
певних етнічних, релігійних та інших спільнот.
Останні причини найбільш чітко виявляються в тих країнах, де
здійснюється перехід від тоталітарних до демократичних режимів,
закладаються основи, по суті, нового політичного устрою суспільства. У
цих умовах неминуче зіштовхуються протилежні думки про шляхи
реформування економіки, державності, політичної системи, про ідеал
політичного устрою суспільства. Зміст і способи вирішення політичних
конфліктів, у даному випадку, багато в чому залежать від того, яких
ідейно-політичних позицій дотримується правляча політична еліта.
3. Сучасні дослідження фахівців у галузі соціальної та політичної
психології показують, наскільки велика роль у будь-яких конфліктах,
149
зокрема й політичних, психологічних чинників, і примушують задуматися
над тим, що їх недооцінка лежить в основі багатьох невдач у врегулюванні
та вирішенні конфліктів. Розглянемо найвідоміші психологічні механізми
виникнення та розвитку конфліктів.
Один
із
таких
механізмів
можна
визначити як
несумісність
індивідуально вигідних стратегій поведінки та добробуту суспільства
загалом. Цей механізм добре ілюструють такі соціальні дилеми, як
«дилема ув'язненого» і «трагедія громадських пасовищ».
«Дилема ув'язненого» описується як ситуація з двома підозрюваними,
яких окремо допитує прокурор. Вони обидва винні, але у прокурора є
докази лише невеликої провини кожного з них. Він пропонує окремо
кожному підозрюваному зізнатися: якщо один із підозрюваних зізнається,
а інший - ні, то прокурор гарантує тому, хто зізнався, імунітет, а його
визнання буде використано для доказу провини іншого підозрюваного.
Якщо зізнаються обидва, то кожен отримає помірний термін. Якщо не
зізнається жоден, то для обох покарання буде незначним. Неважко дійти
висновку, що обопільне невизнання для них вигідніше. Проте численні
дослідження показали, що багато хто зізнається, не зважаючи на те, що
сумісне зізнання веде до суворіших вироків. Ця дилема заганяє учасників у
певну психологічну пастку: люди усвідомлюють, що, співпрацюючи, вони
могли б разом виграти, проте відмовляються від співпраці і довіри один
одному.
Трагедія громадських пасовищ є ситуацією, в яку потрапляють 100
фермерів, які живуть поряд із пасовищем, здатним прогодувати рівно 100
корів. Але в якийсь момент один із фермерів вирішує, що якщо він
випустить на вигін ще одну корову, то зайвого випасу буде всього 1%, а
він подвоїть свою вигоду. Фермер додає ще одну корову. Але всі фермери
виявляються такими ж «догадливими» і всі випускають ще по одній
корові. Пасовище гине.
150
Подібні дилеми демонструють, що егоїстичне прагнення до особистих
цілей може виявитися згубним для всіх. Прикладом реалізації цього
механізму може бути гонка озброєнь, зростання військових витрат,
оскільки одностороннє роззброєння робить готову до співпраці державу
вразливою перед можливим нападом держав, не готових співпрацювати.
Для цих дилем характерне явище, яке психологи називають
«помилкою атрибуції» і яке полягає в тому, що свою поведінку учасник
пояснює ситуацією («я повинен був себе захищати», «я був поставлений в
такі умови»), а поведінку іншої сторони - принциповою позицією («він
агресор», «він прагне до отримання переваги»). Більшість суперників так і
не
усвідомлюють,
що інші
допускають
щодо
них
таку ж
саму
помилку атрибуції. Психологічні дослідження також показали зміну
мотивів у процесі взаємодії. Спочатку сторона бажає отримати якусь
вигоду, потім - мінімізувати втрати і врешті - решт - уникнути поразки. Ця
зміна мотивів дуже чітко простежується в американського президента Л.
Джонсона під час розгортання в'єтнамської війни, така сама тенденція
спостерігалась у колишнього американського президента Дж. Буша молодшого у зв'язку із ситуацією в Іраку.
Більшість конфліктів, побудованих за принципами дилеми ув'язненого
та дилеми громадських пасовищ, не можна розглядати як гру з нульовою
сумою, оскільки сума виграшів і програшів обох сторін не обов'язково
дорівнює
нулю: співпрацюючи,
обидва
учасники
можуть
виграти,
змагаючись - можуть і програти. З 1979 по 1988 рр. була війна між Іраном
та Іраком, у ній загинуло близько мільйона осіб, а коли вона закінчилася,
лінія кордону, через яку й почався цей озброєний конфлікт, залишилася на
тому ж місці.
Наступним психологічним механізмом виникнення та розвитку
конфліктів
є
сприйняття
один
одного
сторонами
політичного
конфлікту. Особливості цього сприймання впливають на розвиток самого
конфлікту, без їх розуміння неможливо знайти оптимальні шляхи
151
розв'язання
суперечливих питань.
Багато
досліджень,
здійснюваних
політичними психологами, показують, що сприйняття в умовах конфлікту
досить стереотипне і включає два аспекти: емоційний аспект - значне
негативне емоційне забарвлення, відчуття ворожості щодо протилежної
сторони, недовіра, страх, підозрілість; а також когнітивний аспект прагнення до спрощення інформації, відсутність альтернативних варіантів
рішень, схематизм при оцінці фактів, крайня вибірковість сприйняття
(сприймається тільки та інформація, яка підтверджує правоту однієї зі
сторін, решта інформації ігнорується).
Відомі сучасні дослідники проблем психології політичних конфліктів
Л. Росс та Р. Нісбетт у своїй книзі «Людина і ситуація. Уроки соціальної
психології» зазначають: «Події на Ближньому Сході, в Боснії, на Кавказі і
в Руанді зі всією непохитністю свідчать про те, що кожна зі сторін,
залучених у міжнародні або міжетнічні зіткнення, перебуває в упевненості,
що тільки вона володіє «об'єктивним», тобто відповідним реальності,
баченням проблеми. Претензії, дії та їх виправдання, що наводяться
протилежною
стороною,
пояснюються
корисливими
намірами
або
упередженістю підходу і навіть розцінюються як свідчення притаманної
супротивникові непорядності та нелюдяності. Більше того, протести і
спроби втручання з боку третіх відхиляються через те, що вони нібито
грунтовані
на
помилкових
судженнях,
що
служить
додатковим
підтвердженням того, що лише «наша» сторона бачить істину і цілком
розуміє становище, що склалося, що лише «ми» одні у змозі оцінити
безрозсудність і віроломство протилежної сторони» [1].
Сприйняття подій в умовах конфлікту спотворене. В людини виникає
ілюзія власного благородства, схильність пишатися своїми справами і
ухилятися від авторства поганих вчинків, а будь - які вчинки протилежної
сторони пояснювати її «злим наміром». Тенденція до самовиправдання
змушує заперечувати шкоду навіть від поганих вчинків, які неможливо
приховати. Під час міжнародних конфліктів, коли напруженість зростає,
152
раціональне мислення не спрацьовує і виникає психологічний феномен,
який американськими психологами був названий «диявольським образом
ворога». «Образ ворога» примітивний і стереотипний. Відповідно до
цього образу, «диявольське» завжди приписується супротивникові, а
власна поведінка сприймається як правильна й адекватна. Усі благородні
вчинки суперника пов'язуються з його прагненням досягти будь якої
вигідної мети, свої ж добродійні вчинки пояснюються особистими
позитивними якостями. Власні непристойні дії просто не помічаються або
виправдовуються обставинами, що склалися.
У конфлікті образ супротивника стає нелюдським. Внаслідок цього
ніякого співчуття до протилежної сторони не допускається, іноді
це поширюється й на трагічні обставини, наприклад, стихійне лихо або
катастрофу.
Для конфліктних ситуацій характерне не тільки спотворене, але й
гіпертрофоване
сприйняття:
конфліктуючі
сторони
сприймають
незначні факти та обставини як надто важливі, такі, що мають першорядне
значення. Між іншим, іноді конфлікт викликає і прямо протилежну
реакцію - заспокоєння. Вона виявляється у відмові вірити в те, що
супротивник зважиться на будь - які серйозні дії. Так було, наприклад, у
1941 р., коли Й. Сталін до останнього дня не вірив у можливість німецької
агресії, хоча відносини між СРСР і Німеччиною поступово погіршувалися.
У політичній психології добре відомий феномен «дзеркальних
образів». Він виявляється у тому, що учасники конфлікту сприймають і
оцінюють одні й ті самі події настільки по-різному, що їхні оцінки таких
подій
набувають
дзеркального,
тобто
діаметрально
протилежного
характеру, при явно вираженому емоційно негативному ставленні до
суперника.
Дослідження
американських
політологів
і
психологів
американського та російського сприйняття одних і тих самих фактів,
наприклад, торгівлі зброєю, патрулювання підводних човнів біля берегів
інших країн, виявили, що ці факти оцінювалися як більш небезпечні,
153
ворожі,
коли
вони
йшли
від
протилежної
сторони.
Наприклад,
американський уряд розглядав радянське вторгнення до Афганістану так
само, як радянський уряд розглядав американське вторгнення до В'єтнаму.
Взаємне негативне сприйняття стає перепоною для врегулювання
конфліктів
і
досягнення
миру.
Наявність
«дзеркальних
образів»
призводить до того, що конфліктуючі сторони вважають свої інтереси і
цілі такими, що не збігаються більшою мірою, ніж це є насправді.
Наслідком цього стає подальше розширення та поглиблення конфлікту.
Більше того, негативні образи однієї сторони впливають на образи іншої,
підсилюючи їх ворожий характер. Раціональні аргументи в таких умовах
відкидаються [2].
Проте спотворення сприйняття міняється в міру того, як конфлікт
починається, розгоряється і гасне. Образ ворога руйнується, якщо ворог
стає союзником. Аналіз американських мас-медіа показав, що поступово
«агресивні, жорстокі, віроломні» японці часів Другої світової війни стали
сприйматися американцями як «дисципліновані, працелюбні, винахідливі»
союзники. Сприйняття німців після двох світових воєн також зазнавало
зміни: ставлення мінялося від ненависті до глибокої поваги.
Психологічним механізмом виникнення та існування конфлікту є й
сприйняття
несправедливості.
Люди
сприймають
справедливість
як якийсь баланс, тобто як розподіл винагороди, пропорційний внеску
кожного. Конфлікт виникає тоді, коли є відчуття дисбалансу, сумніву в
справедливості винагород та оцінки внесків. Але які критерії, що можуть
об'єктивно показати внесок кожної зі сторін? Неминучі розбіжності при
визначенні внеску породжують сприйняття несправедливості і викликають
реакцію у відповідь. Це може бути або зниження своєї ролі і самооцінки,
згода з принизливим становищем, або вимога компенсації від іншої
сторони, висловлення протесту, прагнення до обману, або відплата,
боротьба. Чим вище сторона оцінює свій внесок, тим сильніше відчуття
образи і прагнення до справедливості. Могутні соціальні протести
154
характерні
для
тих
соціальних
шарів,
які сильніше
відчувають
несправедливість свого становища.
В міру того, як конфлікт переходить у гострішу стадію, в його
учасників виникає відчуття, ніби суперник має більшу свободу у виборі
дій, а власні дії стають вимушеними. Акції ж протилежної сторони,
навпаки, розцінюються як провокаційні, заздалегідь добре обмірковані та
підготовлені.
Дослідниками описаний ще один феномен, який нерідко зустрічається
в політичній практиці. Він полягає в тому, що у безпосередніх
учасників конфлікту виникає ілюзія повної єдності їх інтересів та інтересів
союзників.
Внаслідок
цього
конфліктуюча
сторона
поводиться
ризикованіше, ніж необхідно, вона може навіть йти на загострення
конфлікту, сподіваючись на допомогу ззовні, прагнучи втягнути в
конфлікт своїх прихильників, які перебувають поки що поза цим
конфліктом. Так було, наприклад, на початку натовських бомбардувань
Югославії, коли керівництво цієї країни розраховувало на більш суттєву
допомогу Росії, ніж та, яку вона насправді могла надати.
Ще одним механізмом є підсилення групової ідентифікації і
групової згуртованості. Кожна з груп, що беруть участь у конфлікті, стає
в емоційному відношенні єдиною та монолітною, а кожен член такої групи
сприймає самого себе з позицій норм і оцінок, що панують у групі.
Нівелюються внутрішньогрупові відмінності: люди, які мають різний
соціальний статус, виступають ніби «на рівних». В учасників конфлікту
виникає відчуття задоволення від перебування серед друзів, зростає
самооцінка, формується відчуття безпеки, оскільки група розглядається як
захисник. Разом із цим бажання думати про свою групу добре веде до
відторгнення позитивної інформації про протилежну сторону. Образ
ворога підсилюється, і це ще більше мобілізує членів групи на перемогу в
конфлікті. Високий рівень групової ідентифікації та групової згуртованості
приводить до психологічного звільнення членів групи від відповідальності
155
за наростання конфлікту, у них виникає легкість в ухваленні рішень і
притупляється відчуття ризику. Протиборчі сторони прагнуть йти до кінця.
Чим довше триває конфлікт, тим менш адекватним стає сприйняття
дійсності його учасниками, чим сильніша конфронтація, тим більш
примітивними стають аргументи, що використовуються кожною із сторін.
З'ясування відносин перетворюється в такому разі на своєрідний «діалог
глухих», в якому учасники чують тільки себе. Такий «діалог» замість
взаєморозуміння призводить до протилежного результату. Учасники
конфлікту дедалі жорсткіше обстоюють особисті позиції, пристрасті
розпалюються з новою силою, в орбіту протистояння втягуються нові
суб'єкти, відбувається ескалація конфлікту.
4. У політичній психології розділяють декілька видів конфліктів
залежно від різних критеріїв.
За критерієм об’єкт психологи і політологи розрізняють три основних
типи політичних конфліктів: інтересів, цінностей та ідентифікації.
Конфлікти інтересів, як правило, спостерігаються у
високорозвинених, стабільних країнах, де час від часу перерозподіляється
власність, капітали тощо. Вважають, що розв'язувати такі конфлікти
легше, ніж інші. Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних,
насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання
конфліктних інтересів у посткомуністичних суспільствах започаткував
процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі,
визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію.
Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно
панівні класи своїх суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з
інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну
приватизацію.
Конфлікти цінностей, або ціннісні конфлікти — це зіткнення різних
ціннісних
орієнтацій
(ліві
—
праві,
ліберали
—
консерватори,
інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Вони розвиваються навколо таких
цінностей, як свобода, рівність, автономія, справедливість тощо, для
уточнення їх розуміння та реалізації в життя. Ці конфлікти характерні для
держав нестабільних, з нестійким державним устроєм. Є досить підстав
стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту.
Коли ці розбіжності виходять за певні межі, виникає конфліктний
156
потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт
цінностей був першим за терміном визрівання. У процесі свого
формування він проминув три стадії: девальвація колективістських
цінностей
комуністичного
(лівототалітарного)
суспільства;
відносна
перемога індивідуалістських цінностей вільного («демократичного»)
суспільства;
реанімація
колективістських
цінностей
у
ліво-та
правототалітарних формах.
Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного
визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської
приналежності і настає тоді, коли суб'єкт політичного процесу намагається
ототожнювати себе з відповідною соціальною групою. Цей конфлікт
властивий передусім тим країнам, які утворилися внаслідок розпаду
великих держав (СРСР, Югославія). Він спостерігається в країнах, де
національні меншини компактно проживають у районах, що раніше
належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації
було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина
одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської
належності. Через це у багатьох країнах значна частина населення не
захотіла визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона
мешкала. Прикладом також може бути політичний конфлікт в Росії під час
штурму Білого дому, коли різні соціальні групи намагалися довести, яка з
них є найбільш демократичною, "найбільш народною".
Як і будь-які інші, політичні конфлікти за рівнем розгортання
поділяють на внутрішньоособистісні, міжособові, індивідуально-групові,
внутрішньогрупові, міжгрупові, організаційні, класові, міжнаціональні,
міждержавні.
Внутрішньоособистісними називають конфлікти між "хочу!",
"повинен!" і "розумно!" [ ]. Людина завжди є носієм певної свідомості,
поглядів, які не є сталими. Вони змінюються під впливом
найрізноманітніших обставин. При цьому нормальний розвиток
особистості пов'язаний із розумінням відмінності між реальною та
ідеальною метою, в результаті чого і виникає внутрішній конфлікт. Він
особливо характерний для політичних діячів високого рівня, які
орієнтуються не лише на сьогоденну, реальну мету, а й на так звану
велику, або ідеальну, мету, намагаючись якомога швидше утвердитися.
Внутрішньоособистісні конфлікти, як правило, спричиняють і
міжособові, оскільки людина, не знаходячи відповіді на запитання, що її
хвилюють, не дістаючи схвалення і підтримки своєї позиції іншими,
намагається досягти цього саме за рахунок міжособових конфліктів.
Міжособові конфлікти у політиці мають певні особливості. У житті кожної
157
людини таких конфліктів багато. Міжособові конфлікти характеризуються,
з одного боку, змістом, тобто тим, що становить предмет різних поглядів
конфліктуючих. У політиці найголовніше — політичні погляди, оцінки,
ідеали, ідеології. З другого боку, конфлікт має психологічну основу,
пов'язану з особливостями конфліктуючих як особистостей. Це визначає
манеру, стиль поведінки конфліктуючих сторін.
Міжособові конфлікти нерідко переростають у групові, коли
конфліктуючі сторони у різний спосіб доповнюються прихильниками, однодумцями. У політиці таке явище поширене як ніде.
Міжорганізаційні конфлікти у політиці виникають як зіткнення
окремих партій, громадських організацій, об'єднань, великих груп. Останні
мають доленосне значення для цілих націй, народів, оскільки у великі
групи люди об'єднуються на основі спільного соціального становища,
місця проживання, спільних інтересів, громадянства чи підданства,
національності тощо.
Крім того, у суспільстві завжди є системні (або дезінтегруючи) і
несистемні (інтегруючі) політичні конфлікти. Системні конфлікти
стосуються базових підвалин та принципів існування суспільства.
Здебільшого ці конфлікти відіграють дезінтегруючу роль. Несистемні
конфлікти основних підвалин суспільства не торкаються і дезінтегруючої
ролі не відіграють.
Залежно від кількості учасників (сторін) політичні конфлікти можуть
бути двосторонніми (двоскладовими) і багатосторонніми
(багатоскладовими).
Конфлікти розрізняються також за рівнем і за суб'єктами. Одним з
різновидів політичних конфліктів можна вважати взаємовідносини, що
проявляються у протистоянні політичних інтересів. Оскільки інтереси
суб'єктів політики мають певну структуру, то зіткнення їх, протистояння
може мати ширший чи вужчий спектр. Відповідно до цього, конфлікти
бувають як загальні, широкі за позиціями конфронтації, комплексні так і
вузькі як компоненти перших. При цьому взаємодія вузьких конфліктів
визначає характер і провідну тенденцію загальних конфліктів
Досить поширеними є політичні конфлікти між різними гілками
влади, партіями, рухами, громадськими об'єднаннями, окремими політичними лідерами, між фракціями і групами у парламентах, апаратами
уряду і президента, між місцевою і центральною владами, між різними
класами, соціальними групами. Це природно і особливо характерно для
нестабільних суспільств, що перебувають у так званому перехідному стані
від однієї системи соціально-економічних, політичних відносин до іншої,
оскільки саме в них надто помітно виявляється відмінність і навіть різка
протилежність інтересів і потреб усіх соціальних і політичних суб'єктів.
Політичні конфлікти поділяють також на антагоністичні і
неантагоністичні, явні і приховані ( латентні).
За критерієм розкриття суті політичних конфліктів виділяють два
основних варіанти — гласний і негласний. У першому випадку суть
158
політичних конфліктів розкривається відкрито — через пресу, радіо,
телебачення, мітинги, зібрання, засідання парламенту тощо. Гласний
варіант розкриття властивий демократичному суспільству. Гласно
розв'язуються конфлікти у процесі обміну думками, дискусій, вивчення
громадської думки та ін.
Негласне розкриття суті політичного конфлікту відбувається таємно,
коаліційно, на рівні групи і тому, як правило, конфлікт залишається
нерозв'язаним, суперечності неусунутими, згоди між сторонами, що
конфліктують, не досягнуто. Тимчасово зменшується тільки гострота
конфлікту.
Американський дослідник А. Раппопорт ділить політичні конфлікти за
способами прояву на: битву, гру і дебати.
Битва припускає завдання найбільшої шкоди своєму опонентові,
безкомпромісну позицію і домінантність озлоблення.
Гра є раціональною моделлю поведінки, в ході якої зважуються свої
втрати і приймаються загальні правила гри. Проте, у ході гри цінності і
переваги залишаються незмінними, тому вирішити конфлікт буває
достатньо проблематично.
Дебати - це пошук загальних підстав в системі цінностей і інтересів.
Тут треба не тільки уміти розрахувати зусилля і витрати, володіти
правилами гри, але і уміти аналізувати їх, знаходити компроміс.
Консенсус, досягнутий в ході дебатів, - це результат трудомісткої, тривалої
роботи.
5. Політичні конфлікти, особливо в міжнародній сфері, можуть
приводити до надто серйозних наслідків: загибелі людей, руйнування
матеріальних цінностей, витрачання необхідних для продуктивного
розвитку суспільства ресурсів, тому великого значення набувають
проблеми їх мирного врегулювання.
За всіх особливостей та специфічних умов розв'язання кожного
конкретного конфлікту можна виокремити деякі найбільш загальні
складові технології запобігання (профілактики) політичному конфлікту та
його розв'язання.
Розглянемо способи запобігання політичному конфлікту.
По-перше, потрібно мати якомога більше інформації про об'єктивні
умови, в яких політичний конфлікт може виникнути. Її збирають багатьма
методами, включаючи різноманітні соціологічні, експертні опитування,
референдуми тощо. При цьому особливого значення набуває вивчення
людей, задіяних у конфлікті, мотивів і аргументів, якими вони керуються у
політичній діяльності та поведінці.
По-друге, вирішальне значення для запобігання політичному
конфлікту має розробка спеціальної програми дій з метою попередження,
159
недопущення переростання конфліктної ситуації у конфлікт. Розробляє
таку програму сторона, не зацікавлена у можливому конфлікті. При цьому
продумуються і плануються першочергові та подальші дії, що можуть
(прогностично) усунути основні причини, які зумовили конфліктну
ситуацію (мається на увазі нейтралізація соціально-економічної бази
конфлікту). Багато в чому політична конфліктна ситуація може виникати
за наявності політичного лідера як конфліктної особистості.
По-третє, запобігти політичному конфлікту можуть реальні дії щодо
його недопущення.
Коли конфліктна ситуація переростає у політичний конфлікт, постає
проблема його розв'язання. У цьому разі використовують політичні
технології, практично аналогічні тим, що слугують для попередження
конфлікту, але виникає складна центральна проблема — як знайти вихід із
ситуації, що склалася.
У процесі політичного конфлікту його учасники вибирають
відповідну стратегію поведінки, намагаючись при цьому максимально відстояти, задовольнити свої інтереси. Типовими стратегіями такої поведінки
є конкуренція, співробітництво, ухилення, пристосування. При цьому
конкуренція і співробітництво вважаються активними діями, а ухилення і
пристосування — пасивними [ ].
Практика політичного життя свідчить, що політичні конфлікти
розв'язуються переважно двома способами — силовим та переговорним.
Звичайно, другий спосіб більш складний, потребує великої практичної
підготовки тих, хто готує, організовує, веде переговорний процес, але саме
цей спосіб найбільш перспективний і плідний.
Розрізняють два основних методи ведення переговорів — позиційний
торг і принципові переговори, або переговори за суттю.
Переговори як позиційний торг характеризуються спробою розв'язати
конфлікт, досягти домовленості шляхом певних поступок сторін. Такі
переговори здебільшого малоефективні і до розв'язання конфлікту
фактично не приводять.
Набагато складніші і результативніші принципові переговори, або
переговори за суттю. Вони потребують розмежування між учасниками
переговорів та предметом переговорів, зосередження на інтересах, а не на
позиціях сторін, окреслення кола можливостей перед тим, як вирішувати,
що робити. У результаті таких переговорів найчастіше сторонам вдається
зберегти власну позицію та погляди. В ідеальному варіанті підсумок таких
переговорів виглядає як "перемога — перемога".
Взагалі проведення переговорів (перемовин) є найбільш поширений
спосіб вирішення політичних конфліктів. У психологічній літературі
існують три основні підходи до визначення суті переговорного процесу.
Перший підхід передбачає, що перемовини обов'язково спираються на
загальні інтереси сторін, які їх ведуть, і тому є заходами, орієнтованими на
160
співпрацю. Другий підхід передбачає, що інтереси сторін можуть бути
різними й навіть взаємовиключними, перемовини ж можливі за наявності
взаємозалежності їх учасників, що дає змогу досягти вигідної для всіх
угоди. Третій підхід передбачає як протиборство, так і співпрацю,
наявність як загальних, так і взаємовиключних інтересів [3].
У будь - якому разі для успіху перемовин важливо створити
сприятливу психологічну атмосферу. Вагомим засобом впливу на
ситуацію, що складається під час перемовин, може стати певний баланс
винагороди і покарання опонента. Психологічним покаранням може бути
атмосфера
напруженості,
відчуття
безвиході
за
столом перемовин.
Винагородою ж можуть бути позитивні емоції, пов'язані з відчуттям
безпеки, власної гідності, відчуттям успіху та самореалізації.
Коли
йдеться
представники
різних
про
перемовини,
державі
націй,
учасниками яких
виступають
враховується
національна
їх
специфіка, зокрема й особливості етнічної психології. Наприклад, відмінна
риса російського національного характеру - здатність доводити все
докрайнощів. На перемовинах це може виявлятися по - різному: і як
прагнення постійно дотримуватися надто жорсткої лінії поведінки, і,
навпаки, як несподіване для партнера повне і беззастережне ухвалення
його пропозицій. Німці приділяють більше уваги підготовчій стадії
перемовин, ретельно опрацьовують свою позицію. Англійці, навпаки, до
підготовчої стадії байдужі: вони вважають, що найкращі рішення можуть
бути знайдені в процесі самих перемовин залежно від позиції партнерів.
Для китайського стилю ведення перемовин, на думку фахівців, характерне
чітке розмежування етапів перемовного процесу. На початковому етапі
китайці схильні звертати особливу увагу на зовнішній вигляд партнерів,
манеру їхньої поведінки. Поступки вони прагнуть робити до кінця
перемовин, після того, як оцінять можливості протилежної сторони.
Американці ж менш схильні вдаватися до будь - якого строгого
161
розмежування етапів, але весь час підтримують високий темп ведення
перемовин.
Для успішного ведення перемовин, окрім знань і розуміння суті
суперечливих проблем, необхідні і певні особистісні якості учасників
переговорного процесу. Зокрема, мова йде про психологічну готовність
домовлятися й ухвалювати рішення, а також про цілеспрямованість. У
конфліктології існує таке поняття, як конфліктостійкість, що загалом
характеризує здатність людини зберігати конструктивні способи взаємодії
з оточуючими всупереч дії конфліктогенних чинників. Конфліктостійкість
визначається вмінням людини управляти своїми емоціями та виражати їх,
не ображаючи опонента, вмінням аналізувати, прогнозувати, знаходити
альтернативні рішення і вести полеміку, прагненням вирішувати проблему
й обговорювати як свої інтереси, так і інтереси інших учасників конфлікту.
Серйозним чинником, що впливає на хід перемовин, можуть стати
установки їх учасників.
Установки можуть бути двох типів - орієнтовані на ситуацію або на
міжособистісні взаємини. Учасники перемовин, орієнтовані на ситуацію,
схильні бачити в них тільки об'єктивну сторону: співвідношення сил,
параметри ситуації тощо. Учасники з орієнтацією на міжособистісні
відносини готові або до співпраці з протилежною стороною, або до
конкурентних відносин і торгу з партнером. Фахівці з перемовин
відмічають, що прагнення не відступати від своєї позиції може бути
зумовлено «оптимістичною самовпевненістю» учасників перемовного
процесу.
Практично кожен учасник політичного конфлікту, якщо він
зацікавлений у його припиненні, має замислитися і поставити перед собою
три завдання: а) як запобігти конфлікту, зробити так, щоб його уникнути;
б) як поводити себе під час конфлікту, щоб максимально перешкодити
його загостренню; в) як завершити конфлікт із щонайменшими втратами
для себе. Це своєрідні етапи розвитку конфлікту, які передбачають і
своєрідні дії конфліктуючих сторін.
162
Існують три способи дій, у результаті яких конфліктуючі сторони
можуть спробувати вийти з політичного конфлікту, розв'язати його. Це
насилля, роз'єднання і примирення.
Насилля. До нього найчастіше вдається сильна сторона конфлікту. Це
щось подібне до бійки, коли правоту намагаються довести кулаками. Крім
фізичної сили з метою насилля можуть використовуватися
адміністративна, службова, моральна сила. З погляду моралі девіз
"сильний завжди правий" свідчить про торжество дурості. Кожний, хто
вдається до насилля як засобу розв'язання конфлікту, сподівається
завершити боротьбу якомога скоріше і результативніше на свою користь,
хоча перемога у конфлікті за рахунок сили досить часто видається надто
неефективною, позірною. У політичних конфліктах часто насилля
здійснюють із використанням зброї, вдаючись до воєнних дій. Який це дає
результат, можна легко зробити висновок, спостерігаючи, зокрема, за
подіями у Чечні Ірані, Лівії.
Роз'єднання. До цього способу вдаються, намагаючись розірвати або й
зовсім розриваючи свої стосунки з конфліктуючою стороною (згадайте
розірвання шлюбу). До роз'єднання можуть вдаватися обидві сторони
конфлікту або й більше його учасників. Такий спосіб розв'язання
політичного конфлікту ефективний. Як правило, конфлікт припиняється,
однак конфліктуючі сторони використовують його рідко. Це пояснюється
тим, що конфліктуючі сторони втрачають контакти, без яких їм важко
продовжувати політичну діяльність, а швидко поновити такі контакти
досить важко, а то й неможливо.
Примирення. Це досить ефективний спосіб розв'язання політичного
конфлікту, однак він використовується не так вже й часто. До того ж
примирення може бути позірним, нестійким, недовготривалим.
Примирення частіше досягається під час переговорів, але іноді може
відбутися "саме по собі", коли конфліктуючі сторони втомлюються від
боротьби, взаємно втрачають до неї інтерес, а то і слабшають.
Зрештою, політичний конфлікт може припинитися за умови
втручання третьої особи (сторони). Її запрошують для цього конфліктуючі
сторони (одна або обидві) або ж, маючи власний інтерес, така сторона
з'являється сама по собі, з власної ініціативи.
У політичних конфліктах міжнародного характеру участь третьої
сторони може виражатись у наданні певних послуг, посередництві,
арбітражі і т. д. Як третя сторона можуть виступати іноземні держави,
міжнародні міжурядові та неурядові організації. Але в будь-якому разі їх
представляють живі люди, тому в діяльності третьої сторони із
врегулювання міжнародних політичних конфліктів слід враховувати низку
соціально-психологічних моментів. Наприклад, в історії міжнародних
163
відносин у минулому часто вдавалися до практики арбітражу. Останнім
часом така форма врегулювання конфліктів використовується значно
рідше, хоча існують спеціальні міжнародні органи, покликані розбирати
суперечки між державами в арбітражному порядку. Створена ще в 1899 р. і
розташована в Гаазі Постійна палата третейського суду за все XX ст.
розглянула лише близько тридцяти конфліктних ситуацій у відносинах між
державами.
Вважаємо, що причини такої незацікавленості в арбітражі як формі
участі третьої сторони у вирішенні міжнародних конфліктів полягають і у
психологічних особливостях подібної практики. На думку відомого
російського фахівця в царині психології конфлікту Н. Гришиної, «модель
арбітражу» має низку потенційних недоліків, серед яких ухвалення
рішення «арбітром» як пошук «істини», що є неадекватним підходом до
проблем людських взаємин; ухвалення рішення «на користь» однієї зі
сторін (або рішення більш вигідного для неї), що викликає негативні
реакції на адресу «арбітра». Крім цього, ухвалення рішення «арбітром»
закріплює за ним відповідальність за реалізацію та наслідки цього рішення.
Нарешті, вирішення проблеми конфлікту «арбітром» зачіпає лише його
предметну сферу, але не аспект взаємин учасників ситуації, тому повного
вирішення конфлікту, що передбачає досягнення угоди між його
учасниками, не відбувається [4].
Приклади впливу психологічних чинників на ухвалення арбітражного
рішення можна знайти в історії. Так, російський імператор Микола ІI
змушений був виступити як арбітр у суперечці між державами, які
перемогли в I Балканській війні (1912-1913), - Болгарією, Грецією,
Сербією і Румунією, конфлікт між якими виник через питання розподілу
територій. Прагнучи не образити жодну з цих близьких Росії в
цивілізаційному розумінні держав, російський імператор запропонував
рішення, що не влаштувало жодного з учасників конфлікту і підштовхнуло
164
їх до ІІ Балканської війни (1913). Ця війна ускладнила й без того заплутані
міжнародні відносини на Південному Сході Європи.
Ще суттєвіший вплив мають психологічні чинники на такий вид
діяльності третьої сторони, як посередництво. Посередником може бути не
тільки офіційний представник держави або міжнародної організації, але й
приватна особа, якщо вона має популярність і авторитет. Тому для
вдосконалення посередницької діяльності з врегулювання міжнародних
конфліктів
можна
використовувати
результати
психологічного
дослідження й узагальнення практики медіації (посередництва)
у
конфліктних ситуаціях на рівні міжособистісних стосунків. Ці дослідження
свідчать про високу ефективність посередництва порівняно з іншими
видами діяльності третьої сторони [5].
З одного боку, фахівці відмічають факт позитивного впливу самої
присутності
третьої
(нейтральної)
сторони
і
зниження
рівня
деструктивності у взаємодії конфліктуючих сторін. З іншого - посередник
організовує діалог між учасниками конфлікту, тим самим активізуючи
їхню
діяльність
у
напрямку
вирішення
конфлікту
й
ухвалення
взаємоприйнятних рішень.
Але які умови ефективного посередництва? Важливим чинником
ефективності посередництва є мотивація з врегулювання відносин і
вирішення конфлікту; висока мотивація сторін сприяє успіху медіації.
Іншим важливим чинником успішного посередництва виступає довіра
учасників конфлікту до самого процесу медіації. Важливий чинник добровільність і узгодженість (бажання всіх учасників конфлікту)
звернення до посередника, а також особливості самого процесу медіації,
тобто конкретної діяльності посередників.
Існують, правда, певні обмеження у використанні медіаторства. Так,
психологи відмічають і можливі негативні аспекти участі третьої сторони у
вирішенні конфліктів. Втручання третьої сторони може порушити
стабільність, рівновагу у відносинах сторін; крім того, третя сторона може
165
мати й свої власні інтереси (наприклад, зберегти за собою репутацію і
позицію посередника). Участь третьої сторони також може привести до
укладання угод, які будуть більше результатом зовнішньої дії, ніж
внутрішньої згоди учасників конфлікту, що зумовить нестійкість угод [6].
Проте посередництво визнається фахівцями досить ефективним способом
вирішення конфліктів.
При врегулюванні політичних конфліктів використовується ціла низка
прийомів і підходів, базованих на врахуванні психологічних аспектів
конфліктних ситуацій. Як було зазначено, у розвитку та загостренні
конфліктів
негативну
роль
відіграють
особливості
сприйняття
супротивниками один одного. Отже, при врегулюванні конфліктів
необхідно шукати шляхи зміни такого сприйняття.
Важливим способом зміни негативних образів і ломки стереотипів, що
склалися на рівні масової свідомості, може стати активне використання
засобів масової інформації. Якщо преса, радіо і телебачення замість
створення
і
підтримання
образу
ворога
підкреслюватимуть
взаємовигідність вирішення суперечливих проблем шляхом перемовин, в
учасників конфлікту можуть змінитися уявлення про наміри протилежної
сторони. Для формування адекватного сприйняття один одного суб'єктами
конфлікту корисні безпосередні особисті контакти їх представників між
собою. Такі контакти дають змогу відкривати в іншої сторони подібні риси
та встановлювати позитивні взаємини.
Психолог Ч. Освуд запропонував й обґрунтував стратегію «поступові
та двосторонні ініціативи з розрядження напруженості» (скорочена
назва - ПОІР, або GRIT), призначену для зняття напруги і деескалації
конфлікту. Суть цієї стратегії полягає в тому, що одна зі сторін спочатку
заявляє про своє прагнення до миру, а потім робить кілька невеликих
примирливих акцій і запрошує супротивника перейняти її приклад.
Попередні
заяви
дають
можливість
правильно
інтерпретувати
її
добровільні акції не як ознаку слабкості, а як добру волю. Ці акції
166
викликають і певний суспільний резонанс, що змушує супротивника
дотримуватися норм взаємності. Демонструючи надійність і чесність,
ініціативна сторона відповідно до заяви робить низку тих акцій, які
піддаються перевірці, і залишає свободу вибору супротивникові для кроків
у відповідь. Коли супротивник робить у відповідь миролюбні акції
добровільно, його установки пом'якшуються.
Стратегія ПОІР призначена для зниження міжнародної напруги, вона
має примирливий характер, але вимагає дотримання певних правил. Поперше, ініціативні примирливі акції повинні бути невеликими, щоб вони не
підірвали нічиєї безпеки, а швидше звернули увагу на готовність йти
шляхом примирення. По - друге, якщо інша сторона здійснить агресивну
акцію, перша відповість тим же, даючи зрозуміти, що не терпітиме
експлуатації, але заходи у відповідь не повинні бути гіперреакцією, яка
могла б спричинити за собою новий етап конфлікту. По - третє, якщо
супротивник також робить кроки до примирення, на них має бути така ж
сама або дещо більша відповідь.
Подібні
ПОІР
-
стратегії
часто
застосовуються
у
практиці
міжнародних відносин. Наприклад, у період Берлінської кризи на початку
1960 - х рр. радянські й американські танки стояли одні проти одних, але
поступово
обидві
сторони
почали
відводити
свої
танки
назад,
відповідаючи на кожен такий крок новим кроком.
Ще одним прикладом може бути Карібська криза. 10 червня 1963 р.
американський президент Дж. Кеннеді виголосив промову «Стратегія
миру», а потім оголосив про припинення Сполученими Штатами всіх
ядерних випробувань в атмосфері та невідновлення їх доти, доки цього не
зробить інша сторона. Радянський лідер М. Хрущов через п'ять днів
оголосив, що він зупиняє виробництво стратегічних бомбардувальників.
Далі були взаємні поступки. США стали продавати СРСР пшеницю, а
Радянський Союз погодився протягти між Кремлем і Білим домом «гарячу
лінію» зв'язку, якої дуже не вистачало під час Карибської кризи 1962 р.
167
Незабаром після цього СРСР і США разом із Великобританією уклали
Московський договір про заборону ядерних випробувань у трьох сферах.
Відбулося явне зниження напруги у відносинах між двома країнами та у
світі загалом.
Необхідно пам’ятати, що досить рідко вдається досягти повного
розв'язання політичного конфлікту, оскільки це залежить від ступеня
задоволення сторін, досягнення ними консенсусу. Це цілком закономірно,
оскільки для сучасних суспільств характерна величезна диференціація
інтересів, які до того ж змінюють ся, переплітаються, вступають у
суперечність.
Дослідники виділяють цілий комплекс стратегій поведінки людей в умовах
політичного конфлікту. Одна з таких стратегій отримала назву
«пташиною». Вона включає «стратегію страуса», «стратегію голублячи» і
«стратегію яструба».
«Стратегія страуса» характерна для людей, які прагнуть піти від
конфлікту. Реально це виявляється в закликах до мирного дозволу
проблем, прагненню не помічати граничне гостре протистояння.
Найбільше, на що здатні «страуси» так це визнати наявність конфлікту, але
це видиме визнання не є підставою для реальних дій.
«Стратегія голуба» полягає в прагненні завершити конфлікт будь-якими
засобами, навіть ціною односторонніх поступок і значних втрат. «Голуб»
підкоряється волі суперника і унаслідок його впливу відмовляється від
власних інтересів. Дана стратегія в основному буває вимушеною,
продиктованою обставинами, що складаються. Із зміною ситуації конфлікт
знов може розгорітися.
«Стратегія яструба» припускає безкомпромісну боротьбу, до повного
знищення супротивника. «Яструб» твердо дотримується своєї позиції і
постійно вимагає від протилежної сторони поступок і задоволення його
вимог. Для нього характерне використання насильницьких методів
вирішення конфлікту і він часто вдається до таких засобів, як загроза і
тиск.
Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і
вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є
кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий,
168
примусово-переговірний, си ловий, ідеалістичний. Характеристику їм
дають як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц,
П. Шаран, О. Чумиков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту
даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить
перспективним в Україні.
Морально-правовий
(нормативний
підхід)
робить
можли
вим
врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм.
Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих
норм.
Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша
сторона намагається придушити слабшу й на в'язати їй свою волю. Але
використання цього способу призво дить до досить складних наслідків:
здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового
загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити
пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблоковано
го» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний
характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним.
Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично
розправитися з конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів,
зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і
моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.
Чи означає це, що силова модель взагалі не може викорис товуватись? Ні.
Р. Даль вважає, що в умовах демократії за стосування сили можливе, але
тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві.
Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у
ви падках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян,
суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й
служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке:
якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає
засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється
169
на інстру мент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвер
дження цього можна назвати науковий проект західних учених Ч. О.
Гондріха і Т. Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і
врегулювання конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції
та Німеччині. Вони дійшли висновку, що аналіз даних про конфлікти,
отриманих у процесі дослід ження у трьох провідних індустріальних
країнах, засвідчив тен денцію до витіснення насильницьких форм
вирішення конфлік тів ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не
лише гуманним, а й конструктивним способом вирішення конфліктів.
Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або при мусово
переговірним. Суть конфлікту за такого підходу роз глядається як
вроджене прагнення людини до панування. Ос кільки всі панувати не
можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного
підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що
довготрива лої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішен
ня, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є акту альним з
огляду на суперечливі колізії становлення нових еко номічних відносин в
Україні.
Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сто рони, незалежно
від стану і статусу, встановлюють взаємовід носини, прийнятні для всіх,
що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться
визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат,
але зреш тою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без яв ного
чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої
ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування
даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних
політиків кінця 80-х — початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як
компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів.
Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, за буваючи про свої
попередні цілі й цінності, знаходить нові вза ємоприйнятні. У процесі
170
реалізації цього способу важливо зро зуміти: оскільки вибір цілей і засобів
їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір
неконфліктного характеру.
Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз
малозивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації.
Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція;
ухилення; пристосовництво; уступки; співро бітництво. Важливу роль в
ефективному врегулюванні кон флікту відіграє також вивчення принципів
і стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі:
інституціоналізація,
інтернаціоналізація,
раціоналізація.
Можна
за
пропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом.
Першою
дією
з
управління
конфліктом
слід
вважа
ти
його
інституціоналізацію — встановлення чіткої процедури врегулювання цього
конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший
розвиток у рішеннях державних ор ганів і в нормативних актах. У такий
спосіб ліквідується роз рив між владними структурами й наукою. В даному
разі мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфра
структуру дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб,
процедур відстеження й нейтралізації вибухонебезпеч них ситуацій.
Наступний етап — легітимізація конфлікту: він має пока зати, наскільки
добрі чи погані норми та правила, що виступа ють у формі законів, указів,
протоколів, меморандумів.
Подальший
етап
управління
конфліктом
—
структурування
конфліктуючих груп.
На етапі реформування політичної системи України варто зважити на
висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти,
а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних орга нізацій.
Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які
репрезентують інші інтереси, але водночас — і посе редницькими
структурами, що об'єднають індивідів у співтова риства. Неорганізовані
171
індивіди
потенційно
є
небезпечнішим
дже
релом
підтримки
екстремістських сил лівої чи правої орієнтації, ніж ті, що належать до
організованих для конфлікту груп.
Завершальний етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне
ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Як
базовий інструмент для реалізації даної процедури використовується
шкала,
що
охоплює
мож
ливі
рівні
напруженості
конфліктів.
Застосовуються такі варі анти: «друг — союзник — партнер —
співробітник — супер ник — противник» і т. д. Французький дослідник Ж.
Фове ви різняє такі рівні, як «відносини співробітництва — відносини
протидії — відносини суперечностей — непримиренні відноси ни».
Американський політолог М. Амстутц, розглядаючи дина міку конфлікту
як рух від незначних несумісностей до знач них, включає в простір
конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво —
суперечка — ворожнеча — агресивність — війна. Це потрібно для того,
аби зрозуміти, наскільки реальним є завдання редукції конфлікту, а також
для того, щоб зацікавлений соціальний суб'єкт зміг розмістити на певній
шкалі наявний у його полі зору спектр особистостей чи організацій і
визначити перспективу конфліктних взаємовідносин із ними.
Заслуговує на увагу також проблема вибору оптимальної процедури для
вирішення конфлікту. Існують і спеціальні конфліктологічні процедури:
парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадський та арбітражний
суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний
суд.
172
Психолог як посередник та медіатор у конфліктній взаємодії
План
1. Сутність посередництва психолога при вирішення конфліктів.
2. Медіація як спосіб врегулювання конфліктів
3. Професійна майстерність психолога.
173
1. Психологічне посередництво – це психологічна допомога людям в конфліктних
ситуаціях, яка спрямована на відновлення порушених стосунків та їх
продовження на новій, більш конструктивній основі. Ідеї психологічного
посередництва використовують принципи ситуаційного підходу, психологічної
практики загалом, а також принципи медіаторства. Однак між посередництвом і
медіаторством існують принципові відмінності.
Сутність психологічного посередництва в конфліктах – це участь психолога в
комунікативному процесі, спрямованому на створення такої ситуації у взаємодії
учасників конфлікту, яка сприяла б пом’якшенню їх протистояння і виникненню
згоди. Іншими словами, задача посередника полягає не тільки і не стільки у
пошуку взаємоприйтятливого рішення, скільки у відновленні контактів між
учасниками ситуації, що робить можливим їх подальшу взаємодію. Медіатор , в
свою чергу, може мати справу з конфліктом, учасники якого взагалі не пов’язані
ніяким відношеннями окрім конкретної ситуації. Відповідно задача медіатора
полягає у прийнятті рішення по даній конкретній ситуації.
У конфліктології виділяють наступні принципи психологічного посередництва:
1. Посередник – нейтральна особа, він не висловлює власних оцінок і суджень, не
підтримує ні одну із сторін.
2. Посередник працює з процесом і не впливає на характер прийнятих рішень.
3. Посередник стимулює перехід учасників обговорення від конфронтації до
домовленості.
4. Посередник забезпечує захищеність учасників переговорів.
5. Посередник несе відповідальність за процес, але не за характер прийнятих
рішень.
6. Екологічний принцип: не ліпити заново особистість, а допомогти їй, вирішивши
внутрішні конфлікти, відкинувши все непотрібне і деструктивне, самостійно
виробити оновлену модель поведінки в конфліктних ситуаціях або нові стратегії
життя.
Для психолога - посередника властиві три функції: комунікативна, дослідницька і
організаційна.
Реалізуючи першу, комунікативну функцію, посередник:
1. Підтримує канали зв’язку між учасниками конфлікту.
2. Спонукає їх до комунікації.
3. Встановлює зв’язки з органами влади, представниками засобів масової
комунікації та іншими суб’єктами.
174
Реалізуючи дослідницьку функцію, посередник:
1. Проводить необхідні дослідження.
2. Проектує різні моделі вирішення конфлікту.
3. Прогнозує можливі наслідки різних вирішень.
4. Планує переговорний процес.
5. Розробляє стратегію і тактику своєї діяльності.
При організаційній функції посередник:
1. Організовує збори, наради, обговорення з учасниками зацікавлених
сторін.
2. Використовує накопичений досвід вирішення подібних ситуацій як спосіб
прийти до згоди.
3. Розподіляє функції серед помічників.
4. Організовує інтелектуальні види діяльності з метою вирішення проблеми
При вирішення конфліктної ситуації робота посередника проходить три стадії:
підготовчий етап, переговори і вихід з конфлікту.
Підготовчий етап. На цій стадії в обов’язки посередника входить:
1.Визначити тип конфлікту.
2. Визначити ступінь гостроти.
3. Вияснити причини конфлікту.
4. Дослідити динаміку конфлікту і охарактеризувати його стадії на момент
дослідження.
5. Вивчити наміри, цілі, орієнтації учасників конфлікту, а також їх ресурси і
можливі дії.
6. Обмежити вплив зовнішніх чинників на конфлікт (органи влади, масову
комунікацію...). Побудувати модель розвитку конфліктної ситуації і спрогнозувати її
наслідки, а саме здійснити:
а) побудову різні варіанти розвитку конфлікту з точки зору задоволення інтересів
кожної сторони;
б) прогноз позитивних і негативних можливих наслідків варіантів розвитку
конфлікту для кожного учасника;
175
в) визначення ціни “перемоги”, “поразки” і “згоди” кожного з учасників
конфлікту і висунення на цій основі найбільш прийнятливих варіантів вирішення
конфлікту.
Крім того, на основі отриманої інформації необхідно здійснити
спеціальну підготовку переговорів. Даний вид роботи передбачає:
а) визначення посередником стратегії і тактики переговорів;
б) надання допомоги кожній із сторін в осмисленні наявної ситуації;
в) переформулювання ( із врахуванням законів основного бачення
ситуації) вимог конфліктуючих один до одного;
г) створення атмосфери довіри між учасниками переговорів;
д) формування порядку денного (визначення пріоритетів і порядку їх
обговорення).
Переговори. На цій стадії посередник зобов’язаний:
1.
Анулювати
тиск
на
учасників
переговорів
ззовні
(
по
адміністративній лінії і з боку суспільних організацій).
2. Постійно підтримувати в учасників переговорів установку на
вирішення конфліктної ситуації, атмосферу довіри.
3. Концентрувати увагу учасників обговорення на необхідності
аналізу пріоритетних питань.
4. Нейтралізувати “найпростіші” позиції, вказуючи на їх негативні
наслідки, слабкість аргументацій.
5. Ініціювати власні аргументи і передбачення, забезпечуючи при
цьому досягнення кращих.
6. Слідкувати за тим, щоб кожен учасник мав можливість
висловитися.
7. Брати участь у підготовці підсумкового документа по результатам переговорів.
Вихід з конфлікту і контроль за узгодженими рішеннями. На цій стадії
посередник повинен:
1. Спонукати учасників конфлікту донести одне одному своє задоволення з
приводу прийнятих рішень, а також свої позитивні оцінки співпраці.
176
2. Признати вироблені правила і процедури вирішення конфлікту в якості основи
для вирішення майбутніх конфліктних ситуацій.
3. Утвердити об’єктивні методи контролю над реалізацією прийнятих рішень.
4. Брати участь в контролі над реалізацією рішень ( в ролі експерта).
2. У всьому світі медіація є однією з найпопулярніших форм урегулювання
конфліктів. Медіація (від лат. mediation - посередництво) - це приватне та
конфіденційне використання посередників для виходу з конфліктної ситуації.
Вона дає можливість уникнути втрати часу в судових розглядах та додаткових і
непередбачуваних матеріальних витрат.
Медіація — це процес, в якому нейтральна третя сторона, медіатор,
допомагає вирішити конфлікт, сприяючи виробленню добровільної угоди
між конфліктуючими сторонами. Медіатор полегшує процес спілкування
між сторонами, допомагає глибше зрозуміти їхні позиції та інтереси,
шукає ефективні шляхи вирішення проблеми, надаючи можливість
сторонам дійти власної згоди.
У стародавні часи правосуддя було швидким, непередбачуваним і
суб'єктивним. Людям, які потребували ділового вирішення справ, не
подобалося ризикувати при ухваленні рішень, тому ними створювалися
свої власні системи, такі як торгові палати. Це дозволяло підприємцям тих
часів залагоджувати конфліктні ситуації без убивств і непередбачуваних
рішень суддів і присяжних. Так з'явився прообраз сучасних арбітражних
судів.
Його перевага полягала в тому, що результат був більш передбачений і
рішення було остаточним. Недоліком була абсолютна перемога або
абсолютна поразка через те, що обидві сторони зобов'язані були
підкоритися результату, незалежно від того, згодні вони з ним чи ні.
Найчастіше арбітражне рішення завершувало не лише конфлікт, а й
відносини між його сторонами. Чимало змінилося з тих часів. Деякі речі
стали набагато кращими, більш швидкими та дешевшими. На превеликий
177
жаль, це не стосується вітчизняного судочинства. Розгляд справи в судах
став набагато довшим і дорожчим. Тому в багатьох розвинених країнах
відродився стародавній метод медіації.
У багатьох випадках, якщо люди можуть вирішити проблему шляхом
обговорення і переговорів, вони досягнуть швидшого і кращого
результату, ніж при протистоянні або судовому розгляді. Проте
здебільшого їм цього не вдається зробити без допомоги когось третього.
Сильні емоції, ворожість, тактика протистояння та нерівність соціального
положення можуть стати перепонами на шляху до конструктивних
переговорів.
Як стверджує відомий російський конфліктолог О.В. Вишневська,
статистика розвинених країн показує, що 83-85% усіх конфліктів з
використанням медіаторів успішні. Навіть якщо бажаного результату не
досягнуто, то залучення медіаторів сприяє порозумінню між сторонами та
позитивно впливає на сприйняття дії протилежної сторони в судовому
процесі.
Принципи медіації.
1. Неупередженість. Медіатор має виконувати свою роботу об'єктивно і
чесно. Він повинен проводити медіацію тільки тих справ, в яких він може
залишатися неупередженим і справедливим. Ідея неупередженості є
центральною в процесі медіації. У будь-який час, якщо медіатор не здатен
проводити процес безпристрасно, він зобов'язаний припинити медіацію.
Медіатор повинен уникати такої поведінки, яка давала б привід відчути
упередженість
щодо
певної
сторони.
Якість
процесу
медіації
підвищується, коли у сторін є упевненість у безсторонності медіатора.
Коли медіатор призначається судом або іншою інституцією, то ця
організація повинна докласти максимуми зусиль щодо забезпечення
безсторонності послуг медіатора.
178
Медіатор
заснованих
повинен
на
остерігатися
особистих
упередженості
характеристиках
сторін,
або
упереджень,
їх
соціального
походження або поведінки на медіації.
Зворотною стороною безсторонності є відсутність зацікавленості в
конфлікті.
Медіатор повинен виявити наявні або потенційні власні інтереси в
конфлікті. Після цього він повинен відмовитися від медіації або ж
отримати згоду сторін на проведення медіації. Якщо всі сторони
погодяться на медіацію після того, як були поінформовані, медіатор може
продовжити медіацію. Проте якщо інтерес у конфлікті породжує деякі
сумніви в об'єктивності процесу, медіатор має відмовитися від процесу.
2. Конфіденційність. Медіатор повинен забезпечити очікування сторін
відносно конфіденційності, яка залежить від обставин медіації та будь-якої
угоди, до якої прийдуть сторони. Медіатор не повинен розголошувати хід і
результати медіації, якщо на це немає дозволу всіх сторін або якщо цього
не вимагає закон.
Оскільки гарантія конфіденційності є важливою для сторін, медіатор
повинен обговорити її з конфліктуючими сторонами. Якщо медіатор
проводить приватні засідання із сторонами, зміст таких засідань, з погляду
конфіденційності, має бути обговорений з усіма сторонами заздалегідь. З
метою захисту цілісності процесу медіації медіатор повинен уникати
передачі кому-небудь інформації про поведінку сторін під час процесу
медіації, якості проходження справи або пропоновані рішення. Якщо
сторони домовилися, що вся або частина інформації, виявленої під час
процесу медіації, є конфіденційною, то така угода сторін має бути для
медіатора обов'язковою.
Конфіденційність не може тлумачитися як обмеження або заборона на
моніторинг,
наукові
дослідження
або
оцінку
програм
медіації
відповідними людьми. За відповідних обставин науковцям може бути
дозволений доступ до статистичних даних і, з дозволу сторін, до
179
зареєстрованих справ, на присутність під час самого процесу медіації та на
інтерв'ю з учасниками медіації.
3. Добровільність. Процедура медіації є суто добровільною. Ніхто не
може примусити сторони скористатися медіацією або хоча б спробувати це
зробити. Медіація - це добровільний процес, заснований на прагненні
сторін досягти чесної та справедливої угоди.
Добровільність проявляється в тому, що:
• жодну сторону не можна примусити до участі в медіації;
• кожен учасник може вийти з процесу медіації на будь-якому етапі;
• згода з результатом процесу медіації є також суто добровільною;
• сторони самі контролюють хід і результати медіації;
• послуги медіатора протягом усієї процедури приймаються обома
сторонами добровільно.
Медіатором може виступати хто завгодно, проте існують групи людей,
які через їхній статус відносяться до офіційних медіаторів:
- міждержавні організації (ООН);
- державні правові інститути (арбітражний суд, прокуратура);
- державні спеціалізовані комісії (наприклад, щодо врегулювання
конфліктів);
- представники правоохоронних органів (дільничний інспектор у
побутових конфліктах);
- керівники щодо своїх підлеглих;
- громадські організації (профспілки);
- професійні медіатори-конфліктологи.
До неофіційних медіаторів, до яких можна звернутися за допомогою
завдяки їхній освіті або великому життєвому досвіду, можна віднести:
- представників релігійних організацій;
- професійних психологів;
- соціальних педагогів;
- юристів.
180
У ролі спонтанних медіаторів можуть виступати свідки конфліктів, ваші
друзі та родичі, неформальні лідери та колеги по роботі. Втім у цьому
випадку не йдеться про професійну допомогу.
Медіація необхідна в таких випадках:
1. Коли потрібно прийти до того чи іншого рішення в результаті
переговорів і зафіксувати його документально.
2. Коли між сторонами є домовленості, котрі вони не можуть або не
бажають розкривати третім особам (а тим паче в суді) і хочуть зберегти
конфіденційність.
3. Коли роздратування та емоції конфліктуючих сторін перешкоджають
ефективному спілкуванню сторін.
4. Коли сторони обмежені часовими межами й економлять кошти.
5. Коли сторони хочуть залишатися в партнерських або дружніх
відносинах.
Медіація
дозволяє
сторонам
вийти
з
тупикової
ситуації,
продемонструвати високий рівень культури спілкування сторін, тоді як
після судового розгляду зазвичай усе закінчується розривом відносин чи
іншими неприємними наслідками.
Конфлікти, які необхідно вирішувати в суді:
1. Коли потрібне публічне оголошення сутності конфлікту.
2. Коли одна зі сторін хоче використати суд для покарання іншої
сторони.
3. Коли існує необхідність контролю правоохоронних органів за
поведінкою однієї зі сторін після винесення ухвали.
4. Коли в конфлікті є наявність порушень норм кримінального кодексу
або положень Конституції України.
Функції медіатора.
1. Оцінювач конфліктів. У цій ролі медіатор повинен зважено і ретельно
вивчити все, що стосується учасників конфлікту, зібрати інформацію про
всіх її учасників. Цю інформацію можна здобути такими способами:
181
• вивчити досьє або газетні статті, що є у його розпорядженні;
• визначити участь і поведінку протидіючих сторін у попередніх
конфліктах;
•
окреслити
позиції
сторін
у
процесі
попередніх
розмов
("вентилювання");
• спостерігати дії сторін під час дискусій з процедурних питань.
2. Активний слухач . У цій ролі медіатор повинен все уважно вислухати
для того, щоб уяснити як змістовну, так і емоційну складові конфлікту.
Активне слухання включає таке:
• забезпечення зворотного зв'язку між сторонами з тим, щоб упевнитися,
що одна сторона почула і зрозуміла те, що говорить інша;
• відокремлення емоційних чинників від змістовних питань конфлікту;
- пошук і розкриття істинних інтересів сторін;
• відокремлення питань, не пов'язаних з реальними інтересами сторін,
від проблем, пов'язаних з інтересами сторін;
• прояв гніву, якщо він доцільний і має конструктивний характер;
• забезпечення можливості конфліктуючим сторонам зрозуміти їхні
позиції;
• визначення моментів відчуття сторонами несправедливості або
примушення до угоди;
• розуміння
того, коли
сторонам потрібно більше інформації,
консультацій або надання часу для обмірковування проблем.
3. Неупереджений організатор процесу. У цій ролі медіатор повинен:
• надавати допомогу у встановленні основних положень, що ляжуть в
основупроцедурних угод;
• завдавати тон процесу переговорів;
• допомагати сторонам у досягненні процедурних угод;
• створювати умови для встановлення коректних відносин між
сторонами;
• утримувати сторони в межах правил ведення договірного процесу;'
182
• забезпечувати й підтримувати психологічне задоволення кожної зі
сторін ходом і результатами переговорного процесу.
4. Бути генератором альтернативних пропозицій.
У цій ролі медіатор зобов'язаний допомогти протидіючим сторонам
знайти інші рішення, які, зрештою, можуть врятувати репутацію сторін.
5. Стати джерелом інформації.
Медіатор повинен забезпечувати учасників конфлікту інформацією або
надавати їм допомогу в її пошуку, але не повинен давати ніяких
юридичних тлумачень, роз'яснень чи порад, навіть якщо він є адвокатом,
не залежати від всілякого роду побічної інформації, уточнень та
інтерпретацій. Медіатор не може втручатися в позиції сторін.
6. Служити помічником у виробленні сторонами остаточних домовл єн
остей.
У цій ролі медіатор повинен упевнитися, що конфліктуючі сторони
точно і ясно розуміють усі умови угоди про врегулювання конфлікту.
Окрім того, сторони повинні повністю погоджуватися з умовами угоди і
бути здатними виконати свою частину домовленостей. Роль медіатора - не
просто допомогти сторонам домовитися, а й поклопотатися про те, щоб ці
домовленості були надійними та довгостроковими.
7. Навчати сторони правилам ведення партнерських переговорів. У цій
ролі медіатору треба навчати сторони думати, діяти і вести
переговори з установкою на співпрацю. Більшість учасників конфлікту
не знають, як вести переговори з установкою на співпрацю, і потребують
навчання та допомоги при виробленні й пошуку рішень, які б
задовольняли як їхні власні інтереси, так і інтереси іншої сторони.
У науковій літературі виділяють п'ять типів медіаторів:
1. Третейський суддя. Володіє максимальними можливостями для
вирішення проблеми, вивчає проблему всебічно, його рішення не
оскаржують.
183
2. Арбітр характеризується так само, але сторони конфлікту можуть не
погодитися з його рішенням і звернутися до іншого.
3.
Посередник
володіє
необхідними
знаннями
і
забезпечує
конструктивне вирішення конфлікту, але грає нейтральну роль і остаточне
рішення належить опонентам.
4. Помічник організовує зустрічі, але не бере участі в обговоренні
проблем.
5. Спостерігач тільки присутній у зоні конфлікту і своєю присутністю
пом'якшує його протікання.
Перші два типи називають високоавторитарними. Вони вигідні тоді,
коли потрібне швидке рішення. Якщо конфлікт не надто напружений,
сторони вважають за необхідне використовувати останніх три типи.
Учені виділяють кілька сценаріїв розвитку медіації:
Класична медіація починається з прийняття угоди сторонами і
закінчується виконанням договорів. Вона доповнює можливості судового
регулювання, розплутує конфлікт, налагоджує зв'язки між сторонами і
приводить сторони до виконання умов угоди.
Внутрішньосистемна медіація діє тоді, коли медіатор є частиною
конфліктуючої системи. Наприклад, внутрішньосистемним медіатором
виступає директор, який допомагає персоналу вирішити конфлікт між
двома співробітниками.
Адвокатське посередництво відбувається тоді, коли медіатором виступає
адвокат або адвокати сторін. Вони працюють у цьому випадку і як юристи,
і як посередники.
Тактика дії медіатора:
•
тактика
почергового
вислуховування
учасників
конфлікту
-
застосовується для з'ясування ситуації та вислуховування пропозицій;
• директивна дія - акцентування уваги на слабких моментах у позиціях
опонентів з метою схилити їх до примирення;
184
• операція — медіатор веде переговори при одночасній участі обох
сторін;
• тиск на одного з опонентів - посередник доводить одному з учасників
конфлікту помилковість його позиції;
• човникова дипломатія — медіатор розділяє конфліктуючі сторони і
постійно курсує між ними, погоджуючи їхні позиції.
Стадії медіації.
Стадія 1. Формування структури і довіри. Ця стадія закладає основу
взаємин і робить процес медіації зрозумілим і прийнятним для учасників.
На першому кроці доцільно розташувати учасників так, щоб вони зручно
сиділи (відповідно до їхніх бажань - командою, індивідуально), добре чули
і бачили один одного. Таким чином, беруться до уваги три важливі
аспекти: комфорт, комунікація та можливість контролю. Що ж до позиції
самого медіатора, то вона має підкреслювати його нейтральність щодо
проблеми й опонентів.
Другий крок - оголошення медіатором ролей, які виконуватимуться ним
і учасниками під час переговорів. Необхідно відразу ж подякувати
учасникам за те, що вони обрали саме цей спосіб урегулювання конфлікту
і пришли на зустріч. Далі відбувається обговорення й ухвалення правил
поведінки, коли учасники мають усвідомити, що їхня поведінка не може
бути безконтрольною та безкарною. Наприклад, за серйозне запізнення на
переговорний процес винуватець сплачує штраф, а передчасний вихід із
переговорного процесу має супроводжуватися письмовою заявою.
Під час третього кроку медіатор повідомляє учасникам все, що знає про
них і ситуацію, що склалася, знов демонструючи, що ні від кого не має
секретів.
На четвертому кроці учасники конфлікту розповідають про своє бачення
проблеми. Він спрямований на з'ясування прихованих проблем "айсбергів",
які
поки
лише
поверхнево
розуміються
учасниками.
Застосовуючи відкриті питання і слухаючи їх мовчки, медіатор поступово
185
бере хід дискусії в свої руки і починає управляти нею. Якщо учасники
переговорів дуже роздратовані й обстановка стає вибухонебезпечною, має
сенс перебивати їх у певний момент. Щоб таке переривання не виглядало
недемократичним, можна наперед домовитися про фіксований час кожного
виступу.
П'ятий крок - це вивчення очікувань учасників. Вислуховуючи їхні
побажання, медіатор у першому наближенні робить уявний прогноз про
можливості задоволення очікувань і необхідні для цього технології.
Стадія 2. Аналіз фактів і виявлення проблем. Для того щоб рішення
було ухвалене, всі учасники повинні мати рівний обсяг інформації і добре
розуміти стан проблем. Адже щоб розв'язати конфлікт, спочатку потрібно
добре усвідомити його причини і сутність. Завдання медіатора на цій стадії
- виявити всі існуючі проблеми, оскільки більшість конфліктів мають, як
відомо, комплексний характер. Тут учасники вирішують, чи хочуть вони
досягти угоди з усіх заявлених проблем або тільки з деяких, а також
визначають черговість їх розгляду, так само ухвалюється принципове
рішення про продовження або згортання роботи. Стадія 3. Пошук
альтернатив. Ця стадія має бути спрямована на те, що ви хочете зробити з
найбільшим ефектом. До пошуку рішення залучаються всі учасники
переговорного процесу. При цьому слід розуміти, що попри велику
кількість проблем, виявлених і зафіксованих медіатором на даний момент,
ключове рішення, можливо, криється лише в одній або кількох, їх потрібно
визначити в першу чергу.
Після огляду всіх проблем і визначення серед них головних медіатор
запрошує учасників висловитися з приводу шляхів їх рішення і фіксує
вислови. Потім робиться наступний крок - аналіз речень на предмет їх
відповідності деяким критеріям. Ці критерії також виробляються на сесії, а
як орієнтири можуть фігурувати такі:
• прогноз розвитку подій у разі ухвалення даного рішення;
186
• наслідки (економічні, соціальні, політичні), що виникнуть при
прийнятті рішення;
• правові норми та фінансові ресурси, що сприятимуть виконанню
даного рішення або що перешкоджатиме йому;
• нові обставини, які можуть виникнути при виконанні даного рішення.
На цій стадії медіатор виконує два важливих завдання:
1. Допомагає сторонам краще сформулювати ті пропозиції, які у них вже
є.
2. Стимулює учасників конфлікту до пошуку нових пропозицій, що
могли б задовольнити всіх краще, ніж попередні.
Свої рішення медіатору слід пропонувати лише після того, як усі
учасники висловилися. Тон пропозицій має бути таким, аби не
створювалося враження про тиск з боку медіатора чи його симпатії до
однієї зі сторін. У разі відсутності конструктивних пропозицій є сенс
попросити учасників ще раз подумати над ними вдома або під час перерв.
Стадія 4. Переговори й ухвалення рішення. Головним завданням
стадії є спрямування учасників на спільну роботу. З метою реалізації цього
завдання корисно розпочати діалог сторін із найменш значущих питань, а
потім зробити акцент на тих компромісах, які можна досягнути в
результаті діалогу. Слід пам'ятати, що дуже довгий список пропозицій для
обговорення утрудняє ухвалення рішення. Роль медіатора на цьому етапі
полягає в тому, щоб розповісти про процедури та технології, що здатні
допомогти ухваленню ефективного рішення. Далі медіатор контролює
організаційно-технологічну сторону переговорів, тоді як розмову за
змістом ведуть самі учасники.
Таким чином, на цьому етапі медіатор дає старт взаємодії між сторонами
і стежить за тим, щоб кожному учасникові була надана можливість
висловитися, внести свої пропозиції й оцінити пропозиції інших без будьякого тиску. Медіатор може зупинити негативні випади учасників на
адресу один одного, нагадавши їм про правила поведінки під час
187
переговорів. Ця стадія є досить важкою, і варто пам'ятати, що
відповідальність за ухвалення рішень є винятковою прерогативою
учасників конфлікту.
Стадія 5. Складання підсумкового документа. Медіатор організує
складання плану, уточнює формулювання і записує ухвалені рішення. В
процесі вироблення прийнятної угоди варто пам'ятати, що до порядку
денного включаються спочатку ті пункти, по яких готовність учасників до
домовленостей найбільш висока. Це готує хороше підґрунтя для переходу
до наступних, більш проблемних питань. Часто сторони згодні з пунктами
по суті, проте їх не влаштовують зафіксовані в документі слова, тому
медіатор повинен поклопотатися про те, щоб угода була прийнятна й у
стилістичному сенсі.
Ідеальна підсумкова угода - це такі рівноправні, законні та міцні
зобов'язання, що вироблені в результаті переговорів і з якими
погоджуються конфліктуючі сторони. Особливу увагу слід приділити
процедурі підписання спільно розробленого і прийнятого сторонами
документа. Потискання рук або підняття келихів із шампанським
послужать тут символом того, що сторони подолали конфронтацію.
Після закінчення переговорів їх учасники зазвичай готують звіт. При
складанні звіту доцільно відповісти на такі питання:
• що сприяло успіху переговорів, які виникали труднощі, як вони
долалися;
• що не було враховано при підготовці до переговорів і чому;
• які несподіванки виникли під час ведення переговорів;
• якою була поведінка партнера на переговорах;
•
які
принципи
ведення
переговорів
можливо
й
необхідно
використовувати при веденні інших переговорів;
Стадія 6. Затвердження угоди. Медіатору разом зі сторонами угоди
слід визначити, які механізми забезпечать найбільш швидке й ефективне
188
затвердження прийнятого документа, які представники сторін цим
займатимуться і які ресурси для цього будуть потрібні.
Таким чином, медіація — це процес врегулювання конфлікту між двома
конфліктуючими сторонами за участю третьої нейтральної сторони.
Будучи альтернативою судовій процедурі й іншим силовим способам
розвитку подій, медіація має низку переваг, найголовнішою з яких є те, що
вирішення конфлікту досягається шляхом ухвалення сторонами рішення
на добровільній і рівноправній основі, що однаково влаштовує зацікавлені
сторони.
3. У процесі практичної діяльності в області конфліктології необхідний досвід і
майстерність, завдяки яким спеціаліст знаходить вирішення конфлікту у процесі
пошука конструктивних перспектив.
Висока концентрація уваги на особистості клієнта дозволяє психологу проникати
в тонкі структури психіки. Великий об’єм памяті необхідний при активному слуханні і
концентрації
інформації
при
бесіді,
а
зорова
активність
є
важливою
для
відслідковування невербальної динаміки поведінки клієнта.
Для досягнення високої майстерності психологу-конфліктологу необхідні емпатія
та симпатія. Високорозвинені емоційно-емпатійні якості консультанта з конфліктів
дозволяють легко підключатися до особистості клієнта у процесі спілкування.
Емпатійний зв'язок встановлюється при важливій умові прийняття на себе переживань
партнера і одночасно передачі йому оптимістичного ставлення до конфліктної ситуації,
що викликала деструктивні переживання.
Гіпотетичне мислення необхідне психологу для того, щоб прогнозувати гіпотезу і
версії при розкритті прогресивних резервів особистості. Евристичність мислення
дозволяє йому в пошуковому процесі робити відкриття в стані інсайту. Важливою є
здатність створювати абстрактні ідеальні моделі на основі аналітичної властивості
розуму; вдосконалювати здатність формулювання близьких і далеких цілей і вміти
підвести особистість до усвідомлення не лише проблеми, але і її причин.
У
роботі
конфліктолога
важливою
є
одержимість,
постійна напруга
і
стурбованість кінцевим результатом консультування.
Вміння утримувати клієнта на відстані, уникати емоційного зближення з ним і
розуміти його проблеми – одна із найбільш складних задач консультанта. Небажано
розповідати клієнту про свої аналітичні проблеми. «Перенос почуттів» частот
189
відбувається при емоційному зближенні, якщо психолог проявляє готовність до
емоційного
відклику.
Це
не
зажди
приводить
до
позитивного
результату
консультування.
Треба пам’ятати, що зміни в образі життя і думок клієнта ведуть до
нестабільності і невпевненості. Тому необхідно допомогти клієнту перетворити зміни у
резерв.
Центральним особистісним стержнем професійної зрілості конфліктолога є
формування почуття власної гідності, яке базується на почутті власної безпеки і
соціальної захищеності. Для цього ребхіднпм є створення умов нормативно-правової
захищеності спеціаліста і клієнта. Відсутність правового соціального захисту активізує
у особистості негативні почуття: загрозу, агресію, конфліктність. Реалізація принципу
конфіденційності в певній мірі коректує стан клієнта. Але вважливо при цьому
враховувати рівень його конфліктності і особистісної зрілості.
Зрілість
- це стан оптимального здоровя. Для того, щоб досягнути зрілості,
особистість повинна перебороти власне стремління отримувати підтримку від
навколишнього світу. Для цього їй необхідно знаходити нові джерела підтримки в
самій собі. Коли особистість мобілізує свої ресурси для вирішення конфлікту,
фрустрації чи страху, які виникають через відсутність підтримки оточуючих, вона
перестає бути внутрішньо конфліктною і досягає зрілості.
Для досягнення професійної зрілості особистість проходить наступні стадії:
1) розрушення кліше, оскільки дії індивіда часто є стереотипними;
2) відмова від штучності, де домінують ігрові ролі і частини конфлікту;
3) тупік внутрішнього кризису, де особистість почуває себе загубленою,
обманутою, без підтримки;
4) досягнення психічного здоровя: «смерть конфліктного «Я», «досягнення
істинного «Я».
Конфліктологу бажано бути делікатним і не завжди активно реагувати на опір
людини. Треба запропонувати клієнту більш подібні на його поведінку ідентичні дії,
що викличе потрібну реакцію. Немає опору, якщо немає тиску. Треба запропонувати
декілька варіантів дій і надати клієнту можливість вибирати. Якщо ні один варіант не
підходить – треба шукати інші рішення. Головне, щоб у клієнта не виникало почуття
вини в результаті агресії.
До конструктивних якостей конфліктолога можна віднести
безпосередність,
відкритість,
і природність як форму чесності. Відкритість і безпосередність
свідчать про стійкий душевний стан.
190
До конструктивний якостей конфліктолога можна також віднести творчу свободу
і пошук, які розвивають неповторність і оригінальність. Шаблони і стереотипи
закріпачують творчу особистість і її здатність до самовираження.
У процесі індивідуального консультування конфліктолог не повинен робити
наступні помилки:
- любуватися собою, підкреслюючи значимість власної персони;
- давати поради і повчати. Порадою клієнта не переробиш. Порада знімає всю
відповідальність з клієнта і переносить на консультанта.
- перебивати і робити висновки за клієнта;
- ігнорувати право вибору особистістю власної стратегії поведінки у конфліктній
ситуації;
- демонструвати власну негативну позицію і реакцію;
- бути моралістом.
Конфліктологу
при
проведенні
індивідуального
консультування
бажано
орієнтуватися на наступні поведінкові норми:
1) безоціночність позиції – не оцінювати клієнта і не засуджувати його поведінку
у конфліктній ситуації;
2) безумовне позитивне прийняття проблеми, тобто дивиттся як на існуючий
факт;
3) автентичність – відсутність професійної пози.
Виділяють такі типи конфліктологів залежно від їх тактики консультування:
1) «слідчий» - задає питання з метою вияснення конфліктної ситуації, не
виясняючи особистісну позицію клієнта, що сприймається боляче;
2) «психіатр» - ставить діагноз, питаннями перевіряє рівень внутрішнього
конфлікту;
3) «комунікабельний партнер» - створює легку атмосферу спілкування при
психологічному консультуванні, відводячи клієнту роль ділового партнера.
191
`Лекція 6. Технології попередження (профілактики) конфліктної
взаємодії
План
1. Профілактика конфліктів: сутність, підходи, напрями
2. Профілактика внутріособисітсних конфліктів
3. Профілактика міжособистісних конфліктів.
4. Профілактика групових конфліктів
1. Управління конфліктами передбачає не тільки регулювання вже
виниклого протистояння, але і створення умов для його попередження.
Найбільш вагомим із зазначених завдань контролю є профілактика. У своїй
складності це завдання не поступається вирішенню самого конфлікту.
Саме завдяки добре поставленій роботі з попередження конфліктів можна
реально вплинути на їх скорочення. Слід зазначити, що у багатьох науках
виділяються спеціальні дисципліни, що займаються профілактикою. Це і
профілактика протиправних дій у системі юридичних наук, теорія і
практика психологічної корекції поведінки в психології, профілактика
конфліктів у педагогіці, теорія конфліктів у політичній сфері та інше.
192
Профілактика конфліктів ( від грец. prophilakticos - запобіжний) - це
сукупність напрямів, методів управління людською взаємодією, які
зменшують вірогідність виникнення конфліктів. Іншими словами, це такий
вид управлінської діяльності, який полягає у завчасному розпізнаванні,
усуненні або ослабленні їх передумов.
За суттю вся діяльність з попередження конфліктів є одним з
конкретних виражень людської здатності узагальнювати наявні теоретичні
й емпіричні дані і на їхній основі прогнозувати майбутнє. Особливо ця
людська здатність має значення в управлінській діяльності. Успіх
профілактики може залежати від цілого ряду передумов: знання загальних
принципів управління соціальними процесами й уміння використовувати
їх для аналізу конкретних ситуацій; рівня загальнотеоретичних знань щодо
сутності конфлікту, його причин і етапів розвитку; глибини аналізу
передконфліктних ситуацій; ступеня відповідності обраних методів
коригування сформованої ситуації. Простий перелік цих передумов
свідчить, що попередження конфліктів є непростою справою, тому її не
слід недооцінювати і зневажати. Для підвищення ефективності цієї роботи
необхідно якнайбільше знати про труднощі, що можуть виникнути на
шляху попередження.
Перша група перешкод має психологічну природу і пов'язана з такою
людською якістю, як нездоланне прагнення людини до свободи і
незалежності. Свідомо чи несвідомо, але люди негативно сприймають
будь-яку спробу втручання в їхні взаємовідносини, а самі дії оцінюють як
прагнення обмежити їхню незалежність і свободу.
Різне розуміння моральних норм, що регулюють людську поведінку в
суспільстві, може породити наступну групу перешкод. Суб'єктивна оцінка
особистісної поведінки людини може породити негативну оцінку дій
третьої особи, тому варто розглядати ці дії як порушення
загальноприйнятих норм про недоторканість особистого життя.
Поступово у процесі просування до правової держави може
виникнути група перешкод, що пов'язана з процесом надання ряду
моральних норм правової форми статусу захисника прав і свобод
особистості. За подібних умов їхнє порушення в будь-якій формі може
бути кваліфіковане як не тільки моральне, але й цілком протиправне. Тому
можна говорити, що успішна діяльність щодо попередження конфліктів
може вестися тільки в межах, встановлених психологічними, моральними і
правовими вимогами до регулювання людських взаємин. Подібна
діяльність стає доцільною лише в тому разі, якщо виникає реальна
небезпека зародження будь-яких руйнівних, деструктивних форм
особистісних або групових взаємовідносин. Профілактика повинна містити
в собі дії, що попереджують перетворення соціально-психологічних явищ
у структурні елементи майбутнього конфлікту. Акту попередження
конфлікту повинно передувати виявлення глибинних передумов, причин,
що потенційно містять можливість створення конфліктних ситуацій у
майбутньому.
193
Різноманіття причин конфліктів, що ми вже раніше розглядали,
умовно можна розбити на дві великі групи: об'єктивні, або соціальні, та
суб'єктивні, або психологічні. У зв’язку з цим передбачається два підходи
до профілактики конфліктів: 1) усунення об’єктивних причин; 2)
управління поведінкою як окремих людей, так і групи людей відповідно
прийнятим нормам.
Розглянемо їх з позиції можливого профілактичного впливу. Заходи
щодо попередження конфліктів першої групи причин можна звести до
наступного:
♦ політика реалізації заходів повинна базуватися на принципах
рівності і соціальної справедливості;
♦ зміцнення у всіх сферах життя суспільства правового принципу;
♦ підвищення рівня культури населення, одним з елементів якого
виступає культурологічна грамотність.
Повноцінна реалізація заходів цих програм виключає раптовість
виникнення, насамперед, деструктивних конфліктів. Важливим
інструментом тут повинні виступати засоби масової інформації, що
можуть з інформаційного поля свідомості людей виводити самі поняття
насильства й агресії, формувати ціннісні орієнтири на повагу прав
особистості, доброзичливості і терплячості у взаєминах.
Стосовно другої групи причин можна стверджувати наступне. У будьякому соціально обумовленому конфлікті завжди присутня своя
психологічна складова. Розвинута психіка є невід'ємною якістю людини,
що повинна проявлятися у всіх формах її діяльності. Цим може
пояснюватися і її відносна незалежність від природного і соціального
середовища. Серед форм людської активності можна виділити форми
конфліктного характеру, де психологічний аспект буде переважати над
соціальним. До подібного конфлікту можна віднести конфлікти, викликані
почуттям обманутої довіри, взаємної ворожості, ураженого самолюбства,
сумнівами в правильності свого вибору та інше. Незважаючи на свою
ідеальну природу, ці мотиви можуть набути досить конкретних і
драматичних форм агресивної поведінки учасників конфлікту.
Попередити або послабити конфлікт такого психологічного рівня
можливо, тільки нейтралізуючи агресивність почуттів і послаблюючи
ворожу рішучість людини. Щоб виявити причини трансформації подібних
агресивних установок, думок і почуттів, необхідно на ранніх етапах
зародження психологічної ситуації глибоко проаналізувати подібні мотиви
всіх учасників протистояння. Тільки після цього можливе блокування
розвитку конфлікту чи інших руйнівних сплесків.
Подібна робота повинна стати повсякденною. Її метою має бути
створення такої морально-психологічної атмосфери, яка б виключала саму
можливість виникнення прояву агресії. Основними завданнями при цьому
можуть бути: оволодіння психологічними прийомами та навичками
безконфліктного спілкування; оволодіння прийомами та навичками
саморегуляції у складних конфліктних ситуаціях; оволодіння знаннями,
194
вміннями і навичками розуміння конфліктогенів спілкування,
усвідомлювання власних конфліктогенів; оволодіння вміннями
перетворення та деескалації конфліктогенів; зниження власної
конфліктності та агресивності, руйнуванні стереотипів конфліктного
поводження; оволодіння знаннями, вміннями і навичками нейтралізації
деструктивних наслідків конфлікту.
2. Згідно психоаналізу, особистість використовує захисні механізми,
щоб уникнути конфлікту між примітивними прагненнями Воно (Id) та
установками Я (Ego). У цьому сенсі захист є "загальне позначення для всіх
прийомів, якими Я користується у ситуації конфліктів, здатних викликати
невроз" (З. Фройд). Однак ці маневри Я не досягають успіху й самі стають
джерелом невротичної поведінки, оскільки віддаляють нас від реального
світу.
З. Фройд запропонував у процесі аналізу захисних механізмів
застосовувати
принцип
"інтерпретації
зверху
донизу".
Спочатку
психотерапевт виявляє захисні механізми і звертає на них увагу пацієнта.
Важливою є впевненість у тому, що пацієнт визнає наявність опору. Якщо
ж людина вважає свої реакції адекватними, психологові не варто її
переконувати, оскільки це спровокує захист від його пояснень. У цьому
випадку краще або почекати, доки захист виявиться з такою силою та
очевидністю, що сам пацієнт визнає його наявність, або розповісти про
схожі випадки прояву захисту у когось іншого й визнати внесок реальності
в захист. Необхідно з повагою та розумінням ставитися до проявів
механізмів захисту як до вияву сили характеру людини (а не як до її
слабкості й неадекватності її реакцій реальній ситуації). Тільки після того,
як пацієнт визнає й відчує на власному досвіді роботу механізмів захисту,
можна починати їх інтерпретацію. Робити це слід поступово, уникаючи
конфронтації з пацієнтом. Інтерпретація факту захисту має передувати
інтерпретації змісту. Необхідно пам'ятати, що захисні механізми є
важливим джерелом інформації про те, як саме людина структурує свій
психічний та емоційний досвід, що дає їй змогу утримувати психічний біль
і тривогу на мінімальному рівні.
Поряд із "класичним" способом роботи із захистом існують і
"некласичні". Наприклад, психоаналітик В. Штекель [
] пропонував
195
певний час систематично збирати всі факти вияву захисних механізмів, не
обговорюючи їх із пацієнтом, і, лише зібравши упорядковану, логічну й
неспростовну систему доказів, які ґрунтуються на багатьох фактах,
повідомляти
їх
людині,
аби
гарантовано
"пробити"
систему
психологічного захисту особистості.
Одним із дієвих засобів профілактики внутріособистісних конфліктів
є вироблення у людей саногенного мислення (лат. sanitas — здоров'я і гр.
genesis — походження), який є одним з ефективних засобів розв'язування
психотравмуючих проблем і базується на свідомій їх постановці та
розгляді,
свідомому
рефлексивному
аналізі
власних
емоцій
та
емоціогенних (стресогенних) чинників. Згідно з «принципом єдиного
інтелекту» Б. М. Теплова, всі проблеми, які вирішує людина, незалежно від
їх специфіки розв'язуються за допомогою єдиного інтелекту. Отже,
саногенне мислення — важливий компонент інтелекту людини, який
відіграє принципову роль у розв'язанні власних внутрішніх проблем.
Саногенне мислення можна вважати одним з варіантів більш
широкого поняття, такого як позитивне мислення (М. Мольц). Йдеться про
створення й постійну підтримку, підкріплення позитивного образу
власного «Я» внаслідок впливу успішних вчинків і загалом життєвих
успіхів. На думку М. Мольца, всі наші дії, почуття, вчинки, навіть
здібності узгоджуються з цим образом власного «Я» через як свідомі, так і
підсвідомі механізми саморегуляції Саме тому так важливо, щоб цей образ
був позитивним і не руйнувався у разі невдачі або інших помилок у
поведінці, діяльності, навіть у житті.
Завдяки принципам позитивного мислення ніколи не буває пізно
змінити уявлення про себе, створити цілісний позитивний образ власного
“Я”, і тоді життєві проблеми, в тому числі психотравмуючі, узгоджуючись
із цим новим образом, розв'язуються легко, без надмірних зусиль Однак
для створення й підтримки позитивного образу власного «Я» необхідні
такі риси інтелекту, як творче мислення й творча уява, тобто творчий
механізм (М. Мольц).
Нагадаємо, що існує ще і патогенне (гр. pathos — біль, страждання і
genesis — походження) мислення. Його зміст становлять роздуми,
уявлення, пов'язані з образою, соромом, невдачею, страхом чи іншими
196
негативними переживаннями. Ці переживання можуть підсилювати
психологічне напруження і спричинювати психічні розлади. При цьому
немає ніякого контролю за перебігом образів і думок. У психологічному
характері людини з внутрішньоособистісними конфліктами типовими є
невміння відносно раціонально організовувати свої фізичні й психічні
засоби, забезпечити відповідність між прийнятими і поставленими
завданнями та власними ресурсами. Нераціонально витрачені сили
спричиняють неуспіх, на який людина реагує збудженням, хвилюванням,
прагне компенсувати його перенапруженням, що призводить до
виникнення внутрішньоособистісного конфлікту.
Пропонуємо деякі шляхи та методи роботи психолога з вироблення
саногенного типу мислення.
Психолог як «мішень».
«Мішень» - це людина, що здатна виконати
кілька функцій: у той чи інший спосіб підвищити впевненість людини в
собі
і
стійкість
до
життєвих
негараздів.
Відчуваючи
внутрішнє
неблагополуччя, людина шукає допомоги та обирає «мішень» - людину, на
яку можна перекинути свої проблеми, спрямовуючи на неї позитивні й
негативні спонукання. «Мішень» сприяє усвідомленню сутності проблем.
Зіткнувшись з труднощами, кожному необхідно зрозуміти, що відбулося,
тобто чітко уявити, коли і чому його можливості перестали задовольняти
вимоги, які висуває навколишнє середовище або він сам. Адже чомусь
тепер у нього з´явилося відчуття внутрішнього дисонансу, незадоволеності
собою, зростає тривожність. Людина не усвідомлює, що все це вияви
внутрішнього конфлікту, який виникає, а, відчуваючи неблагополуччя,
шукає допомогу назовні.
Як психолог у ролі мішені повинен допомогти людині? Відомі дві
найбільш доступні стратегії: або підштовхнути до пристосування в
суспільстві, або переконати її (допомогти) стати сильнішою, витримати
тиск обставин і відстояти свою позицію.
Під пристосуванням у цьому контексті розуміють здатність людини
діяти так, як чинить більшість людей у її культурі. Коли людина діє «як
усталено», відповідно до зразків поведінки, які існують у суспільстві і які
воно схвалює, то збільшується імовірність зберегти душевний спокій.
197
Людина, яка стала на шлях пристосування, має стійку потребу давати
навколишнім задоволення і готова змінювати для цього свою позицію.
Поки їй це вдається, вона у безпеці.
Відповідно до другого підходу, завдання не в пристосуванні, а в
оптимальному
розвитку
особистісних
здібностей
та
реалізації
індивідуальності. У цьому разі зусилля потрібно спрямовувати на
самоактуалізацію. Людині треба проникнутися думкою: якщо хтось
відмовляється від частини своїх цінностей та ідеалів, він порушує свою
моральну або інтелектуальну цілісність, стає нещасним і страждає. Разом
із звільненням від страждань, відмовляючись від цінностей, він втрачає
свободу. У процесі перебудови за другим типом відбувається ослаблення
егоцентричних позицій, обмеження надмірних домагань, підвищення
самокритичності, зміцнюється повага людини до своїх індивідуальних
особливостей. За рахунок цього знижується рівень захисту і підвищується
здатність формувати нове ставлення до оточення і своїх вчинків. Тоді
активуються сили для самостійної боротьби з труднощами, руйнування
неадекватних стереотипів і установок, реалізації життєвих цілей.
Формування нового образу «Я». Демонструючи «нову» логіку, людина
починає усвідомлено або підсвідомо формувати у навколишніх нове
уявлення про себе, випереджуючи їхню негативну оцінку своєї поведінки
або своєї пасивності. Вона застосовує цю тактику (за типом раціоналізації),
коли передбачає, що її поведінку зрозуміють і оцінять небажаним для неї
чином, зарахують її до типу людей, до якого вона належати не хоче:
«Можливо, це й безглуздо, але я ніколи не подаю милостині» (краще
відректися від себе як від розумного, ніж визнати себе скупим).
Незадоволена людина, прагнучи бути у кращому ракурсі, переживає
страх викриття, який постійно вимагає душевної енергії в ім´я пристойної
маски. Вона безперервно переконує себе, що права. Здійснюючи
раціоналізацію, вона захищає свої помилки, і тоді вони мають тенденцію
повторюватися знову і знову. Самокритика ніби блокує критику збоку.
198
Іншим засобом уберегти себе від відчуття провини є праведне обурення.
Інтенсивно критикуючи чиїсь дії, ми починаємо відчувати себе розумними,
високоморальними і завжди правими. Немає потреби звертати увагу на
власні вади, коли стільки недоліків навколо - продажні політики, жадібні
підприємці та ін.
Поява символів і фетишів. Одночасно із створенням нового образу «Я»
можуть з´являтися специфічні символи, які засвідчують появу захисту за
типом заміщення. Тоді символічні акти починають поступово замінювати
реальні. Наприклад, з´являються описи дії замість здійснення самої дії,
міркування на зразок: «Якби я мав...», «Якби я міг...» про дії поза
реальними умовами.
Душевний
конфлікт
може
зробити
людину
вибуховою
або
розгніваною. У таких ситуаціях гнів може бути результатом реакції за
типом регресії до незрілих форм заміщення. Гніваючись, людина доводить
свій стан до певної міри неповноцінності. На такому емоційному рівні
вимоги до себе знижуються і вона може «собі дозволити» те, чого раніше
дозволити не могла, адже вона в «такому» гніві. Тепер людина розв´язує
свою проблему шляхом найменшого опору - здійснюючи символічні дії:
рве листок, де написано умову завдання, яке їй не вдається розв´язати, або
йде, гримаючи дверима, коли не знаходить прийнятної для себе стратегії
поведінки. Вона може зробити також символічний акт іншого типу приносячи жертву!
Регулювання висоти бар´єрів. Стикаючись із зовнішньою травмуючою
ситуацією, невдоволена собою і стурбована своїми вчинками людина може
нейтралізувати
захисні
механізми
трьома
способами:
а)
знизити
значущість травмуючого чинника («Тепер, у нових обставинах, я дивлюся
на це по-іншому»); б) підвищити самооцінку, щоб на її фоні вплив травми
був менш болісним («Для мене це не має великого значення»); в) знизити
значущість невдалих вчинків і дій, тобто змінити систему цінностей так,
199
щоб якась подія опустилася в ієрархії переваг, стала особисто для неї менш
значущою («Не дуже й хотілося»).
Зниження
масштабу
травми. Один
з
підходів
до
зниження
внутрішнього напруження полягає у виявленні реального масштабу
травмуючої події - зіставивши її з головними життєвими цінностями. Якщо
показати факт неспівмірності обсягу хвилювань і реальної особистої
значущості події, то напруження розряджається або пом´якшується. Під
час такого зіставлення людина усвідомлює, що подія, яка її пригнічує, не
торкається її основних життєвих цінностей, то захист стає менш
актуальним і його можна навіть усунути. Тепер особа може подивитися на
себе об´єктивно, на збіг обставин – неупереджено і правильно оцінити їхні
наслідки. Створено умови, коли її вчинки, визначаючись реальними
мотивами, можуть стати цілеспрямованими.
Людина, яка зазнала невдачі в кар´єрі чи в любові, нерідко вважає, що
її життя втратило будь-який сенс. Через зайву концентрацію уваги на
травмі виникає звуження поля свідомості, і вона не розуміє, що втрачено
лише частину життєвих цінностей. Це не тільки робить людину нещасною,
а
й
обмежує
різноманітність
її
поведінки.
Вона
стає
значно
стереотипнішою. Тут важливі всі способи розширення поля свідомості.
Вони дають їй змогу перелаштуватися, побачити нові можливості й
більшою мірою керувати собою. Для цього можна співвіднести потенційні
наслідки невдачі з іншими життєвими цінностями. У скрутних ситуаціях
завжди корисно зважити всі обставини на вазі основних цінностей. Нова
позиція щодо травмуючої події дозволяє відступити, щоб перечекати,
накопичити енергію і життєві сили, дочекатися моменту, коли настане
сприятливіший час для рішучих дій.
Один з підходів до пом´якшення внутрішньої напруженості, яка
виникла на тлі конфлікту, пов´язаний зі зниженням значущості допущених
помилок, пережитих неприємних моментів. Враховуючи, що самооцінка
знижується
швидше,
якщо
невдачу
пояснюють
особистою
200
неповноцінністю, ніж коли допускають несприятливий збіг обставин,
корисно перекласти значну частину невдач на несприятливу ситуацію,
зовнішні обставини і недостатню інформованість.
Досягнення більшої гнучкості психіки. У міру вікових змін сформована в
людини модель світу стає не лише більш складною, а й більш відсталою кожна її зміна вимагає більше зусиль. Зайва стабільність системи принципів,
критеріїв і сценаріїв перешкоджає подальшому розвитку.
Чи зможе людина змінити свої установки і переглянути ставлення до
подій, залежить від її психічної гнучкості. У разі ортодоксальних поглядів на
обставини життя, які погано надаються до корекції, можуть виникати такі
важкі душевні конфлікти, що для того, щоб їх пережити, людині доводиться
радикально реконструювати свою модель світу. Тоді, прагнучи не робити
цього, позбавити себе від розгубленості й страждань, неминучих під час
перебудов, тобто не змінювати своїх критеріїв цінності та водночас
пристосуватися (а для цього подивитися на світ новими очима), вона
відчуває глибинний конфлікт. Щоб запобігти такій непродуктивній реакції
на зміни в навколишньому світі, потрібно розвивати здатність змінювати
ставлення до самої себе, переоцінювати й корегувати свій внутрішній досвід,
дивитися на себе ніби з нової позиції.
Гнучкість збільшується завдяки розумінню того, що на окремих етапах
життя деякі види захисту відіграють позитивну, пристосувальну роль, а на
інших можуть бути нераціональними, особливо коли набувають характеру
звичної стратегії поведінки.
Окрім обліку динаміки психічних ресурсів, упродовж життя треба
враховувати особистий «крок» змін («Не все відразу!»).
Психолог повинен готувати людину до розумного усвідомлення її
непристойних вчинків (до сприйняття протилежного погляду) малими
кроками, добиваючись згоди під час кожного просування і поетапно
корегуючи її розуміння ситуації та її прогнозу. Таким чином можна
201
поступово підвести її до нової оцінки того, що сталося. У тих ситуаціях,
коли відмінності позицій значні, людина може повністю не приймати
контраргументів. Тоді розумніше штовхати людину до нового погляду,
критикуючи спочатку її на тлі загальної доброзичливості й підкреслюючи
насамперед елементи, які об´єднують початкову й запропоновану позиції, і
лише потім - роз´єднувальні, подаючи їх як другорядні.
Відкладання досягнення мети. Низка травмуючих ситуацій пов´язана з
неможливістю (через несприятливі обставини) одержати бажане відразу,
зараз, негайно. Якщо організувати й усвідомити упорядкованість цілей, то
напруження може послабитися. Коли розумно здійснено аналіз ієрархії
цілей і засобів, тоді обсяг відомостей про несприятливі обставини можна
сприймати як відтермінування виконання бажань, а неприємності - як
побічні події й випадкові епізоди дорогою до них.
Для полегшення систематизації своїх цілей і бажань можна скласти
список того, що могло б дати людині задоволення. До цього списку
доцільно включити також найпростіші, реально і швидко досяжні цілі та
перспективи.
Підвищення самооцінки. Зробивши вчинок, неприйнятний для себе, та
усвідомлюючи, що цей вчинок усі засуджуватимуть, не знаходячи собі
виправдання, людина мучиться від докорів сумління, відчуття провини. Ці
переживання можуть супроводжуватися різким зниженням самооцінки,
внаслідок чого формується уявлення про втрату права на любов інших. На
тлі заниженої самооцінки людина неадекватно загострено сприймає реакції
оточення на свої вчинки, що, у свою чергу, призводить до конфліктів,
розриву стосунків з людьми, відчуття самотності від втрати емоційного
контакту. Виникає стан дисбалансу, для якого характерне не тільки
погіршення настрою, негативні емоції, а й звуження сфери спілкування.
Для підвищення самооцінки людини, яка потрапила у важку ситуацію,
доцільно похвалити її, підняти у власних очах і в думці навколишніх.
202
Підвищувати самооцінку доцільно до такого рівня, коли в людини виникає
впевненість у тому, що хто-хто, а вона зможе впоратися з цією травмуючою
ситуацією.
Інакше кажучи, нормалізації самооцінки можна досягнути по-різному.
Магістральний шлях управління й самоуправління проходить по лінії
переоцінки цінностей і впорядкування ієрархії пріоритетів. Це створює
необхідні
умови
для
подолання
внутрішнього
опору,
відновлення
працездатності й можливості насолоджуватися. Тоді змінюються способи
реакції на труднощі. Замість типових для невдах «От якби...», «Так, але...»,
можна сказати: «Спасибі, що хоча б...» - тобто з´являються вислови,
характерні для осіб, здатних вдало розв´язувати свої проблеми. Така людина
вже готова сказати: «Тепер я знаю, як зробити це правильно».
Запобігання закріпленню безпорадності й страхів. Коли всі спроби змінити
ситуацію, яка травмує, або ставлення до неї не дають очікуваного
результату, а це найчастіше відбувається на тлі значного досвіду минулих
невдач (у розв´язанні інших завдань), то в людини виникає установка
особливого виду, так звана «вивчена безпорадність». Така установка
організовує готовність до того, що і в майбутньому всі зусилля цієї
людини будуть безрезультатними. Вона є бар´єром, перешкодою на шляху
реалізації планів.
Зниженню впливу цієї перешкоди сприяє звернення до минулого.
Треба детально проаналізувати завдання, з якими людина колись не зуміла
впоратися, де виявилася безпорадною. При цьому корисно переоцінити
(підвищити) складність нерозв´язаних раніше завдань - перевести їх з
класу нерозв´язуваних для цієї людини до класу нерозв´язуваних у
принципі або розв´язуваних тільки за особливих умов. Коли хтось не може
впоратися із завданням, вважаючи, що воно йому «не до снаги», можна
допомогти йому наблизити успіх, давши зрозуміти, що навіть дуже здібні
люди витрачають на розв´язання «таких» завдань значно більше часу і
203
зусиль, ніж він припускає. Тоді можна диференціювати «ті» завдання як
особливо важкі, а «це» - як звичайне і цілком таке, яке можна розв´язати.
Таку саму роль відіграють типові способи самовиправдання в разі невдач посилання на чиюсь підвищену вимогливість, на невезіння й випадковість.
Нерідко думка про свої невисокі здібності така неприємна, що її
витісняють зі свідомості. Тоді людина не виявляє належного терпіння,
витримки, наполегливості у розв´язанні завдань, швидко відмовляється від
повторних спроб здійснити свої наміри.
Для запобігання фіксації безпорадності потрібно підняти на щит будьякий локальний успіх, додати йому підвищеної значущості, тоді зростає
самооцінка, а разом з нею - імовірність майбутнього успіху.
Посилення активності для зміни перебігу подій. Треба бути не тільки
сильнішим, щоб наступати, а також наступати, щоб бути сильнішим.
Уявлення людини про свою нездатність виправити ситуацію, про
неможливість активно втрутитися в неї зумовлює зниження самооцінки,
що само по собі провокує подальше поглиблення переживань, створюючи
відчуття втоми, самотності, покинутості й пригніченості. Комплекс
неповноцінності, який виникає, блокує реалізацію справжніх можливостей
особистості, витісняє прагнення до зростання й успіху. Тоді людина
замикається у своєму внутрішньому світі, дедалі більше ізолюючись від
соціальних контактів. У таких обставинах психологу потрібно докладати
зусилля, щоб людина зрозуміла й повірила: можна втрутитися, можна
змінити перебіг події; навіть неоптимальна дія краща за повну пасивність,
оскільки активність сама по собі здатна дати полегшення. При цьому що
більше переконання людини у можливості вплинути на події, то вища
імовірність практичних дій з її боку. Активна життєва позиція зменшує
занепокоєння й відчуття небезпеки.
Не можна, однак, ототожнювати активність з прямою атакою. Давно
з´ясовано, що прямі прийоми дії на психіку - не найефективніші.
Наприклад, нову інформацію краще сприймають через коментарі, а не
204
через прямі твердження. Легше засвоюють аргумент непрямий або такий,
який ззовні звернений до однієї особи, але розрахований на інших.
Враховуючи такі особливості психіки, підштовхуючи людину до
переоцінки подій і активності, доцільно використовувати не твердження, а
запитання. Доречно ставити запитання, які заважають їй обстоювати свою
позицію про її складне становище, про те, що вона зовсім самотня тощо.
Розвиток і підтримання своїх хобі. «Хобі-терапія» - спосіб оперативно
віддалитися від афектогенної ситуації. Абсолютна концентрація на одній
ідеї або меті є одним з джерел внутрішніх конфліктів. Ідея, що окупувала
все поле свідомості, робить людину недоступною для інших ідей,
формуючи передумови обмеженості та відсталості її психіки.
Тривале ототожнення особи тільки з однією зі своїх ролей або
функцій (Я - лише мати, Я - тільки математик, Я - лише спортсмен) часто
спричинює відчуття незадоволеності і навіть відчаю. Для відновлення
внутрішньої гармонії їм потрібно знайти ширшу основу для ототожнення,
«народитися у новій іпостасі». Коли в людини є різноманітні інтереси,
діапазон її відчуттів стає ширшим і самі вони стають різноманітнішим. Як
наслідок, суттєво збільшується розмах прийнятних для неї вмінь і
поглядів, тоді імовірність конфлікту зменшується.
Ставлення до «цього» з гумором. Гумористичне ставлення до події
несумісне з підвищеною тривожністю з приводу її впливу на наше життя.
Саме тому сміх захищає нас від надмірного напруження і, таким чином,
продовжує життя тим, хто має удосталь почуття гумору. Сміх є певним
способом розв´язати суперечності, засобом висміяти перешкоди, що
спричинюють лють, страх і тривогу, допомагаючи позбутися занепокоєння
завдяки зниженню значущості табуйованих дій. Сміх і сльози універсальні механізми розрядження, оскільки в обох випадках реакція
перелаштовується на процеси з суттєвими вегетативними компонентами, у
яких розряджається напруга.
205
Загалом, сміх - це особлива комічна оцінка дійсності, побудована на
контрасті або несподіванці. Як вважав З. Фройд, відчуття смішного
виникає внаслідок того, що жарти мають здатність обходити ті бар´єри
(внутрішнього цензора), які культура сформувала у психіці людини.
Здатність у складній або болісній ситуації побачити щось смішне
допомагає запобігти втручанню захисту. Недаремно вважають, що
ставитися з гумором до власних проблем - головний спосіб захисту
обдарованої людини.
Сміх - це переживання відчуття переваги і спосіб зняти напруження.
Він виникає в разі несподіваного усвідомлення невідповідності між
об´єктом і оцінкою цього об´єкта.
Можливо, проблеми немає, а є погане самопочуття? Що тривожніше й
напруженіше ми себе відчуваємо, то більше проблем ми собі створюємо.
Напруження саме створює дискомфорт і додає надмір значущості
несприятливій ситуації. Нерідко, не знаходячи пояснення поганому
самопочуттю, людина інтерпретує його як наслідок внутрішнього
конфлікту, спричиненого певними обставинами. Але ця версія не завжди
виправдана.
Щоб запобігти такому розвитку подій, необхідно зосередити увагу на
стані здоров´я людини і показати, що причини труднощів, які вона оцінює
як несприятливі обставини, можуть бути у фізіології. Типовий приклад скарги жінок на труднощі сімейного і професійного спілкування на тлі
клімактеричних перебудов обміну. Коли справжні причини тривог людина
усвідомлює,
то
значущість
травмуючих
обставин
знижується
і
відкривається перспектива розв´язання внутрішнього конфлікту.
Використання
сповіді. Відчуваючи,
що
зробила щось нехороше,
згрішила, людина переживає власну нікчемність, морально слабшає,
проймається до себе недовірою, а значить, стає готовою здійснити ще один
аналогічний вчинок, новий гріх, після якого знову буде самокатування.
Спеціальні обряди сповіді, очищення і відпущення гріхів пом´якшують
206
біль і знижують імовірність рецидивів. Полегшуючи душевний конфлікт,
сповідь вимагає від людини значного зусилля для організації умов
психічного дренажу. Тому психолог може і повинен допомогти людині
подолати перепони, пов´язані із соромом, страхом бути неправильно
зрозумілою тощо. Водночас добре побудований і доброзичливо здійснений
психічний дренаж дає людині змогу висловитися не лише про здійснені
вчинки, а й про відкинуті можливості.
Сповідь ефективна не тільки завдяки тому, що знімає напруження
після того, як людина розділила ношу з іншою, а й за рахунок
перекладення частини відповідальності. Сповідь викликає свого роду
духовний вибух, який очищає і знеболює (катарсис). Новий стан звільняє
від негативних емоцій, а перебудова системи цінностей супроводжується
душевним підйомом і нормалізацією самооцінки, знижує ризик рецидиву і
дає надію на кращу поведінку в майбутньому.
У кульмінаційний момент сповіді, під час розкриття душевного
нариву людина відчуває біль і переляк, однак при цьому вона прощається з
таємницями, які вимагають спеціальних і безперервних зусиль для їх
приховування, і це теж сприяє полегшенню. Адже в самому факті
відвертості міститься катарсис. Після розкаяння людина одержує у своє
розпорядження енергію, яку раніше витрачала на збереження таємниці і на
створення того уявлення, яке мало бути про неї в інших згідно виробленої
легенди. Розкаяння - могутній афектний стан. Людина переживає відчуття
сорому й огиди до себе та своїх вчинків, а відчуття сорому - це форма
досвіду, яка може перешкоджати повторенню вчинків.
Коли в людини труднощі в спілкуванні або їй ні з ким поговорити,
треба зробити співрозмовником себе. Спробувати у бесіді з самим собою
знайти позитивні грані ситуації, яка склалася, і спробувати вилучити
користь з невдач і помилок. Переоцінка своїх поразок і помилкових дій
(нічого катастрофічного, матимемо науку) сприяє зниженню внутрішньої
напруженості, створює сприятливий фон для розвитку особистості.
207
Катарсис, що дає полегшення, виникає не лише під час сповіді. Важко
переоцінити роль мистецтва в корекції шкали життєвих цінностей:
провоковане ним у глядачів і слухачів високе емоційне напруження
забезпечує самозгорання афектів. У процесі сприйняття твору у глядача
виникає стан, коли він відчуває, з одного боку, колосальну втрату сил
(унаслідок емоційного розрядження), а з другого - стикається з відчуттям
необхідних тепер для нього нових цінностей. Несподіване усвідомлення
цих цінностей у стані страждання або відчаю (під впливом, наприклад,
трагічної ситуації у п´єсі) стає найбільшою подією в людському житті.
Допускаючи перехід від рукоприкладства до лайки, людина також
знецінює ситуацію, знімає блокувальну дію захисту і вирішує свою
внутрішню напруженість.
Отже, під впливом захисту поведінка людини може ставати
безглуздою, у неї виявляються химерні пояснення і неадекватний прогноз
наслідків своїх дій. Однак за допомогою вироблення саногенного
мислення з допомогою низки прийомів вона може змінити, скорегувати
свою ієрархію цінностей, упорядкувати поведінку відповідно до зміненої
шкали, спробувати створити інше уявлення про себе, свій новий образ.
Сформувати
саногенне
мислення
можна
і
через
поширення
інформації стосовно прямого взаємозв’язку між думками і хворобами.
Оскільки люба людина себе любить, вона буде враховувати цю
інформацію з метою не доведення до хвороби. Медики стверджують: будьяка
хвороба
спочатку
виникає
у
підсвідомості
й
лише
потім
«проявляється» на фізичному рівні. І всі недуги пов'язані з якимись
психологічними
проблемами:
якщо
ми
просто
запрацювалися,
перевтомилися, тоді ми можемо підчепити легку застуду, щоб пари днів
відпочити й відлежатися, якщо ж людині гостро бракує любові й уваги,
підсвідомість «організує» зламану ногу, а може й інфаркт. З якими ж
зовнішніми й внутрішніми конфліктами зв'язані розповсюджені недуги?
208
Вперше про те, що стан здоров'я прямо залежить від психологічного
стану, медики заговорили ще у 1818 році. З тих пор пройшло майже двісті
років, а віз і нині там: хвороби множаться, проблеми не вирішуються,
лиховісні симптоми «гасяться» таблетками, які, у свою чергу, аж ніяк не
зміцнюють організм. Щоб вирватися з порочного кола, потрібно не так уже
багато: усвідомити принцип появи хвороби й навчитися розв'язувати
проблеми до появи перших хворобливих симптомів.
Для початку, відстежимо процес розвитку хвороби. У вас з'явилася
проблема, якесь психологічне протиріччя. Ви відчуваєте внутрішній
дискомфорт: точний, безпомилковий сигнал збою. Якщо ви на нього не
відреагували з якоїсь причини (лінь розбиратися в собі, ніколи, небажання
щось міняти), то проблема залишається, і до неї додається нова: конфлікт
між підсвідомістю, що подає сигнал неблагополуччя, і свідомістю, що
відмовляється на нього реагувати. Отже, ситуація погіршилася. Зрозуміло,
підсвідомість не вгамовується: вона регулярно буде давати вам зрозуміти,
що справа погана. З кожним днем її сигнали будуть все чіткішими і через
якийсь час виявляться на фізичному рівні – хворобами.
На щастя, симптоми психологічного дискомфорту строго
локалізовані: тобто, по картині захворювань можна досить точно судити
про те, які проблеми людині варто вирішувати, які внутрішні конфлікти її
гнітять. Бажаючи позбутися від хронічних болячок, необхідно прийняти на
озброєння загальний принцип: будь-який орган, будь-яка частина тіла
символізує ту або іншу сторону життя, ту або іншу сферу. І непорядок у
цій частині говорить про проблеми у відповідній області.
Алергійна нежить. Ви не застуджені, не грипуєте, а ніс закладений,
важко дихати. Про що це свідчить? Про те, що у вашім оточенні існує
хтось, з ким дуже важко, неприємно контактувати, а перестати
спілкуватися неможливо. Образно говорячи, ви цього персонажа не
переносите – і ця нестерпність проявляється в алергійній нежиті. Точно
така ж нежить може виникнути як алергійна реакція на ситуацію, у якій ви
опинилися проти власної волі, але не можете відмовитися в ній брати
участь. Виходить, щоб перестати чхати, варто зважитися на радикальний
крок: звести до мінімуму спілкування з неприємною людиною або «зійти з
дистанції», відмовитися брати участь у тім, що вам неприємно.
Проблеми зі шлунком. Що робить шлунок? Переварює їжу. А тепер
згадаємо: про те, що викликає різко негативну реакцію, ми говоримо: «Я
це не переварюю!». Звучить злегка по-канібальськи, але дуже вірно! Ви
змушені спілкуватися з неприємною людиною, яка нас дратує, ми її
терпіти не можемо – і, проте, змушені «їсти»? Або ми занадто сильно
відреагували на стрес, накручуємо себе, «застряючи» у минулому? Отже, у
нас залишаються «неперетравлені» емоції й проблеми. Як природній
результат – проблеми зі шлунком: гастрити, виразки, порушення та інше в
цьому дусі.
Проблеми з кишечником. Давайте міркувати за відомою схемою.
Кишечник – орган очищення, порушення в його роботі свідчать про те, що
209
ми не вміємо відпускати проблеми, зациклюємось на них. Нам властиво
день за днем, невпинно сотні разів згадувати чиїсь слова й учинки,
вертаючись до своїх образ знову й знову – і ніяк не виходить позбутися від
нав'язливих думок і переживань? Треба бути готовим, що рано або пізно
почнуться запори (або поноси, разом з якими з організму виходить
незасвоєна, неперетравлена їжа). Ще один цікавий момент. Через звичку
постійно «пережовувати» проблеми починають боліти, псуватися,
кришитися зуби, слабшати ясен.
Хвороби відсутності любові. Якщо ми хоча б п'ять хвилин
подивимося телевізор, на екрані неодмінно виникне добрий лікар, що
рекомендує придбати пігулки від простатиту або чудодійні засоби, що
підвищують чоловічу потенцію й жіноче лібідо. Створюється враження,
що сучасні чоловіки й жінки нездатні зробити акт любові без потужного
підживлення лікарськими засобами. Насправді, причини будь-яких
проблем статевої сфери, звичайно ж, також криються у психосоматиці:
будь-які внутрішні заборони й конфлікти в сексуальній області неодмінно
відгукнуться захворюваннями статевих органів. Чоловік, що сумнівається
у собі, що не вирішив конфлікт із батьком, що підкоряється внутрішнім
установкам-обмеженням у взаєминах з жінками, рано чи пізно одержить
«удар нижче пояса». Те ж саме стосується жінки, що відкидає свою
жіночність, що побоюється вступати у повноцінні сексуальні відносини,
боїться емоційно відкритися перед партнером і так далі. При цьому у зоні
ризику виявляються не тільки статеві органи, але й пряма кишка (звідси й
вічний геморой!). Нерідко причиною сексуальних розладів, хвороб
статевих органів є зрада, що людина сам собі не може простити: у такий
спосіб підсвідомість приводить вирок у дію.
Причини багатьох «жіночих» хвороб гніздяться у невирішених
конфліктах з матір'ю. Саме такі конфлікти – щира причина мастопатій,
пухлин грудей, придатків, матки, ерозій, новоутворень. Якщо ж дівчина
боїться життя, не впевнена у собі, у власному майбутньому, у партнері –
чи захоче вона народити дитину? Швидше за все, просто побоїться. На
ґрунті цих страхів рано або пізно виникнуть проблеми з гінекологією
(безплідність, порушення циклу, і всілякі інфекції типу кандидоза й
хламідіоза): підсвідомість «влаштує» їй це, щоб відігнати на підході
небажане материнство.
Ще один момент, що ми рідко усвідомлюємо: причиною безплідності,
імпотенції й фригідності може стати втома від життя. Адже статеві органи
– це органи репродукції, продовження життя, і якщо нам не хочеться його
продовжувати, відповідні органи просту відмовляються працювати.
Головні болі. Напевно, немає на світі людини, у якої хоч зрідка не
боліла б голова. І в дев'яноста дев'яти випадках зі ста головний біль
пояснюється саме психосоматичними причинами. Гостра психологічна
травма, конфлікт, придушення емоцій – ось головні провокатори цієї
недуги. Щоб позбутися цього болю, необхідно проаналізувати й
210
постаратися «відпустити» свою образу, ворожість, гнів, всі негативні
емоції.
До речі, у медицині існує особливий діагноз: головні болі другої
половини життя. Подразнення, що нагромадилося, втома, емоційні
перевантаження, з якими людина не навчилася справлятися, вірніше, які не
навчилася переробляти, обертаються частими головними болями, що
виникають, на перший погляд, без усяких причин. Насправді причина є –
просто вона всередині, у підсвідомості. Треба ще мати на увазі, проблеми з
головою на цьому не закінчуються: подавлені почуття й емоції лише на
першому етапі дають про себе знати регулярними головними болями, а на
наступній стадії може загрожувати депресія.
Лицемірство. Воно може бути причиною головних болів з
наступним депресивним станом. Ви спілкуєтеся з людиною, що вам
активно неприємна, і замість того, щоб показати їй своє щире відношення,
змушені посміхатися. Що відбувається у цей момент? Розбалансування в
роботі півкуль мозку: одна реєструє вашу явно негативну реакцію на
співрозмовника, а інша змушена демонструвати любов і доброзичливість.
Хто в наш час найчастіше страждає від депресії? Ділові люди, змушені
спілкуватися з «потрібними» людьми, чоловіки, що намагаються
створювати видимість гарних відносин. Вихід з подібної ситуації один –
якщо неможливо уникнути спілкування, необхідно спробувати знайти у
співрозмовнику або партнері позитивні якості, варті поваги і під час
спілкування концентруватися на них: тоді мозок буде обробляти
«правильні», не конфліктуючі між собою сигнали.
3. Привід для конфлікту – це лише сигнал про те, що існують
приховані потреби та інтереси, які ми не висловлюємо. І несумісність
наших поглядів стосується лише приводу для конфлікту. Така несумісність
підкріплюється відповідними емоціями. Насправді більшість конфліктів
має декілька причин. І цей факт робить можливими взаємовигідні
розв’язки. Для кожного з учасників конфлікту найважливішими можуть
бути зовсім різні обставини. Ключ до взаємовигідного розв’язку в тому,
щоб задовольнити найважливіші для людини бажання, а натомість
домогтися поступок в інших, не таких важливих для неї питаннях.
Усі ми вже чимало читали про правила поведінки у конфліктній
ситуації – не перебивати, не підвищувати голосу, слухати партнера. Але
чомусь, коли нас поглинають емоції, ми – такі гарні, добрі, інтелігентні
люди, починаємо кричати, перебивати одне одного, згадувати старі
помилки і робити все навпаки. Що ми намагаємося один одному довести?
Ми хочемо вирішити питання: «хто правий, хто винний?». А що коли
підійти до конфлікту, наперед відмовитись від цього запитання, просто не
шукати винних і переможених.
Ось деякі ідеї, що дадуть змогу конфліктувати без переможців і
переможених і не провокувати агресивної поведінки партнерів.
211
1. Пам’ятайте про те, що кожна людина має право бути іншою, не
гіршою і не кращою – просто іншою. Зі своїми поглядами, переконаннями,
слабостями і звичками.
2. Кажіть прямо те, чого в даний момент ви хочете, не удавайтеся до
непрямих висловлювань.
3. Не читайте чужих думок (запитуйте «Про що ти думаєш?», замість
того, щоб стверджувати «Я знаю, коли ти так дивишся, то думаєш, що я
нікчема»).
4. Говоріть про себе і про те, що відбувається зараз і тут, не
додавайте слів «завжди», ніколи».
5. Вашими завданнями є не шукати відповіді на запитання «Хто
винен?».
Одним із методів попередження міжособистісного конфлікту є
самовідсторонення від конфліктної ситуації. Необхідно ухилятися від
вирішення проблем, які не зачіпають ваших інтересів і ваша участь в них
нічим не зумовлена. Наприклад, хтось із ваших друзів сильно
роздратований і емоційно збуджений. Ви із найкращих міркувань прагнете
йому допомогти, хоча вас про це ніхто не просив. В результаті ви можете
в’язатися в чужий конфлікт і стати об’єктом викиду негативних емоцій з
двох сторін.
Коли конфлікт уже розпочався і партнер відверто виявляє агресію:
1. Старайтеся глибоко дихати. Це дає час для обдумування того, що
ви хочете сказати, і дає змогу знизити тон голосу.
2. Будьте уважними до партнера, намагайтеся за потоком агресивних
слів почути, чого він хоче насправді.
3. Якщо партнер говорить дуже голосно, говоріть нижчим голосом
(коли ваш тон буде вищим – можлива сварка), а почнете знижувати ваш
тон, ймовірно, що партнер піде слідом за вами. Будьте обережними з
голосом. Зазвичай, у конфлікті ми намагаємося перекричати партнера і
привертаємо тим самим його увагу до себе. Як не дивно, часто незвичайно
тихий голос значно більше привертає увагу і знижує інтенсивність
конфлікту.
212
4. Пам’ятайте, що коли близька вам людина дозволяє собі виявляти
негативні почуття – це зовсім не означає, що вона перестала любити та
поважати вас.
Пропонуємо декілька технік профілактики міжособистісних
конфліктів на основі саморегуляції власного емоційного стану, що
приводить до покращення спілкування і вирішення ситуації без
виникнення конфлікту.
Техніка “Я - висловлювання”. Суть техніки полягає в тому, щоб
висловити, виплеснути свої негативні емоції, щоб не образити
співрозмовника і не викликати ескалації негативних емоцій. Ідея полягає в
тому, щоб признати почуття як щось обʼєктивне, висловлювати їх і не
робити висновок про джерело ( винуватця) цих почуттів Дана техніка
складається з трьох етапів.
Перший етап: опис ситуації, яка викликає негативні емоції. Наприклад:
1. Коли ти пізно приходиш...
2. Коли ти на мене кричиш...
3. Коли ти довго говориш по телефону...
На цьому етапі важливо не допустити емоційно окрашених висловлювань типу
”Коли ти верещиш на мене...” та інші. Дані висловлювання викликають відповідну
реакцію і це приведе лише до загострення ситуації.
Другий етап: опис почуттів, які викликані ситуацією з можливими поясненнями.
Мова повинна йти про емоції, які викликані даною ситуацією, а не людиною, яка
створила цю ситуацію, тобто висловлюється незадоволення ситуацією, а не людиною.
Критика ситуації дозволяє людині більше її не створювати, дає шанс піти, зберігши при
цьому гідність. Тим більше що багато складних ситуацій можуть створюватися не
спеціально. Критика ж людини не дає шансу для відступу і людина буде захищатися,
часто агресивно. Приклади:
1. Я почуваю себе ображеною.
2. В мене відчуття, що ти зі мною не рахуєшся.
3. Мені образливо, тому що я тобі все купую. Я вважаю це несправедливим.
Саме на цьому етапі відбувається вихід емоцій. Людина повинна казати те, що
вона відчуває.
Третій етап: опис того, що ми хотіли би змінити. Приклади:
1. Давай домовимося, що ...
2. Я хочу, щоб ти ...
Головна мета “Я – висловлювання” полягає не в тому, щоб партнер виконав наше
бажання, а в тому, щоб розповісти про власні потреби і переживання. Найважче в цій
213
техніці – це почати її застосовувати. Як говорив Софокл, “щоб зрозуміти щось, треба це
зробити”.
Техніка активного слухання. Дана техніка застосовується у всіх ситуаціях, де
необхідне чітке і адекватне розуміння інформації або почуття іншої людини. Вона
також сприяє профілактиці конфліктів.
Суть цієї техніки полягає у використанні певних фраз з метою підтвердження
(контролю) привильності почутого.
Виділяють два типи фраз: вияснення і
перефразування.
Вияснення:
а) інформації – звертання до людини за уточненням сказаної інформації:
1. Я, здається, не зовсім зрозумів. Повторіть ще раз.
2. Що ви маєте на увазі.
3. Чи не поясните ви...
б) почуттів – звертання до людини за уточненнями її емоційного стану:
1. Як ви себе почуваєте після...
2. Що ви відчували в момент...
3. Як на вас впливуло...
Перефразування:
а) інформації – передача людині її ж повідомлення, але вашими словами з метою
встановлення точності:
1. На вашу думку...
2. Як я вас зрозумів...
3. Іншими словами, ви вважаєте...
б) почуттів – передача ( відображення) емоційного стану людини з метою
перевірки привильності її розуміння:
1. Складається враження, що...
2. В мене відчуття, що...
3. Мені здається , що...
Необхідно памятати, що розуміння почуттів є важливішим, ніж інформації,
оскільки почутті первинні, вони формують все інше, в тому числі і інформацію.
Ясне і чітке розуміння інформації і почуттів партнера можливі лише при умові,
коли:
1) у партнера є відчуття, що його слухають і розуміють або намагаються
зрозуміти.
214
Для демонстрації цього можна використовувати кивання головою, або його
замінники вербальні ( “угу”, “продовжуйте, будь ласка”, “це цікаво”), відкрита поза при
слуханні, візуальний контакт.
2) у вас немає негативних установок при слуханні.
Мова йде про те, щоб слухати без недовіри, критики, осуду, тбто необхідно
виразити погодження. Це не означає, що ви згідні з тим, що вам кажуть. Це означає, що
ви признаєте за іншою юдиною право думати, відчувати і діяти так, як вона вважає за
потрібне. Установка схвалення створює обстановку свободи і чим менше ми судимо
партнера, тим правдивішими і відкритішими будуть його думки. Схвалення можливе і
необхідне навіть до людини, яка вам не подобається, оскільки не можна почути і
зрозуміти іншого, якщо не знаєш, що він хоче.
Техніка випереджаючої ініціативи. Ця техніка застосовується в ситуаціях, коли
ваш партнер думає, що у нього конфлікт з вами, а ви нічого не підозрюєте. Ви
дізнаєтеся про події від третьої особи, яка може бути другом або ворогом. Суть техніки
дуже проста. Як тільки ви дізнаєтеся про те, що відбувається, ви негайно знаходите цю
людину з метою вияснення ситуації. При цьому “вбиваються два зайці”:
1. знімається конфлікт, якщо він дійсно був;
2. розкриваються “друзі”, метою яких було посварити вас з партнером.
Техніка відкритих і закритих питань. Відкриті питання – це питання, на які
неможливо дати коротку відповідь. Вони включають в себе “розширені” слова типу
“коли”, “де”, “чому”, “скільки” а також альтернативне питання типу “Ви вибираєте
перший чи другий підхід”. Метою відкритих питань є:
1. Вияснення проблеми та інтересів партнера з метою максимальної орієнтації у
ньому.
2. Активізація співрозмовника, усунення замкнутості, стриманості.
В постановці відкритих питань є певні нюанси:
А. Іноді закриті питання за своєю суттю є скритими відкритими питаннями, але
виглядають більш миролюбно, як відкриті:
1. Чому ви не зробили...? (Питання оцінюється як агресивне)
Ви не думали про те, щоб зробити...? (Питання оцінюється як миролюбне).
Б. Коли питання починається словом “чому”, люди відчувають погрозу, наказ,
звинувачення або незадоволення. Реакція людини при цьому однозначна: вона буде
захищатися. Краще починати питання з “що тобі помішало...” Це звучить більш
миролюбно і передбачає різні відповіді.
Закриті питання використовуються з метою:
215
1) отримання підтвердження правильності розуміння
(“я вас правильно
зрозумів?”);
2) отримання згоди: Ви згідні з таким підходом?
3) зміни теми розмови або закінчення обговорення: Давайте обговоримо наступне
питання. Добре?
Загалом треба обережно використовувати закриті питання, оскільки вони містять
елемент допиту, “витягування інформації”.
4. Якщо мова йде про профілактику конфліктів у людських групах
(колективах, організаціях), тобто про групові конфлікти, то основні
напрями роботи полягають у раціональній побудові системи управління
організацією та її персоналом, а також в урахуванні перспектив і
стратегічних підходів у цій роботі. Із впровадженням вищезгаданих
напрямів підвищується рівень самоповаги і самореалізації працівників,
керованість колективом, що загалом приводить до зниження конфліктної
взаємодії.
Центральною проблемою тактичної профілактики конфліктів є
підтримка і зміцнення в колективі співробітницьких взаємин. Проблема є
комплексною, тому і вимагає комплексного вирішення за допомогою
методів соціально-психологічного, організаційно-управлінського і
морально-етичного характеру. Виділимо такі методи:
♦ метод згоди припускає проведення заходів, націлених на залучення
потенційних конфліктантів у загальну справу, у ході якої в можливих
супротивників з'являється більш або менш широке поле загальних
інтересів, вони звикають до спільної діяльності і спільного вирішення
проблем, що виникають.
♦ метод доброзичливості, або емпатії передбачає розвиток здатності
до співчуття товаришам по роботі, розуміння їх внутрішнього стану,
готовності сприяти практично. Цей метод вимагає виключення
невмотивованої ворожості, агресивності, неввічливості. Використання
цього методу особливо важливе у кризових ситуаціях, коли вираження
співчуття та широка й оперативна інформація про перебіг подій набувають
особливо важливого значення.
♦ метод збереження репутації партнера, поваги до його гідності. При
виникненні будь-яких розбіжностей, зумовлених конфліктом,
найважливішим методом попередження негативного розвитку подій є
визнання гідності партнера, вираження належної поваги до його
особистості. Визнаючи гідність й авторитет опонента, ми тим самим
стимулюємо адекватне відношення до нашої гідності й авторитету. Цей
метод використовується не лише з метою попередження конфлікту, а й при
будь-яких формах міжособистісного спілкування.
216
♦ метод взаємного доповнення припускає спиратися на такі здібності
партнера, якими не володіємо ми. Так, люди творчі нерідко не схильні до
монотонної, рутинної роботи. Проте для успіху справи потрібні ті й інші.
Метод взаємодоповнення особливо важливий під час формування робочих
груп, команд, що комплектуються згідно з даним принципом,
забезпечуючи їх працездатність на достатньому рівні. Врахування й уміле
використання не лише позитивних, а й негативних людей, які тісно
пов'язані один з одним, допомагають укріпити взаємну довіру і пошану
людей, їхню співпрацю, а отже, допомагають уникнути конфліктів.
♦ метод антидискримінаційної гуманної політики вимагає виключення
висвітлення переваги одного партнера над іншим, і взагалі будь-яких
відмінностей між ними. З цією метою в управлінні часто використовують
елементи зрівняльного матеріального заохочення всіх працюючих в
організації. Не можна плутати зі схожим висловом - "зрівнялівка".
Подібний прийом передбачає чіткі критерії винагороди за рівноцінність
вкладеної праці. З погляду профілактики конфліктів рівноцінний метод
розподілу має безсумнівні переваги, що дозволяють уникнути появи таких
негативних емоцій, як почуття заздрості, образи, що можуть стати
поживним ґрунтом для зародження конфліктної протидії. В інтересах
підвищення антиконфліктного потенціалу в організації доцільно
розподіляти заслуги і нагороди на всіх, навіть якщо вони значною мірою
належать комусь одному. Поширеність подібного методу у японському
менеджменті великою мірою пояснюється особливістю їхньої культури і
менталітету. Цінність саме цього правила підкреслюється старим
японським прислів'ям: "Навіть якщо ви працюєте краще за інших, не
поводьтеся як переможець". У той же час це може заважати
культивуванню їх у нашій культурі.
♦ метод психологічного згладжування (заохочення) передбачає, що
настрій людей, їхні почуття піддаються регулюванню і потребують певної
підтримки. Як показала практика, серед них можна виділити різноманітні
форми проведення членами трудового колективу спільного відпочинку,
урочистих заходів, ювілеїв, презентацій, все, що можна віднести до такого
широкого поняття, як корпоративні заходи. Подібний спосіб дозволяє
знімати психологічну напругу, сприяє емоційній розрядці, викликає
позитивні почуття взаємної симпатії, сприяє формуванню моральнопсихологічної атмосфери в організації, що перешкоджає виникненню
конфліктів.
Розглянуті методи не вичерпують усього потенціалу заходів для
профілактики конфліктів, необхідно чітко розуміти, що цьому сприяє все
те, що забезпечує збереження нормальних ділових відносин, зміцнює
взаємну повагу і довіру.
Крім використання вищезгаданих методів конкретними кроками при
профілактиці групових конфліктів є такі види робіт, як залучення
керівників середньої ланки управління до спільного вироблення рішення;
удосконалення організаційних структур управління; розробка варіантів
217
стратегій управління персоналом в організації; управління компетенцією
співробітників.
Загалом можна констатувати, що у роботі щодо попередження
конфліктів будь-якого рівня не можна сподіватися на використання
якихось швидкодіючих, чудодійних засобів. Це робота не епізодична, не
разова, а систематична, повсякденна, буденна. Найнадійнішим способом
профілактики конфліктів як психологічного, так і соціального рівня є
створення у сім'ї, в організації, в колективі, нарешті, в цілому суспільстві
такої морально-психологічної атмосфери, яка виключала б саму
можливість виникнення причин, що призводять до конфліктів. Досягнення
цієї високої мети можливе тільки внаслідок послідовного здійснення
цілого комплексу продуманих заходів щодо зміцнення відносин співпраці
та взаємодопомоги між людьми.
Певна річ, учені та філософи досі сперечаються про досяжність ідеалу
загального миру та співпраці. Однак вони згодні в тому, що людське
суспільство, як і світ загалом, є постійною зміною хаосу та порядку,
дезорганізації та організації, суперечності та єдності, конфлікту та
консенсусу. Причому сама людина, будучи одним з вищих досягнень
організованого начала у світі, природно покликана започатковувати
навколо себе саме це начало, протистояти неорганізованості, хаосу,
безладу.
218
Складові профілактики міжособистісних конфліктів в організації:
мистецтво керівника, ставлення до конфліктів, конкретні заходи з
покращення соціально-психологічного клімату в колективі. Якщо керівник
вчасно розв’язує ділові суперечності в організації, то до конфліктів, як
правило, не доходить. Ставлення до конфліктів різної природи неоднакове.
Там, де без конфлікту неможливо вирішити питання, не слід його
приховувати. Існує думка, що із конфлікту не може вийти нічого путнього,
тому що в конфлікті хтось перемагає, а хтось програє.
Конкретні заходи з профілактики конфліктів:
Робота, спрямована на покращення умов праці, організації
виробництва, побутових умов;
Інформування підлеглих про важливі питання професійної діяльності
та її перспективи;
Дотримання трудового законодавства, його нормативних документів;
Робота з підлеглими щодо правової освіти;
Дотримання трудової етики.
Керівнику потрібно пам’ятати, що:
1. управління людьми починається з себе;
2. не поважаючи підлеглих, не отримаєш поваги до себе, а це вже
передконфліктна ситуація;
3. ніщо не цінується так дорого і не коштує так дешево, як ввічливість;
4. слід вивчати підлеглих, виявляти інтерес до їх особистості з метою
індивідуального підходу у пошуках взаєморозуміння;
5. приховування
інформації
веде
до
напруги
у
відносинах.
Підлеглі певним чином оцінюють свого керівника, і це необхідно
враховувати. Чоловіки цінують у керівникові насамперед, такі
якості, як: знання справи; вміння організовувати роботу; бачення
перспективи; забезпечення високої заробітної платні. Жінки бажають
більш
демократичного
стилю,
ввічливого
ставлення,
поваги.
Часто конфлікти виникають у ситуаціях ділової критики. Потрібно
пам’ятати, що ця ситуація – провокуюча і слід особливо продумано
будувати її. Якою ж повинна бути критика?
219
1. Критика на зборах – виключення, сприймаються адресатом як
приниження. Критика найкраще діє у формі індивідуальної бесіди.
2. Не принижувати гідність підлеглого. («Ти ось не знаєш, а я знаю.
Слухай і роби»).
3. Критику слід поєднувати з позитивною оцінкою, висловлювати
зауваження на фоні схвалення. Зловживання критикою призводить до
протилежної очікуваної реакції: до опору, протесту, байдужості.
4. Встановити довірливі відносини, емоційний контакт з тим, кого
критикуєш.
5. Критикувати можна те, що керівник спостерігав особисто, а не те, що
знає зі слів сторонніх.
6. Не порівнювати з колегами, бо це призводить до розбрату в
колективі.
7. Якщо критика висловлюється на зборах, продумати, як до неї
поставиться колектив, а не тільки критикована особа.
8. Зміст критики обумовлюється інтересами справи, а не особистими
враженнями, тому повинен бути аргументованим.
9. Дієва критика повинна бути індивідуально спрямованою.
М.Мелія з російсько-американського центру «Екопси» нагадує певні
закономірності конфліктування:
1. У конфлікті не буває переможців – програють завжди обидві сторони.
Отже, не порівнюйте ступінь провини. Візьміть на себе перший крок –
це показник сили вашого характеру і вашої самоповаги.
2. Розпочніть бесіду з опису конкретної ситуації, яка вас не влаштовує.
Намагайтеся бути при цьому максимально об’єктивними. Чим
детальніше ви будете про це говорити, тим краще. Якщо це можливо,
наводьте конкретні приклади.
3. Висловіть те, що ви відчуваєте у зв’язку з цією ситуацією. Багато
конфліктів між людьми ускладнюються наявністю невисловлених
думок і почуттів. Іноді тільки висловлення їх, обмін цими потаємними
почуттями дозволяють залагодити ситуацію. Користуйтеся при цьому
простими словами: «Я образився», «Я злякався», «Мене взяло зло».
4. Намагайтеся вислухати протилежну сторону – це, мабуть, найважче.
Слід пам’ятати, що ваші думки різні, і саме це спричинило конфлікт.
Тому сприймайте ці висловлювання не як істину, а лише як вияв
досвіду вашого опонента. Уважно слухайте – не перебивайте, не
заперечуйте, не сперечайтеся. Покажіть співбесідникові, що справді
його серйозно слухаєте і прагнете досягти згоди. Можна підкреслити це
і зовні – рухом голови, проханням навести конкретний приклад. Це вам
допоможе вислухати, а вашому співбесідникові – настроїтися на
відверту розмову. Якщо конфлікт дуже серйозний, то зверніться до
«нейтральної» людини, яка і допомогла вам вислухати один одного.
5. Дуже корисно розібратися у потаємних думках. Потаємні думки – це
здогадки, побоювання, припущення щодо почуттів і думок іншого. Щоб
220
пересвідчитися, чи вони справжні, краще за все запитати у нього
самого. Коли ж вас запитають про те саме, то намагайтеся бути
достатньо відвертими, оскільки здогадки, як правило, мають під собою
реальний грунт. Утримайтеся від коментарів, завершуючи будь-яку
розмову. Акцентуйте увагу на пунктах, щодо яких ваші думки, почуття,
дії збігаються, а не на питаннях, що вас розділяють – тим самим ви
обмежите зону суперечностей.
6. Знайдіть можливість висловити конкретні пропозиції щодо зміни
ситуації, поведінки, стосунків («Я вас прошу...», «Я хотів би...»,
«Сподіваюсь, вам не важко...»). На завершення розмови скажіть, що
зміниться, якщо такі зміни стануться. Недоцільно погрожувати і
вдаватися до ультиматумів, адже позитивні перспективи є більше
привабливішими. Зазначте, що виграє людина, якщо змінити свою
поведінку чи ставлення відповідно до вашого прохання. Такий спосіб
розв’язання конфлікту вимагає від вас певної рішучості. Але якщо ви
будете відвертим і чесним у цій розмові, то ваші стосунки не
погіршаться, а вас стануть більше поважати.
2. Майстерність проведення бесіди у міжособистісному спілкуванні.
Спілкування – це «спільний танок», який складається із рухів кожного
із партнерів. Коли ви звинувачуєте, ви намагаєтеся всю провину
перекласти на партнера, а ви – лише невинна жертва. Допускайте, що
ваша поведінка теж може ускладнювати ситуацію. Покажіть, що ви
також готові піти на зустріч.
Спілкування є основою всіх міжособистісних стосунків. Завдяки йому
ми вчимося розуміти інших як особистостей і допомагаємо їм зрозуміти
себе. Усередині кожної організації і багатьох груп існує ієрархія рангів.
Субординація рангів має місце тоді, коли зобов'язуючі ролі
покладаються на відповідальних осіб таким чином, що різні члени
колективу виконують різні ролі. Для того, щоб мобілізуватися на
досягнення власних цілей, підтримувати себе в добрій робочій формі,
пристосовуватися до змін у довкіллі, група має структурувати своє
спілкування. Призначаються зустрічі, від членів групи вимагаються
звіти, проводяться наради, підсумки роботи групи підбиваються і
розсилаються всім членам. Створене таким чином коло чи мережа
спілкування визначає обсяг і тип інформації, яку член групи
отримуватиме від інших. Устрій групи визначає, спілкування вибіркове,
що існує коло, мережа спілкування з певними передумовами, тому
спілкуватися слід лише тоді, коли це доречно, і члени групи мають
запроваджувати певні процедури, щоб спілкуватися один із одним.
Формальна система чи мережа спілкування, стимули і процедури
встановлюються для того, щоб координувати зусилля членів групи в
221
досягненні цілей. На додаток до формальної мережі спілкування в
багатьох групах існує неформальна мережа спілкування, яка включає
зразки дружби, неофіційних соціальних контактів між членами групи.
Виділяють три типи процедур формального спілкування: одностороння,
одностороння із зворотнім зв'язком та двостороння.
В ієрархії влади процедура одностороннього спілкування
характеризується тим, що старший групи дає вказівки чи робить
оголошення для решти членів групи і коментувати його не слід.
Слухачі, отже, є цілком пасивними, і ефективність спілкування
визначається тим, як повідомлення формулюються й подаються
передавачем інформації. Як правило, в ієрархії влади є хтось вищий за
рангом, хто дає розпорядження старшому групи, а той, у свою чергу,
передає його в групу. В порівнянні з іншими двома процедурами
одностороннє спілкування займає небагато часу, але воно не ефективне.
І
хоча це спілкування завдає менше клопоту інформуючому, слухачів
воно влаштовує ще менше.
Одностороннє спілкування зі зворотнім зв'язком часто називають
директивним або примусовим спілкуванням. При такій тактиці
спілкування в межах ієрархії влади керівник інформує присутніх про
своє розпорядження чи повідомлення, а члени групи дають йому
зворотній зв'язок стосовно того, наскільки добре вони зрозуміли його.
Обмін словами завершується тоді, коли члени групи демонструють
старшому, що вони правильно зрозуміли його розпорядження. Ця
процедура має назву примусової, тому що відсутні умови для взаємного
впливу чи обміну думками: спілкування розпочинається з припущення,
що позиція керівника безперечно правильна і єдиний вид інформації,
який він потребує від членів групи, - чи вони правильно зрозуміли і
сприйняли його повідомлення і розпорядження. Керівник впливає на
групу, а членам групи не залишається нічого іншого, як тільки розуміти
його. Ця друга процедура є оперативнішою, ніж двостороннє
спілкування, і завдає менше клопоту старшому групи, але для членів
групи вона пов'язана з більшим напруженням і є менш осмисленою.
Коли в групах користуються тактиками спілкування односторонніми та
односторонніми із зворотнім зв'язком, то це спілкування може бути
настільки збідненим, що серед членів групи виникає необхідність у
неформальному спілкуванні для того, щоб більш-менш результативно
виконувати завдання групи. Це погіршує ефективність таких тактик.
Повідомлення з перших уст можуть перекручуватись, як тільки вони
проходитимуть через неформальну мережу спілкування, а це може
зашкодити координації поведінки членів групи. Такі перекручення та
непорозуміння найчастіше трапляються тоді, коли найбільш впливові у
неформальній системі групи не погоджуються з рішеннями та
поглядами керівника або коли серед членів групи існує недовіра й
суперництво. Доки члени групи не матимуть можливості вільно
222
спілкуватися зі старшим групи, доти неформальна мережа спілкування
групи буде впливовішою, міцнішою і важливішою, ніж формальне коло
спілкування.
Двостороннє спілкування - це взаємний процес, коли кожен починає
передавати повідомлення й намагається зрозуміти повідомлення інших
членів групи. У двосторонній тактиці спілкування як керівник, так і
члени групи вільно обмінюються ідеями та інформацією в продуктивній
дискусії. Тут необхідні вміння відправляти та отримувати інформацію.
Всі члени за власним бажанням можуть брати участь і мають право
голосу в обговоренні. Двостороннє спілкування сприяє відвертій та
неупередженій взаємодії між членами групи, розподілу функцій з
урахуванням лідерства та співучасті в груповій діяльності, прийняттю
рішень через консенсус та використання інших складових групової
ефективності.
Хоча двостороннє спілкування вимагає більше часу, ніж одностороннє,
і завдає старшому групи багато клопоту, для членів групи воно є менш
напруженим і взагалі більш ефективним. Будь - яка цілеспрямована,
зайнята розв'язанням серйозних проблем група, яка сподівається бути
ефективною, мусить застосовувати стратегію двостороннього
спілкування.
Навіть коли двостороннє спілкування всіляко підтримується, ієрархія
рангів усе ж таки впливатиме на спілкування між членами групи. Як
правило, впливові члени групи беруть слово й виступають частіше за
інших, більшість звернень адресується їм. Маловпливові й
малоавторитетні члени часто не спілкуються один з одним на нарадах,
вони бояться оцінок з боку тих, хто при владі. Особи, які не мають
влади, рідко ризикуватимуть, говоритимуть нелогічно і у своїх
зауваженнях уникатимуть відвертості. Отже, певні чинники спонукають
групу до практики ділового спілкування, яка перешкоджає тому
варіантові дискусій та розв'язання проблем, який для функціонування
групи є оптимальним та найефективнішим.
Як уникати цих тенденцій, щоб спілкування в групі було ефективним?
Є дві відповіді на це запитання. Перша - запровадити в групі дух
кооперування, який заохочував би всіх її членів до однакової участі.
Найпоширенішою формою спілкування є бесіда. Дані психологічних
досліджень свідчать, що успішне її проведення сприяє підвищенню
продуктивності праці (2-12%). Дев’ять з десяти опитаних менеджерів
великих корпорацій США заявили, що найскладнішим у своїй роботі
вони вважають встановлення контакту з новою людиною, особливо
першу зустріч з нею, першу бесіду.
Бесіда – це форма спілкування з метою обміну думками, інформацією,
почуттями тощо. Вона сприяє також активізації зусиль партнерів для
забезпечення співробітництва та впливу одне на одного.
Орієнтовно можна назвати такі функції бесіди: обмін інформацією;
формування перспективних заходів і процесів; контроль і координація
223
вже розпочатих дій, взаємне спілкування людей під час виконання
виробничих завдань; підтримання ділових контактів на рівні
виробничих підрозділів, регіонів, держав; пошук, висунення і
оперативна розробка робочих ідей; стимулювання людської думки в
новому напрямку; розв’язання етичних проблем, що виникли в якійсь
ситуації.
Кожна бесіда – це новий акт. Тому немає загальних рецептів, які б
забезпечували високу ефективність бесіди в усіх випадках. Це завжди
процес творчий, що приносить радість, відкриття нового в житті, і у
співрозмовника й у собі. Водночас склалися певні моральні та
психологічні вимоги до організації індивідуальної бесіди. Є загальні
положення, принципи, застосування яких сприяє досягненню успіху
бесіди.
Існують різні види бесіди. Якщо за основу класифікації взяти мету
спілкування та зміст бесіди, то можна виокремити бесіди ритуальні,
глибинно-особистісні та ділові.
Велику роль в житті людей відіграють ділові бесіди. Їх предметом, як
правило, є конкретне діло. Серед ділових бесід розрізняють
інформаційні – у «конкурентній ситуації»; «під тиском
співрозмовника»; з метою викладу своєї позиції. Виходячи з
професійної спрямованості розрізняють бесіди управлінські;
педагогічні; правові; медичні та інші. Тут основна увага приділяється
особливостям саме ділових бесід і їх різновидам.
Майже всі справи, трудові акції, будь-яка спільна праця людей
починається, здійснюється і завершується за допомогою різних за
формою, змістом і функціями ділових бесід.
Ведення ділової бесіди залежить від її змісту, але водночас має і
загальні правила. Її мета: створити позитивну психологічну атмосферу.
Починати розмову найкраще з цікавого чи важливого співбесідника.
Цей етап називають «малою розмовою». Правила малої розмови:
1. Тема не повинна бути надто серйозною.
2. Доцільно починати з питань про приємні події в житті співбесідника.
3. Якомога більше позитивних відгуків про предмети, ідеї, людей,
відомі співбесіднику.
Питання слід ставити так, щоб співбесідник захотів відповісти, міг
продумати і зважити відповідь. Найкраще використати відкриті
питання, які менше обмежують відповідь якщо співбесідник надмірно
балакучий, доцільнішими є закриті питання, які передбачають
однозначну відповідь. Слід пом’якшувати питання, ставити їх у формі
гіпотези, не починати зі слів типу: «Ти що...», «А чому це ти не...». Не
ставити питання, відповідь на яке заздалегідь відома. Під час бесіди
можна ефективно і гнучко використовувати перехід від пасивного до
активного слухання. При пасивному слуханні слухач якомога менше
висловлює ставлення до того, що розповідає мовець. Мовлення мовця
224
наближається до монологу. Це тип слухання рекомендується, коли
співбесідник не впевнений у готовності слухача вислухати його.
Активне слухання передбачає більший зміст діалогових ознак, жваву
реакцію на висловлювання співбесідником. Ось деякі прийоми
активного слухання:
1. Дослівне повторення. Можна почати: «Як я вас зрозумів...», «Отже ти
вважаєш...».
2. Перефразування висловлень мовця.
3. Називати по імені та по-батькові.
Проаналізуємо лише один фрагмент розмови:
– Добрий день, Іван Петрович!
– Добридень!
Одразу можна розпізнати репліку керівника і підлеглого. Підлеглий
використовує ім’я, по-батькові керівника, висловлюючи цим свою
повагу. Він більше зацікавлений сподобатися керівникові. Мотивація
бути привабливим сприяє встановленню діалогу.
При здійсненні покарання мають значення наступні фактори:
v досягти, щоб вашу позицію сприйняли;
v засуджувати не особистість, а вчинок, без узагальнених оцінок;
v не відштовхувати від себе, пам’ятаючи про майбутнє співробітництво;
v добрий і приємний вираз обличчя.
У бесіді доцільно використовувати компліменти. Компліменти – слова з
незначним перебільшенням позитивних якостей людини. Вони
виражають не стільки актуальну оцінку дій адресата, скільки
впевненість у його можливостях (аванс довіри). У додатку №__
наведено правила компліменту і приклади їх порушення.
Приклади вдалих компліментів:
1. «Як вам вдається так...»
2. «Я раніше не знала, що ви так точно розбираєтеся в людях.»
3. Якщо бесіда закінчилася успіхом: «Як приємно з вами
поспілкуватися!»
4. Людині, що довела важку справу до кінця: «Вашій волі можна
позаздрити», «Це чудово, що у вас такий наполегливий характер».
Головне у компліменті – відвертість і щирість, увага до підлеглого,
розуміння його внутрішнього світу. Не робіть нещирих компліментів,
адже вони сприймаються як лестощі. А як сказати комплімент людині,
яка вам не подобається? Спробуйте подумати, що у неї виходить добре,
яка риса заслуговує схвалення, тобто виявіть спостережливість та
інтерес до людини.
Випробовуванням, як для керівника, так і для підлеглого є неприємні
ситуації, пов’язані зі звільненням чи покаранням через різноманітні
причини. Тактовна увага до позаслужбового життя співробітника і
225
терпляче слухання – це головні психологічні умови ефективного виходу
з таких ситуацій.
3. Правила поведінки керівника у конфліктній ситуації.
У багатьох випадках конфлікту можна не допустити, вирішуючи
суперечності на стадії конфліктної ситуації. Переростання конфліктної
ситуації у конфлікт значно прискорюють конфліктогени, яких для
попередження конфлікту слід уникати. Ось деякі правила поведінки
керівника у конфліктній ситуації.
1. Дайте партнеру «випустити пару».
Якщо він роздратований і агресивний, то потрібно допомогти йому
знизити внутрішню напругу. Поки це не трапиться, домовитися з ним
важко або неможливо.
Під час «вибуху» слід поводитися спокійно, впевнено, але не зрозуміло.
Якщо людина агресивна, значить вона переповнена негативними
емоціями. У хорошому настрої люди не кидаються один на одного.
Якнайкращий прийом у ці хвилини – уявіть, що навкруги тебе є
оболонка (аура), через яку не проходять стріли агресії. Ти ізольований,
як у захисному коконі. Небагато уяви, і цей прийом спрацьовує.
2. Зажадайте від нього спокійно обґрунтувати претензії.
Скажіть, що враховуватиме тільки факти і об’єктивні докази. Людям
властиво плутати факти і емоції. Тому емоції нейтралізуйте питанням:
«Те, що ви говорите, стосується фактів, або враження чи вигадки?».
3. Знижуйте агресію несподіваними прийомами.
Наприклад, попросіть довірливо поради. Задайте несподіване питання,
зовсім про інше, але значуще для нього. Нагадайте про те, що вас
зв’язувало у минулому і було дуже приємним. Зробіть комплімент
(«Ваш гнів набагато менший, ніж я чекав, ви такі холоднокровні в
гострій ситуації...»). Виразіть співчуття, наприклад, тому, що він (вона)
втратив дуже багато.
Головне, щоб ваші прохання, спогади, компліменти переключали
свідомість розлюченого партнера з негативних емоцій на позитивні.
4. Не давайте йому негативних оцінок, а говоріть про свої почуття.
Не говоріть: «Ви мене обдурюєте», краще звучить: «Я відчуваю себе
обдуреним»;
Не говоріть: «Ви груба людина», краще скажіть «Я дуже засмучений
тим, як ви зі мною розмовляєте.» Цей прийом прийнято називати «Явисловлювання».
5. Попросіть сформулювати бажаний кінцевий результат і проблему як
ланцюг перешкод.
Проблема – це те, що треба вирішувати. Ставлення до людини – це фон
або умови, в яких доводиться вирішувати. Неприязне ставлення до
клієнта або партнера можуть примусити уникати рішення. А ось цього
робити не можна! Не дозволяйте емоціям управляти вами. Визначте
226
разом з ним проблему і зосередьтесь на ній.
6. Запропонуйте клієнту висловити свої міркування щодо залагодження
виниклої проблеми і свої варіанти її рішення.
Не шукайте винних і не пояснюйте положення, що утворилося, шукайте
вихід з нього. Не зупиняйтеся на першому прийнятому варіанті, а
створюйте спектр варіантів. Потім з нього виберіть кращий.
При пошуку шляхів рішення пам’ятайте, що слід знайти
взаємоприйнятні варіанти рішення. Ви і партнер повинні бути
задоволені взаємно. І ви обидва повинні стати переможцями, не
переможцем і не переможеним.
Якщо не можете домовитися про щось, то шукайте об’єктивну міру для
угоди (нормативи, закон, факти, існуючі положення, інструкції).
7. У будь якому випадку дайте партнеру зберегти самоповагу.
Не дозволяйте собі розпускатися і відповідати агресією. Не зачіпайте
його гідності. Він цього не пробачить, навіть якщо і поступиться
натиску. Не зачіпайте його особистості. Давайте оцінку тільки його діям
і вчинкам. Можна сказати: «Ви вже двічі не виконали свою обіцянку»,
але не можна говорити «Ви – необов’язкова людина»
8. Віддзеркалюйте значення його висловів і претензій.
Здається, що все ясно, та все ж: «Чи правильно я вас зрозумів?», «Ви
хотіли сказати...», «Дозвольте, я перекажу, щоб переконатися, чи
правильно я вас зрозумів, чи ні.». Ця тактика усуває непорозуміння, і,
крім того, вона демонструє повагу до людини, а це теж зменшує
агресію.
9. Тримайтеся як на вістрі у позиції «на рівних».
Більшість людей, коли на них кричать або їх звинувачують, теж кричать
у відповідь або прагне поступитися, помовчати, щоб згасити гнів
іншого. Обидві ці позиції (зверху – «батьківська», або знизу – «дитяча»)
неефективні.
Тримайтеся твердо у позиції спокійної впевненості (позиція на рівних –
«доросла»). Вона утримує і партнера від агресії, допомагає обом не
втрачати свою особистість.
10. Не бійтеся вибачитися, якщо відчуваєте свою провину.
По-перше, це обеззброює клієнта, по-друге викликає у нього пошану.
Адже до вибачення здатні тільки впевнені й зрілі особи.
11. Нічого не треба доводити.
У будь-яких конфліктних ситуаціях ніхто ніколи і нікому нічого не
може довести. Навіть силою. Негативні емоційні дії блокують здатність
розуміти, враховувати і погоджуватись з «ворогом». Робота думки
зупиняється. Якщо людина не думає, раціональна частина мозку
вимикається.
12. Замовкніть першим.
Якщо так вже вийшло, що ви втратили контроль над собою і не
помітили, як вас втягнули в конфлікт, спробуйте просто замовкнути. Не
від «супротивника» вимагайте: «Замовкни!... Припини!», а від себе.
227
Добитися цього найлегше.
Ваше мовчання дозволяє вийти зі сварки і припинити її. У будь-якому
конфлікті беруть участь звичайно дві сторони, а якщо одна зникла – з
ким сваритися?
Якщо ж жоден з учасників не схильний замовкнути, то обох дуже
швидко захоплює негативне емоційне збудження. Напруга стрімко
зростає. В такому «діалозі» взаємні реакції учасників тільки підливають
масла у вогонь. Щоб згасити це збудження, потрібно придбати те, що
його розпалює.
Мовчання не повинне бути образливим для партнера. Щоб сварка
припинилась, потрібно мовчанням ігнорувати сам факт сварки,
негативне збудження партнера, начебто нічого цього не було.
13. Не характеризуйте стан опонента. Всіляко уникайте словесної
констатації негативного емоційного стану партнера: «Ну, ось, поліз у
пляшку!..», «А чого ти нервуєш, чого злишся?», «Чого ти скаженієш?».
Подібні «заспокійливі» слова тільки укріплюють і посилюють розвиток
конфлікту.
14. Йдучи, не грюкайте дверима.
Сварку можна припинити, якщо спокійно і без жодних слів вийти з
кімнати. Але якщо при цьому грюкнути дверима або перед цим сказати
щось образливе, можна викликати ефект страшної, руйнівної сили.
Відомі трагічні випадки, викликані саме образливим словом «під
завісу».
15. Говори, коли партнер заспокоївся. Якщо ви замовкли, і партнер
розцінив відмову від сварки як капітуляцію, краще не спростовувати цього.
Тримайте паузу, поки він не заспокоїться. Перемагає не той, хто залишає
за собою останній разючий випад, а той, хто зуміє зупинити конфлікт
спочатку, не дасть йому розгону.
16. Незалежно від результату вирішання суперечності прагніть не
руйнувати відносин. Виразіть партнеру свою пошану і прихильність. І
якщо ви збережете відносини і дасте партнеру «зберегти самоповагу», ви
на багато легше відновите з ним нормальне спілкування. Знайти нового,
надійного, неконфліктного працівника – теж задача не з легких.
Стиль поведінки в кожному конкретному конфлікті визначають
ступенем прагнення задовольнити власні інтереси (діючи активно чи
пасивно) та інтереси протилежної сторони учасників конфлікту (діючи
спільно або індивідуально).
Якщо ваша реакція пасивна, то ви прагнете вийти з конфлікту; якщо
реакція активна, то ви будете намагатись розв’язати його. Прагнення до
спільних дій викликає спробу розв’язати цей конфлікт разом з іншими
його учасниками. Прагнення до індивідуальних дій спричинює пошук
шляху вирішення проблем або ухилення від її вирішення. Виділені п’ять
228
стилів поведінки однаковою мірою включають спільні та індивідуальні дії,
а також пасивну та активну поведінку. Це стиль конкуренції, стиль
співпраці, стиль компромісу, стиль ухилення, стиль пристосування.
Той хто використовує стиль конкуренції, завжди активний і прагне
розв’язувати конфлікт власним способом. Він не зацікавлений у співпраці
з іншими, але здатний до вольових рішень, прагне передусім задовольнити
власні інтереси за рахунок інших, нав’язуючи своє рішення.
Такий шлях ефективний, коли людина має певну владу. Але це вкрай
неефективний метод розв’язання особистих конфліктів. Стиль конкуренції
викликає в інших почуття відчуження. Використання цього стилю має
сенс, якщо результат для вас дуже важливий, якщо маєте певний авторитет
і вважаєте свій варіант найкращим, якщо рішення треба прийняти
терміново і для цього є достатньо влади, якщо немає іншого шляху і
втрачати немає чого, якщо не можете переконати групу, що ситуація
кризова, але групу треба вести далі.
Стиль ухилення використовується в ситуаціях, коли позиція нестійка і
відсутня співпраця з іншими з метою розв’язання проблеми. Це стиль
доцільно застосовувати, якщо проблема не дуже важлива або коли
відчувається помилковість власної позиції та правильність позиції іншої
сторони конфлікту, коли сили не рівні або коли інший наділений владою.
У цих випадках переважає прагнення задовольнити власні чи інші
інтереси, характерний відхід від проблеми, перекладання відповідальності
за її вирішення на інших, прагнення відкласти рішення або використати
інші засоби.
Стиль ухилення застосовується, якщо відбувається спілкування з психічно
складною людиною та якщо немає причин підтримувати з нею контакти, а
також за спроб прийняти рішення в ситуації, коли не зовсім зрозуміло, що
треба конкретно робити, та в цьому й немає нагальної потреби. Доцільна
ця стратегія й у випадках відсутності достатньої інформації.
Стиль пристосування означає, що ви дієте разом з іншою людиною, не
намагаючись захищати власні інтереси. Цей стиль застосовується, якщо
результати дуже важливі для іншої людини й не дуже чуттєві для вас. Він
корисний у ситуаціях у яких ви не можете здобути перемогу, тому що
інший учасник конфлікту має владу. Ви дієте в такому стилі й тоді, коли
співчуваєте іншій людині й намагаєтеся підтримати її. Оскільки,
застосовуючи таку стратегію, ви відсуваєте свої інтереси, то краще
вдаватися до неї, коли позитивне з’ясування ситуації для вас не суттєве,
або коли участь у ситуації не дуже значна. Якщо ви вважаєте, що
поступаєтесь в чомусь дуже важливому і відчуваєте невдоволення, то
метод пристосування в цьому разі не підходить. Він неприйнятий і тоді,
коли ви відчуваєте, що інша людина не збирається поступитись чимось або
не оцінить вашого вчинку у вирішенні проблеми. Цей стиль треба
застосовувати, коли ви, відступаючи, мало що втрачаєте, коли збираєтесь
пом’якшити ситуацію, а потім повернутись до цього питання й обстояти
свою позицію.
229
Стиль пристосування може дещо нагадувати стиль ухилення, якщо
використовувати його як засіб відстрочення вирішення проблеми. Але
головна відмінність полягає в тому, що ви дієте разом з іншою людино, ви
робите те, чого вона прагне. Поступаючись, ви можете пом’якшити
конфліктну ситуацію і налагодити стосунки.
Завдяки стилю співпраці можна брати активну участь у розв’язані
конфлікту й захищати власні інтереси, але прагнути при цьому до
співпраці з іншими учасниками конфлікту.
Спочатку треба виявити прагнення, цілі інтереси обох сторін, а потім
обговорювати. Якщо у вас є час і рішення має неабияке значення, то це
гарний спосіб отримання найбільш ефективного результату й задоволення
обопільних інтересів.
Цей стиль найоптимальніший, коли обидві сторони мають різні
приховані прагнення. У такому разі важко визначити чинник
незадоволеності. Отже, з метою успішного використання стилю співпраці
треба витратити певний час на пошук внутрішніх, прихованих інтересів,
щоб розробити засіб задоволення справжніх прагнень обох сторін. Якщо
обидві сторони розуміють, у чому полягає причина конфлікту, то вони
мають можливість шукати нові засоби його розв’язання. Проте, такий
шлях вимагає певних зусиль. Стиль співпраці найважчий, але дуже
ефективний.
Сутність стилю компромісу полягає в частковому задоволені власних
інтересів. Ви частково поступаєтеся іншим учасникам, але й вони роблять
те саме. Такі дії можуть нагадувати співпрацю, але задоволення
обопільних потреб відбувається на поверхневому рівні. Тут не
аналізуються приховані, внутрішні потреби.
Стиль компромісу найбільш ефективний тоді, коли обидві сторони
прагнуть одного й того самого, хоча розуміють, що одночасно
задовільнити їх інтереси неможливо. Найпоширеніші випадки його
застосування: обидві сторони мають однакову владу та протилежні
інтереси; треба швидко досягти рішення і немає часу на обговорення;
влаштовує тимчасове вирішення; інші шляхи неефективні; компроміс дає
змогу зберегти нормальні стосунки.
Важливо зрозуміти, що кожний з названих стилів ефективний тільки
за певних умов. Треба вміти адекватно використовувати кожен із них і
робити свідомий вибір, враховуючи конкретні обставини. Найкращий
підхід визначається конкретною ситуацією.
Література
1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. - М., 1991.
2. Асмолов А.Г. Психология личности. - М.: Просвещение, 1990.
230
3. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. - М., 1986.
4. Реан А.А., Бордовская Н.В., Розум С.И. Психология и педагогика. - СПб.:
Питер, 2004.
5. Горелова Г.Г. Кризисы личности и педагогическая профессия. - М.:
Московский психолого-социальный институт, 2004.
6. Грановская P.M. Элементы практической психологии / 5-е изд, испр и
доп - СПб.: Речь, 2003.-635 с.
7. Гройсман А. Психология. Личность. Творчество. - М., 1993.
8. Князев Я. Ключ к самосозиданию. - М., 1990.
9. Мартынюк ЕМ. Рефлексия как способ саморегуляции и оптимизации
деятельности // Деятельность: философский и психологический аспекты Симферополь, 1988. - С. 28 - 30.
10. Митина Л.М. Психология развития конкурентноспособной личности. М.: Московский психолого-социальный институт. - Воронеж: МОДЭК,
2002.
11. Морсанова В.И. Индивидуальный стиль саморегуляции. - М.: наука,
1998.
12. Осницкий
А.К. Саморегуляция
деятельности
школьника
и
формирование активной личности. -М., 1986.
13. Петровский В.А. Личность в психологии: парадигма субъективности. Ростов-н/Д.: Феникс, 1996.
14.
Психология XXI века: Учебник для вузов / Под ред. В.Н.
Дружинина. - М.: ПЕР СЭ, 2003.
15. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. БреусенкоКузнєцов, В.Л. Зливков та ін. / За наук. ред. О.В. Винославської. - Київ:
ІНКОС, 2005.
16. Столин В.В. Самосознание личности. - М.: Изд-во МГУ, 1983.
17. Фрейдмен Д., Фрейгер Р. Личность и личностный рост. - М., 1992.
18. Фрейджер
Р.,
Фейдимен
Д. Личность.
Теории,
упражнения,
эксперименты. / Пер с англ. - СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2004.
231
Шляхи та способи вирішення конфліктів
План
1. Сутність та принципи управління конфліктними ситуаціями
2. Стратегії і тактики вирішення конфліктів
3. Стилі поведінки у конфлікті.
Список літератури:
1. Гришина Н.В. Психология конфликта. – Санкт – Петербург:Питер, 2001. –
464с.
2. Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта. - Социологические
исследования.- 1994. – С. 142 – 147.
3. Ішматуров А.Т.Конфлікт і згода. Основи когнітивної теорії конфліктів. –
К.:Наукова думка, 1996. – 190с.
4. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. – М.:Прогресс,
1994.
232
1. Вважаючи конфлікти неминучими у процесі міжособистісної
взаємодії та соціального розвитку, сучасні психологи й соціологи визнають
за потрібне попереджувати лише "зайві", "дисфункціональні" конфлікти,
які призводять до зниження групового співробітництва й ефективності
роботи. На це, зокрема, спрямовані структурні методи профілактики.
Стосовно тих конфліктів, які неможливо чи недоцільно попереджувати, ними бажано управляти, спрямовуючи до конструктивного розв'язання.
Розглядаючи
проблему
управління
конфліктними
ситуаціями,
вітчизняна конфліктологія спирається на той теоретичний фундамент, який
був закладений у науку управління американським ученим Елтоном Мейо
у доктрині людських відносин. Конфліктологія виходить з того, що
поведінка
людей
визначається
не
тільки
раціональними,
а
й
ірраціональними імпульсами, через що вона буває важко передбаченою. Ці
моменти стихійності особливо зростають в умовах емоційної напруженості
та стресів, з якими пов'язані конфлікти, що й робить завдання їх
врегулювання за допомогою наукових методів надзвичайно складним.
Відомий психолог Д.І. Фельдштейн виділяє наступні основні
принципи керування конфліктами і конфліктними ситуаціями.
1. Принцип зацікавленості у психологічних наслідках конфлікту. Цей
принцип означає необхідність побачити виховне значення конфлікту,
можливе використання його для морального розвитку особистості, витяг
позитивного досвіду для кожного з його учасників. Дотримання цього
принципу вимагає розуміння того, що формально адміністративні заходи
для усунення інциденту далеко ще не усувають конфліктну ситуацію, що
обумовила його виникнення, що може зажадати тривалої психологічної
роботи.
2. Принцип системності аналізу причин конфлікту має на увазі
використання всіх трьох рівнів аналізу, розуміння співвідношення
об'єктивних і суб'єктивних чинників у його виникненні, оскільки ефективні
способи вирішення конфлікту найтіснішим чином пов'язані із правильним
233
розумінням взаємозв'язку і взаємозумовленості різних чинників, що
вплинули на виникнення конфліктної ситуації. У випадках, коли
об'єктивна база конфлікту відсутня, і конфлікт пов'язаний тільки із
суб'єктивними причинами й обставинами, необхідно дотримуватися
третього принципу.
3. Принцип виключення однобічної відповідальності за виникнення
конфлікту. У конфлікті беруть участь дві сторони, і кожна вносить свій
"внесок" у розвиток конфлікту. Приписування однобічної відповідальності
і пошук винного, як правило, не є кращою стратегією у роботі з
конфліктом. Потрібна повага до кожної з конфліктуючих сторін, прагнення
зрозуміти її проблеми і мотиви, що штовхнули її на конфліктну взаємодію.
Перед психологом постає завдання зробити його ефективним для кожного
учасника, довести до його свідомості ті внутрішні "дефекти", що
обумовили виникнення конфлікту з його боку.
4. Принцип нейтралітету. Нейтральна позиція стосовно ворогуючих
сторонін необхідна для ефективного вирішення конфліктної ситуації,
оскільки втрата нейтралітету людиною, що займає в конфлікті позицію
"третейського судді" та працює з конфліктом, грозить лише розростанням
конфліктної ситуації, підключенням до неї нових учасників. Однак цей
нейтралітет не може бути споглядальним, а повинний бути активно
зацікавленим у діючій допомозі кожної зі сторін конфліктної взаємодії.
5. Принцип профілактики конфліктів. У процесі спілкування
потенційних конфліктів набагато більше, ніж вже існуючих, і краще
запобігати конфлікти, ніж вирішувати й усувати тоді, коли вони
виливаються у конфліктні взаємодії. Запобігання конфлікту пов'язане з
умінням визначати основу конфлікту - конфліктну ситуацію й усунути її.
Діюча профілактика конфліктів полягає не в ігноруванні конфліктних
ситуацій, а у виявленні їх в індивідуальній роботі з ними. Робота ж з
конфліктною ситуацією, майже виключає формально-адміністративні міри,
а припускає психологічні. Якщо турботи посередників зводяться лише до
234
того, щоб погасити інцидент, то конфлікт здатний прийняти скритий плин,
що небезпечно своїми деструктивними наслідками для всіх учасників
конфлікту.
Задачею практичної допомоги психолога з переборення конфліктів людини є
ініціювання і організація її діалогу як
найбільш конструктивної форми вирішення
конфлікту із собою або іншими людьми. Різні види психологічної допомоги
при
вирішенні передбачають різні форми організації цього діалогу: психотерапевтична
робота - це допомога людині у діалозі з собою і психологічне консультування –
допомога у діалозі людини з іншими.
Відповідно з основними напрямками психології виділяють психоаналітичне
(динамічне), поведінкове (біхевіористичне) і гуманістичне бачення психотерапевтичної
роботи з конфліктами.
Згідно власного розумінням конфліктів психоаналітик бачить можливість їх
переборення у виявленні безсвідомого, “знищенні” витіснення і перемозі свідомого.
Поведінкова психотерапія фокусується на роботі з поведінкою людини в
широкому значенні, включаючи різноманітні “зовнішні” і “внутрішні” відповіді –
реакції. Загалом поведінкова психотерапія орієнтована на роботу з інтерперсональними
проблемами, які переживаються як у формі внутрішніх,
так і міжособистісних
конфліктів. При цьому медіатор (психолог) намагається покращити це “реагування”,
виходячи з труднощів, заявлених самою людиною. З допомогою психолога
відбувається “заміна” уявлень, які є основою неадекватної поведінки або конфліктної
взаємодії людини на більш конструктивні.
Гуманістичний напрямок у психотерапії за своєю суттю вважається опозиційним
стосовно двох попередніх і є найбільш різнорідним. В його основі лежить принцип “тут
і тепер” , а також
ідея стимулювання процесу дослідження людиною своєї душі.
Прикладом може бути клієнт – централізована терапія Роджерса, суть якої полягає у
реалізації потенціалу людини, якій властиве прагнення до розвитку і адаптації, а також
набуття нею можливості такого розвитку. Робота психолога полягає в тому, щоб
допомогти людині пройти через стадії “розблокування” внутрішньої комунікації між
компонентами ”Я”, розвивати діалог у спілкуванні людини із собою [ 4].
У сучасній практиці крім індивідуальної психотерапії широко використовується
групова психотерапія. Даний вид роботи спрямований допомогти людині проявити,
усвідомити і “пережити” свої конфлікти за рахунок групового контексту. Сам груповий
чинник містить сильний терапевтичний потенціал. Групова психотерапія дозволяє
будувати роботу зі стимулювання внутрішнього діалогу людини із собою, а також
235
вводити людину у діалог реальної взаємодії з іншими учасниками групи і з
їх
допомогою відтворити її діалог із “значимими іншими”.
Психологічне консультування можна вважати об’єднанням видів і прийомів
психологічної допомоги, яке деколи важко відрізнити від психотерапії та інших видів
психологічної допомоги. Вважається, що психологічне консультування більше
орієнтоване на ті проблеми людини, які обумовлені “тиском” соціальних чинників. Цей
тиск завжди проявляється у внутршніх та міжособистісних конфліктах. Психологічне
консультування – це допомога людині в пошуку її взаєморозуміння, у діалозі з іншими.
Для сучасної психологічної практики характерною є відмова від популярного у
минулому протиставлення різних підходів і претензій на універсальність якогось
одного методу. В результаті цієї відмови у сучасній конфліктології спостерігається
тенденція до інтеграції, до появи “синтетичних” напрямів і підходів.
Отже, як видно з вищесказаного, сучасні психологія та конфліктологія
мають масу способів вирішення протиріч і конфліктних ситуацій.
Проблема залишається в тому, щоб правильно і вчасно скористатися даним
багажем знань, використовувати його професійно і цілеспрямовано.
2. Психологи
виділяють можливі чотири
стратегії
керування
конфліктом: запобігання, придушення, відтермінування і вирішення.
Розглянемо їх більш детально.
Стратегія запобігання конфлікту полягає у наступних діях: 1) усунути
реальний
предмет
конфлікту; 2) залучити як арбітра незацікавлену
особу, рішенню якої охоче підкорються обі сторони ( застосовуються в
навчальній і будь-якій іншій ситуації.); 3) зробити так, щоб один з
конфліктуючих відмовився від предмета конфлікту на користь іншого.
236
Стратегія придушення конфлікту застосовуються стосовно
конфліктів у незворотньо деструктивній фазі і до безпредметних
конфліктів. Для її упровадження необхідно: 1) цілеспрямовано і
послідовно скоротити кількість конфліктуючих; 2) розробити систему
правил, норм, розпоряджень, що упорядковують взаємини між потенційно
конфліктними по відношенню один до одного людей; 3) створювати і
безупинно підтримувати умови, що утрудняють або перешкоджають
безпосередній взаємодії між потенційно конфліктними людьми.
Стратегія відтермінування – це тимчасові засоби, вони допомагають
лише послабити конфлікт для того, щоб пізніше, коли дозріють умови,
домогтися його вирішення. Дана стратегія полягає у таких кроках.
1. Змінити відношення одного конфліктуючого до іншого: а) змінити
силу одного або обох конфліктуючих в уяві
зменшити або збільшити роль або
протилежної
місце одного
сторони; б)
з конфліктуючих
в
уяві іншого.
2. Змінити уявлення конфліктуючих про конфліктну ситуацію (умови
конфлікту, взаємини людей, пов'язаних з ним і т.п.).
3. Змінити значимість (характер, форму) об'єкта конфлікту в уяві
конфліктуючих і тим самим зробити його менш конфліктним (знизити або
підвищити цінність об'єкту конфлікту і тим самим зробити його відповідно
непотрібним або недосяжним).
Сутністю стратегії вирішення
є виявлення причин конфлікту,
об’єктивної і суб’єктивної ситуації конфліктної взаємодії, допомога обом
сторонам усвідомити конфлікту ситуацію, пошук адекватних конфліктній
ситуації способів вирішення.
Успішне розв'язання конфліктних ситуацій можливе з допомогою
розробки тактик, що враховують всі аспекти конфлікту як соціальнопсихологічного явища. З них вибирається та, яка відповідає певній
конкретній ситуації. У конфліктології виділені наступні тактики.
1. Розв'язання конфлікту на основі його сутності та змісту.
Насамперед треба реально встановити не тільки безпосередній привід
конфліктного зіткнення, а й його причину, що часто не усвідомлюється
237
учасниками конфлікту. Далі треба визначити зону поширення конфлікту
(та проблеми, які він зачіпає), виявити реальні мотиви, що зумовили його
виникнення. Розв'язання конфлікту можливе тільки при з'ясуванні
реальних причин. Це завдання ускладнюється, якщо його виконує
представник однієї з конфліктних сторін. Ділові конфлікти частіше мають
конструктивний та мобільний характер, вони зникають за умови вирішення
проблеми, що породжує протилежні позиції. Але особистісні та
міжособистісні конфлікти значно стійкіші.
2. Розв'язання конфлікту із врахуванням його цілей. Нерідко
протиставлення цілей зумовлене не їхнім реальним змістом, а недостатнім
порозумінням, домінуванням емоційних станів, зниженням пізнавального
компонента, різними позиціями, які відстоюють конфліктуючі сторони.
Насправді цілі можуть бути спільними, у цьому разі необхідно виявити та
усвідомити розбіжності у розумінні цілей. У будь-якому випадку треба
відмежувати цілі, що пов'язані з міжособистісною взаємодією (особисті
домагання, стилі поведінки), від цілей соціальної взаємодії (вирішення
виробничих завдань, виконання функціональних обов'язків, визначення
стратегій управління організацією). У першому випадку ми ставимося до
людини як до особистості, в другому — як до виконавця певних
соціальних функцій. А це визначає стратегію розв'язання конфлікту.
3. Розв'язання конфлікту на основі врахування його функцій. Учасників конфлікту треба переконати в тому, що стосунки між ними можна
владнати шляхом обміну думками, уточнення позицій тощо.
4. Розв'язання конфлікту із врахуванням емоційно-пізнавального
стану учасників полягає в тому, щоб показати негативний вплив
емоційного напруження на учасників конфлікту. Знижується рівень
критичності мислення, що призводить до необґрунтованих дій та
неадекватного взаєморозуміння. Під впливом емоцій конфліктна ситуація
сприймається як така, що загрожує позиції людини у групі, а це спонукає
до крайніх дій з метою збереження свого статусу. Конфлікт починає
238
поширюватися, поглинаючи дедалі більше членів організації, деформує
сформовані раніше стосунки.
5. Розв'язання конфлікту із врахуванням властивостей його учасників.
Конфлікти
нерідко
виникають
внаслідок
невмілих
дій
керівника,
неадекватного стилю його діяльності, психологічної некомпетентності.
Причинами конфліктних ситуацій можуть слугувати специфічні риси
характеру, особистісні властивості членів групи.
6. Розв'язання конфлікту із врахуванням його можливих наслідків.
Знання про можливі варіанти та наслідки завершення конфліктів
допомагають вибрати найкращі засоби впливу на конфліктуючі сторони.
Наслідками конфліктів залежно від їхнього змісту можуть бути: 1) повна
ліквідація
конфронтації
через
взаємне
примирення;
2)
зникнення
конфронтації, коли один з учасників перемагає, а інший визнає себе
переможеним або коли обидві сторони програють чи задовольняють свої
домагання;
3)
послаблення
конфлікту
взаємними
поступками;
4)
трансформація конфлікту, перехід його у змінений або принципово новий
конфлікт; 5) поступове згасання конфлікту; 6) механічне знищення
конфлікту ( організації, звільнення учасника та ін.).
7.
Розв'язання
конфлікту
із
врахуванням
етики
стосунків
конфліктуючих сторін. Будь-який конфлікт повинен розв'язуватися
відповідно етичних норм. Статусний бік конфлікту стосується умов та
принципів відносин керівника й підлеглого, старшого та молодшого за
віком, більш або менш компетентного. Конфлікт спирається на обмін
думками і пов'язаний з низкою етичних умов. Це взаємне прагнення
слухати, адекватно сприймати інформацію. Важливу роль тут відіграють
рефлексія та емпатія. Етика доказів змушує спиратися не тільки на логіку
думки, а й на поважне ставлення до опонента. Етика критики спрямовує її
не на особистість опонента, а на аналіз справи. Етика згоди має на меті
досягнення ефективного результату, підкріплення взаємних симпатій.
239
Найскладнiшим i вiдповiдальним етапом у розв’язаннi конфлiкту є
вироблення i прийняття рiшення. Вибираючи спосiб його вирiшення,
необхiдно пам’ятати про три важливi умови, що визначають успiшнiсть
використання будь-якого способу.
По-перше, необхiдно пам’ятати i бути впевненим у тому, що
практично будь-який конфлiкт може бути вирiшеним безконфлiктно,
причому без суттєвих жертв для своїх iнтересiв. Ми часто не знаходимо
безконфлiктного
вирiшення
тому,
що
нам
не
вистачає
знань
закономiрностей розвитку щодо їх вирiшення, або бракує часу на пошук
оптимального рiшення, оскiльки конфлiкт розвивається надто стрiмко.
По-друге, необхiдно дiйсно прагнути вирiшити протирiччя i основне
— вирiшити його безконфлiктно. В учасників конфлікту повинен бути
достатньо чiткий, явно виражений i стiйкий мотив на безконфлiктне
вирiшення протирiччя. Це допоможе долати труднощi, що неминуче
виникатимуть на шляху.
По-третє, важливо на усiх етапах вирiшення конфлiкту мiнiмiзувати
власнi негативнi емоцiї стосовно опонента. i опонент має прагнути цього
стосовно себе.
Виходячи
iз
зазначеного,
узагальнення
способiв
розв’язання
конфлiктiв дозволяє звести їх до чотирьох видiв:
1) використання вже iснуючих об’єктивних критерiїв. У цьому
випадку можливi два варiанти. Перший — сторони приймають iснуючий
порядок вибору i застосування об’єктивних критерiїв. Другий — сторони
самi встановлюють цей порядок, виходячи iз здорового глузду i своїх
iнтересiв;
2) використання справедливих процедур. Цей спосiб передбачає
удосконалення методiв розпiзнавання й структурування конфлiктiв, щоб
застосувати до них той або iнший тип справедливих процедур;
240
3) часткове використання об’єктивних критеріїв. Цей спосiб надає
можливiсть вирiшувати однi аспекти конфлiктної ситуацiї за допомогою
об’єктивних критерiїв, а iншi — за допомогою справедливих процедур;
4) застосування цiннiсного аналiзу. В його основу покладено iдею
цiннiсної свiдомостi як заснованої на цiнностях форми свiтогляду, яка
задовольняє такi встановленi вимоги:
а) гуманiстичний i екологiчний риторизм, пов’язаний з необхiднiстю
допомагати бiдним, голодним людям у рiзних регiонах свiту, але не
порушуючи при цьому досягнень у сферi прав i свобод iндивiда;
б) глобальний масштаб вiдповiдальностi (як стосовно людських
спiльнот, так i щодо природного оточення);
в) врахування принципiв соцiокультурної специфiки, iсторизму i
функцiоналiзму в етичних мiркуваннях;
г) виокремлення кiл цiнностей з рiзним статусом, поширенням,
правилами використання;
д) виокремлення загальної значущостi цiнностей i їх переваг (вищого
статусу);
е) виявлення i поширення цiнностей у режимi комунiкацiї iндивiдiв,
спiльнот з рiзними етнiчними позицiями.
Психологи рекомендують деякі загальні та спеціальні рекомендації
стосовно вирішення конфліктної взаємодії.
Загальні рекомендації при виникненні напруги:
1. Увага до співрозмовника.
2. Доброзичливість,
дружелюбність,
розташування, тактовне
відношення.
3. Природність.
4. Терпимість до слабостей опонента.
5. Співчуття до нього, участь.
6. Витримку, самоконтроль.
7. Спокійний тон.
241
8. Лаконічність,
небагатослівність.
Будувати
фрази
так, щоб вони
викликали нейтральну або позитивну реакцію э боку співрозмовника.
9. Постійно підтримувати зворотний зв'язок із співрозмовником.
10. Легко затягувати
ритм, темп бесіди,
якщо співрозмовник надто
схвильований і занадто швидко говорить.
11. Стежити за співрозмовником
уважно,
з
першою нагодою
встановити з ним контакт і прагнути не втрачати
12. Намагатися дивитися в очі партнерові, на його лице, руки, позу,
стежити за їх змінами.
13. Намагатися подумки встати на місце партнера і зрозуміти, які події
привели його в такий стан.
14. Спробувати відчути: “А як було б мені в цьому стані?”.
Поведінка на першій (невербальної) фазі бесіди:
1. Дати виговоритися, не намагатися перекричати, перебити.
2. Уважно вислухати.
3. Зробити паузу, якщо співрозмовник надто активний.
4. Показати невербальними засобами спілкування, що ти помітив стан
співрозмовника.
5. Зменшити соціальну дистанцію (посміхнутися, різко наблизитися,
виявитися віч-на-віч, торкнутися, нахилитися).
Оперативні прийоми поведінки на другий (вербальної) фазі бесіди:
1. Доброзичливо привітати співрозмовника.
2. Відвернути або переключити увагу співрозмовника (дати в руки
документ, що стосується співрозмовника, зняти трубку, сказати що-небудь
приємне, наприклад, комплімент, зв'язавши його з проблемою або станом
співрозмовника).
3. Запропонувати сісти (причому сідати по можливості під гострим або
прямим кутом до співрозмовника на відстані не більш 0,5 метра).
4.
Сказати
про
своє
самопочуття,
стан,
що
викликали
слова
співрозмовника, якщо його статус вище, позиція сильніша, ніж у тебе.
242
5. Сказати про стан, самопочуття співрозмовника, якщо його статус
нижче, позиція слабша, ніж у тебе.
6. Звернутися до фактів.
7. Визнати свою провину, якщо вона є.
8. Визнати правоту співрозмовника в тих пунктах, де він безсумнівно
правий.
9. Дати зрозуміти співрозмовникові, що ти розумієш, наскільки важливе
питання, про яке він говорить.
10. Показати йому, що ти зацікавлений у рішенні його проблеми.
11. Підкреслити спільність інтересів, цілей, задач зі співрозмовником.
12. Розділити з ним відповідальність за вирішення проблеми.
13. Підкреслити, що ти довіряєш співрозмовникові.
14. Підкреслити кращі якості, які є в партнера і які допоможуть йому
самому справитися зі своїм станом.
15. Підкреслити значимість партнера, його місце, роль у групі, його
сильні сторони, добрий стосунок до нього з боку значимих інші.
16. Попросити в співрозмовника ради, як тобі діяти з ним, як би він сам
вирішив свою ситуацію.
17. Обіцяти підтримку, якщо це не суперечить твоїм принципам,
інтересам справи.
18. Якщо є можливість, вирішити питання відразу або пообіцяти це
зробити в найкоротший термін.
Спеціальні оперативні прийоми. Перед тим як їх застосувати, варто
усвідомити вразливі місця у позиції співрозмовника, у його міркуваннях і
зрозуміти, де знаходяться «больові точки» співрозмовника як особистості.
Необхідно пам'ятати, що співрозмовникові завжди повинна бути залишена
можливість з гідністю відступити. Такими прийомами є:
1) повторити найбільш нерозумні слова співрозмовника ніби зі
здивуванням;
243
2) тактовно показати, що співрозмовник зайво різкий (сухе, холодне,
формальне звертання, збільшення дистанції, підкреслена ввічливість);
3) зробити комплімент опонентові;
4) звести проблему до гумористичної або гротескно-сатиричесної
сторони;
5) виявити стосовно партнера сильнішу агресію;
6)
сказати
співрозмовникові
про
негативні
сторони
і
наслідки
конфліктної ситуації для нього особисто.
7) показати, що задоволення його вимог може привести до негативних
наслідків для людей, думкою яких він дорожить, або відверне цих людей від
нього.
Якщо у міжособистісному конфлікті панують негативні тенденції
(взаємна неприязнь, образи, підозри, недовіра, ворожі настрої) і опоненти не
бажають чи не можуть іти на діалог, то варто використовувати непрямі
методи врегулювання міжособистісного конфлікту. А саме: метод „виходу
почуттів”, метод „позитивного відношення до особистості”, метод втручання
„авторитетного третього”, прийом „оголена агресія”, прийом „примусове
слухання опонента”, обмін позицій, розширення духовного горизонту
опонентів.
Метод „виходу почуттів” полягає у можливості опонентів висловити все, що
у них наболіло і тим самим понижується емоційно-психологічна напруга.
Після такого емоційного вибуху людина стає готовою до пошуків варіантів
конструктивного врегулювання конфліктної ситуації.
Метод „позитивного відношення до особистості”. Конфліктуючий, правий він
чи ні, завжди страждає. Потрібно висловити йому свої співчуття і дати
позитивну оцінку його особистісним якостям, наприклад „Ви людина
розумна, з великим життєвим досвідом”. Прагнучи виправдати позитивну
оцінку, яка прозвучала в його адрес, опонент буде прагнути знайти
конструктивний спосіб виходу із конфлікту.
244
Метод втручання „авторитетного третього”. Людина, яка знаходиться у
міжособистісному
конфлікті,
як
правило,
не
сприймає
висловлених
опонентом слів. Посприяти у цій ситуації може „третя особа”, яка
користується великою довірою, яка висловить позитивні слова від опонента.
Таким чином, конфліктуючий буде знати, що його опонент не такої вже і
поганої думки про нього, а цей факт вже може стати початком пошуку
компромісу.
Прийом „оголена агресія”. В ігровій формі у присутності третьої особи
опонентам дають можливість „висловитися про наболіле”. У таких умовах
сварка, як правило, не досягає крайніх форм і напруження у відношеннях між
опонентами понижується.
Прийом „примусове слухання опонента”. Конфліктуючим ставиться
вимога уважно вислухати один одного. При цьому кожний, перш ніж
відповісти опоненту, повинен досить точно відтворити його останню репліку.
Зробити це досить важко, тому що, як правило, конфліктуючі чують тільки
себе самих, приписуючи опонентам слова і тон, яких в дійсності не було.
Такий прийом теж дозволяє понизити напругу у стосунках.
Обмін позицій. Конфліктуючим пропонують висловити претензії з
позиції свого опонента, іншими словами помінятися ролями. Цей прийом
дозволяє їм „вийти” за межі свої особистих проблем і образ і краще зрозуміти
свого опонента.
Розширення духовного горизонту опонентів. Це є спроба вивести
конфліктуючих за рамки суб’єктивного сприйняття конфлікту і допомогти їм
побачити ситуацію загалом з усіма можливими наслідками.
Техніка візуалізації. Суть цієї методики полягає у тому, щоб “прокрутити”, програти
конфліктну ситуацію як гру, які відбувається з вами. При цьому ви є і учасником, і
спостерігачем. Це нагадує сон: з вами щось відбувається і при цьому ви знаєте, що ви
спите. Особливо корисною є ця техніка при внутрішніх конфліктах. В цій техніці можна
виділити декілька етапів:
1. Заспокоєння, розслаблення. Ви сідаєте у крісло і закриваєте очі. Початок
кіносеансу.
245
2. Візуалізація відбувається. На екрані ви, ваш партнер, інші учасники ситуації. У
випадку внутрішнього конфлікту ви уявляєте себе як єдність двох або більше людей, які
сидять поруч і обговорюєте конфлікт.
3. Програєте декілька варіантів сценарію. У вас є можливість “перемотки” плівки
назад і вперед, є можливість накладання, стирання, збільшення.
4. Вибір одного сценарію з декількох. Програєте вибраний сценарій ще раз на екрані.
5. Гарне самопочуття є індикатором знаходження правильного вирішення ситуації.
6. Кінець сеансу. Відкриваєте очі.
Хочемо навести перелік поведінкових реакцій, які не сприяють продуктивному вирішенню
конфлікту: 1) перебивання партнера; 2) свідомі або неусвідомлені
прояви
особистої
антипатії; 3) дріб'язкові причіпки; 4) приниження партнера, негативна оцінка особистості
партнера; 5) висловлена партнерові
підозра
в його негативних спонуканнях; 6)
погрози; 7) підкреслення різниці між собою і партнером; 8) зменшення внеску партнера у
загальну справу і перебільшення власного; 9) стійке небажання визнати свої помилки або
правоту співрозмовника; 10) постійне нав'язування своєї точки зору, тиск; 11) спроби
підмінити об'єкт конфлікту, змістити його в іншу
площину; 12) систематичні
відмовлення і заперечення слів партнера; 13) негнучкість
поведінки; 14) демонстрація
постійної зайнятості та ігнорування спроб партнера встановити контакт; 15) створення
дефіциту
часу
для
вирішення
проблеми
або різке прискорення темпу бесіди; 16) прояв некомпетентності.
3. Ю.Л. Трофімов стверджує, що динаміка конфлікту значною мірою
визначається тим, який стиль поведінки у конфліктній ситуації раніше
сформувався у його учасників. Незалежно від типу конфлікту (за винятком
внутрішньоособового) конфліктна взаємодія протікає у межах певного стилю
поведінки. Цей стиль визначається двома параметрами: наступальністю
і кооперативністю.
Перший — це
зацікавленість
та
наполегливість
у
реалізації власних інтересів, другий — здатність враховувати інтереси
іншого та зацікавленість успіхом протидіючої сторони. Обидва види такої
зацікавленості мають рівні від повної байдужості до вищого ступеня прояву.
Умовами, що визначають зацікавлення людини у власних успіхах, є: 1)
важливість інтересів, що зможуть бути задоволеними в разі успіху; 2)
значення, яке ці успіхи можуть мати для особистого життя суб'єкта
246
конфлікту; 3) позитивне або негативне ставлення учасника конфлікту до
своїх успіхів; 4) ступінь страху конфлікту; 5) місце і роль конфліктуючих
сторін у суспільстві (члени конфліктуючих груп важче ідуть на поступки, ніж
незалежні індивіди); 6) рівень згуртованості конфліктуючих груп (члени
міцно згуртованих груп важко ідуть на поступки, і навпаки).
Умови, що визначають зацікавлення сторони в успіхах опонента - це:
1) щира чи вдавана зацікавленість; 2) суттєва (істотна) чи ситуативна
зацікавленість; 3) модель подвійної зацікавленості (при варіанті "програш програш" відбувається ухиляння від конфлікту; при варіанті "виграш програш" встановлюється суперництво; при варіанті "програш - виграш"
здійснюється пристосування; при варіанті "50 на 50" відбувається
пристосування;
при
варіанті
"виграш
-
виграш"
спостерігається
співробітництво).
Сполучення наступальності та кооперативності дає такі стилі поведінки:
1) ухилення; 2) пристосування; 3) конфронтація; 4) співпраця; 5) компроміс.
Ухиляння, відхід, уникання. ігнорування (слабка наступальність і
слабка кооперативність) - це відсутність співпраці, що характеризується
відсутністю бажання як іти назустріч опонентові, так і небажанням захищати
інтереси власної сторони. Ця стратегія була і залишається однією з найбільш
поширених. І сьогодні багато людей прагнуть зберігати хоч поганий, але мир,
який, як відомо, кращий за добру війну.
Ухиляння
може
бути
як
усвідомленим
(раціональним),
так
і
неусвідомленим (рівні почуттів). Раціональне ухилення від конфлікту
здійснюється тоді, коли є підстави вважати, що подальший розвиток подій
буде сприятливим для даного учасника конфлікту: або принесе йому успіх
без безпосередньої участі в конфлікті, або приведе до розстановки сил у
конфлікті на його користь. При цьому існує два варіанти реалізації цієї
стратегії: а) ухиляння від вирішення проблеми через ігнорування ситуації або
її відкладання чи обмеження контактів із партнером; б) ухиляння від
247
вирішення існуючої проблеми шляхом відмови від власних інтересів і
здійснення кроків назустріч інтересам опонента.
Такий вибір можна вважати раціональним, коли:
• проблема групи, що викликала розбіжності, не уявляється суб'єктові
значущою і не заслуговує на витрати часу і зусиль;
• з'являється можливість досягти власних цілей неконфліктним шляхом;
• конфлікт відбувається між рівними або близькими за силами, рангом
чи статусом суб'єктами, що свідомо уникають усклад* нень у своїх
взаєминах;
• учасник конфлікту внутрішньо відчуває свою неправоту або переживає
відчуття особистої провини;
• розвиток і вирішення конфлікту не обіцяє виграшу в справах;
•
потенційний
виграш
від
конфлікту
буде
незрівняним
із
передбачуваними збитками (висока ціна перемоги);
• варто відстрочити гостроту зіткнення, щоб виграти час і знайти
додаткові ресурси для продовження боротьби.
Неусвідомлене ухиляння лише відкладає проблему, вирішення якої в
даний час є неприємним для суб'єкта.
Домінування стратегії ухиляння вуконфлікті, навіть в її раціональному
варіанті, призводить до ізоляції індивіда, до зневіри у свої сили та заниження
самооцінки.
Пристосування, поступка, колабораціонізм (слабка наступальність і
висока кооперативність) - це форма пасивної співпраці, що відрізняється
схильністю до пом'якшення конфліктної ситуації, збереження гармонії
існуючих відносин за допомогою певної згоди з іншою стороною.
Характеризується відсутністю в однієї зі сторін бажання досягти мети й
одночасно наявністю сильного прагнення досягти своїх цілей у протилежної
сторони. На відміну від усіх інших стратегій поступка залежить тільки від
сторони, що сама її обрала, а другій стороні залишається лише погодитися з
нею.
248
При дефіциті часу стратегія поступання є найбільш вигідною, адже шлях
поступок - найшвидший шлях до досягнення згоди. Для цього можуть бути
дві причини: ціна переговорів і наближення крайнього терміну вирішення
конфлікту.
Ціна переговорів
— це будь-які витрати, що пов'язані з їх
продовженням: втрата часу, витрати на утримання сторін, що беруть участь у
переговорах, можливість втрати товарів, що служать об'єктом конфлікту
(наприклад, продукти, що швидко псуються).
Крайній термін - це встановлена майбутня дата, досягнувши якої
сторони несуть істотні втрати у разі недосягнення згоди.
Зворотний бік вибору стратегії пристосування полягає в тому, що ці дії
можуть бути оцінені як прояв слабкості та загрожують втратою іміджу
стороною, що поступилася. Це може дорого обійтися, оскільки інша сторона
у цьому випадку стає на шлях активізації протидії й не шукає компромісів.
Про активність втілення в життя стратегії поступок судять по тому, наскільки
далеко може зайти сторона, знижуючи свої вимоги.
Використання цієї стратегії відбувається тоді, коли:
• проблема не є важливою і значущою для суб'єкта;
• існує значна нерівність між учасниками конфлікту - опонент має
істотно вищий ранг, потенціал, статус тощо;
• більше значення мають міжособистісні стосунки сторін конфлікту
порівняно з предметом розбіжностей;
• з'являється прагнення надати підтримку опонентові, який буде
задоволений проявом такого добросердя;
• це буде тимчасовою дією, яка не вирішує, а лише заморожує конфлікт з
метою попередження його руйнівних наслідків.
Розглянута
стратегія
демонструє
добру
волю
сторони,
що
пристосовується, веде до заощадження ресурсів, зняття напруги, збереження
відносин мирного співіснування сторін. Це добре простежується в політиці,
де прикладом можуть бути коаліційні уряди або союзи різних політичних
249
партій. Сторони, що пристосовуються, демонструють добру волю і служать
позитивною моделлю для опонента. Нерідко поступка стає переломним
моментом у напруженій ситуації, що змінює її перебіг на більш сприятливий.
Поступаючись при визнанні правоти партнера, сторона конфлікту справляє
враження розумної, справедливої людини.
Однак стратегія пристосування може мати і негативні наслідки. Вона
може бути сприйнята опонентом як прояв слабкості та призвести до
збільшення його тиску та вимог. Можна помилитися, розраховуючи на
взаєморозуміння в цій стратегії. Особистість або група, що мають у своєму
конфліктному репертуарі тільки цю стратегію, стають пасивними, не можуть
повністю себе самореалізувати та досягнути бажаного й задовольнити свої
інтереси.
Конфронтація,
суперництво,
конкуренція,
змагання
(висока
наступальність і слабка кооперативність) — це активна поведінка суб'єкта
конфлікту, що спрямована на задоволення власних інтересів без урахування
інтересів іншої сторони.
Під такою поведінкою розуміються будь-які спроби врегулювання
конфлікту на умовах однієї сторони. Та сторона, що обирає цю стратегію,
добивається задоволення своїх домагань і прагне переконати чи примусити
іншу сторону піти на поступки. У цьому випадку вона прагне вплинути на
іншу сторону конфлікту і не визнає її права на неприйняття цього впливу та
не соромиться будь-яких засобів, що використовує для цього.
Сьогодення
України
характеризується
подальшим
розвитком
протистояння у відносинах між людьми, що економічно ґрунтуються на
принципі
індивідуального
суперництва.
Окремій
людині
доводиться
боротися з іншими представниками тієї ж групи для досягнення успіху у
справах і нерідко відштовхувати їх убік. Успіх одного часто означає невдачу
для
іншого.
Психологічним
результатом
такої
ситуації
є
відчуття
напруженості у відносинах між людьми. Кожен із нас є реальним або
потенційним суперником для будь-якого іншого. Саме при цій стратегії часто
250
використовуються влада, сила закону, авторитет, особисті зв'язки тощо для
захисту своїх інтересів. Ця умова діє ефективно, коли:
• вона має життєво важливе значення для однієї зі сторін конфлікту;
• протидіюча сторона легко йде на поступки;
• сили впливу однієї зі сторін значно перевищують силу протидії іншої
сторони;
• потрібні швидкі та рішучі дії в непередбаченій ситуації розвитку
конфлікту;
• ухваленню рішення сприяє допомога авторитетної людини, яка визнає
прийняте рішення найкращим;
• учасник конфлікту в даний момент не має іншого вибору. Стратегію
конфронтації можна спостерігати на різних рівнях.
Для конкретного аналізу використовуються тактики конфліктної
взаємодії, під якими розуміють сукупність різних засобів реалізації стратегії.
Тактики конфронтації відрізняються одна від одної за ступенями тяжкості.
М'які або легкі тактики не мають на меті нанесення великих збитків
опонентові, але припускають тверде наполягання на досягнення своїх цілей.
До них відносяться: тактика дружелюбності, що припускає демонстрацію
готовності до
вирішення
проблеми, надання
необхідної інформації,
пропозицію допомоги, надання певних послуг; тактика демонстрації
непокори; тактика прихованих докорів — обговорення негативних дій
протидіючої сторони зі своїми союзниками та не оповіщення її про це;
тактика психологічного відступу базується на обіцянках певних благ,
поступках і вибаченнях.
Запорукою успіху більшості легких тактик суперництва є те, що
протидіюча сторона не здогадується про дійсні цілі першої сторони і те, що є
об'єктом впливу. У випадку,
якщо друга сторона підозрює першу в її
нещирості, ця тактика може виявитися не лише недієздатною, а й
небезпечною. До таких тактик відносяться: тактика лестощів, єдності думок,
251
надання певних послуг тощо. Запорукою успіху цих тактик є майстерне
маніпулювання цілями дій з метою домогтися бажаних результатів.
Лестощі є корисною тактикою у різних сферах діяльності - як у
міжнародній дипломатії та ділових відносинах, так і в звичайних життєвих
ситуаціях. Існує багато прикладів, за допомогою яких підсилюється
правдоподібність лестощів. Вони включають:
• уникнення перебільшених компліментів, що зовсім не відповідають
дійсному стану справ;
• відзначення тих достоїнств протилежної сторони, щодо яких вона сама
не дуже упевнена і тому піддасться на лестощі;
• обережність у дозуванні висловів позитивного і, особливо, негативного
характеру;
• позитивна оцінка дій протилежної сторони в розмовах із третіми
особами в надії, що похвальні слова дійдуть до другої сторони.
Другим напрямом легких тактик є те, що прийнято називати єдністю
думок. Виражаючи згоду з висловами протилежної сторони, належить
створити враження, що позиції обох сторін схожі. Це створює уяву про
взаємний збіг позицій і веде до взаємної симпатії. Проте при використанні
такої тактики необхідно: а) уникнути враження, що це продиктовано якимись
прихованими мотивами; б) систематично погоджуватися з деякими, але не з
суттєвими позиціями другої сторони, або навіть демонструвати незгоду з тих
питань, з якими в подальшому згоди не передбачається.
Третій напрям легких тактик полягає в наданні послуг, бо відомо, що
люди зазвичай прихильно ставляться до тих, хто робить їм щось хороше.
Зрозуміло,
що
ця
тактика
провалиться,
якщо
протилежна
сторона
запідозрить, що у відповідь на надану люб'язність від неї чогось зажадають.
Щоб успішно уникнути подібних підозр, варто надавати дрібні, а не суттєві
послуги, або можна зробити щось хороше для іншої сторони за її відсутності,
про що вона потім дізнається випадково, і тоді жодних підозр у неї не
виникне.
252
Ці тактики створюють підґрунтя для того, щоби протилежна сторона
легше пішла на поступки не внаслідок тиску або примушення, а завдяки
чарівності та певним прийомам першої сторони. Такі дії будуть легшими й
менш витратними, щоб схилити іншу сторону на поступки чимось важливим
для неї через симпатії до вас.
Тактика прихованих докорів проявляється у вигляді несуттєвих
зауважень про реальні факти, що мають на меті прикро вразити протилежну
сторону. Запорука успіху такої тактики полягає в тому, щоб протилежна
сторона не здогадувалася про наміри вплинути на неї.
Наприклад, стає відомо, що протилежна сторона щось зробила або
сказала, маючи намір завдати їй шкоди, але ви стверджуватимете, що чудово
розумієте ненавмисність її поведінки. Якщо ж протилежну сторону мучитиме
розкаяння через те, що завдала вам шкоди, то вона буде схильна до того, щоб
виконати ваші бажання, хоча ви можете продовжувати наполягати на тому,
що не збиралися її в чомусь звинувачувати.
У багатьох людей відчуття провини надзвичайно сильне. У літературі
вказуються три головні способи викликати це відчуття: по-перше, нагадати
людині про колишні вчинки, що вже давно вирішені; по-друге, представити її
дрібні
гріхи
як
значно
серйозніші;
по-третє
примусити
відчути
відповідальність за ті помилки, яких людина не здійснювала. Яким би чином
не викликалося відчуття провини протилежною стороною, друга в результаті
буде схильною до поступок.
Ефективність тактики прихованих докорів затрудняє те, що протилежна
сторона просто може не помітити того, що ви робите, і не відчути своєї
провини. Крім того, протилежна сторона може в результаті відчуття
розкаяння не зрозуміти його причини. І, нарешті, оскільки інтереси, що
лежать в основі конфлікту, при використанні тактики прихованих докорів не
обговорюються, то проблема продовжує залишатися.
Нейтральні тактики. Лестощі та приховані докори відносяться до
підготовчих тактик у тому сенсі, що вони можуть побічно вплинути на
253
послаблення опору протилежної сторони. Нейтральні ж тактики, не завдаючи
прямих збитків, на відміну від жорстких, водночас і не приховують намірів,
на відміну від легких. До нейтральних тактик належать:
• тактика переконливої аргументації, тобто використання фактів,
критики та висунення пропозицій для підтвердження правоти своєї позиції;
• ненасильницькі дії, що привертають увагу суспільства, - публічні
вислови та скарги, невиходи на роботу, свідомо невдалі спроби самогубства,
безстрокові голодування, перекриття доріг, демонстрації та мітинги з
використанням транспарантів, гасел тощо;
• вплив через систему стягнень, збільшення робочого навантаження,
встановлення заборон чи блокади, невиконання розпоряджень під якимось
приводом, демонстративне ухилення від виконання обов'язків;
• створення союзів, збільшення групи підтримки за рахунок залучення
керівників, громадськості, друзів, родичів, звернення до ЗМІ, органів влади;
• вичікування та ухилення від обговорення проблеми. Найпрозорішою з
нейтральних тактик є тактика переконливої аргументації. Вона полягає в
тому, що одна зі сторін схиляє другу знизити домагання, закликаючи на
допомогу логічні доводи. Перший метод: одна сторона повинна намагатися
переконати іншу в тому, що має законні підстави добиватися вирішення
суперечки на свою користь, і в тому, що зниження її домагань піде їй же на
користь. Цей маневр вимагає великого мистецтва. У всіх випадках одна
сторона добивалася успіху, переконуючи іншу піти на зниження домагань
завдяки тому, що демонструвала цілком реальну альтернативу, що здавалася
набагато неприємнішою, ніж це зниження домагань.
Іншим прийомом є ненасильницький опір. Під ним розуміються дії
такого роду, як голодування (оголошувалися Махатмою Ганді для того, щоб
домогтися поступок від англійців, що окупували в той час Індію); бойкоти;
сидячі страйки; демонстрації, перекриття доріг (під час протестів від призову
в армію родини призовників перегородили шлях колоні танків, а в Криму
постійний рух пішоходів переходами перекривав рух автотранспорту).
254
Найголовнішою рисою цього прийому є непорушне дотримання зобов'язань і
заявлених нею вимог конфліктуючої сторони. Якщо віру в цю позицію
вдається вселити протилежній стороні, то тягар відповідальності за те, що
відбудеться далі, повністю лягає на її плечі.
У разі успішного застосування тактика ненасильницьких дій зазвичай
веде до того, що протилежна сторона починає шукати угоди, тобто іде на
поступки.
Жорсткі тактики пов'язані з завданням психологічної або фізичної
шкоди протидіючій сторони. До них відносяться:
1. Психологічний тиск - це прийоми використання у своїх цілях мотивів
опонента, психологічний тиск тут пов'язаний зі створенням для протидіючої
сторони ситуації вибору між досягненням її цілей у конфлікті та загрозою
втратити спокій у повсякденному житті (застати зненацька і скористатися
слабкістю, застосувати погрози, ультиматум, компромат, шантаж тощо).
2. Психологічне насильство - це використання проти опонента образ,
грубості,
образливих
жестів,
дискримінаційних
заходів,
наклепів,
дезинформації, обману, приниження та жорсткого контролю за поведінкою
та діяльністю.
3. Погрози — це вираження однією стороною своїх намірів завдати
шкоду інтересам протидіючої сторони, якщо інша сторона не виконуватиме
належне від неї. Там, де обіцянки пропонують пряник, погрози беруть на
озброєння батіг. У погрозах зазвичай більше інформації про те, які наміри
має ця сторона конфлікту. Погрози містять точну інформацію про негативні
наслідки, що чекають протидіючу сторону в разі непокори, але залишається
неясним, що буде, якщо інша сторона виконає те, про що просять. Тактика
погроз дуже зручна. По-перше, погрози не вимагають витрат: не потрібно
роздавати нагород, не треба також і вершити покарання. Погрози діють тому,
що протидіюча сторона керується бажанням уникнути розплати, і саме це
бажання, більше ніж сама розплата, робить погрозу ефективною. По-друге,
ефективність погроз пояснюється також тим, що люди зазвичай більше
255
прагнуть уникнути можливих втрат, ніж отримати можливу вигоду. По-третє,
сторона, що погрожує, виграє навіть у тих випадках, коли вона
відмовляються від виконання погроз. Якщо протидіюча сторона не реагує на
погрози, а погрожуюча сторона все ж таки не виконує їх, то це може бути
розцінено як прояв гуманності, шляхетності.
4. Прямі фізичні дії. До них можна віднести: захоплення й утримання
об'єкта конфлікту (об'єкт при цьому має бути матеріальним); фізичне
насильства - знищення матеріальних цінностей, блокування діяльності
опонента, спричинення болю чи нанесення тілесних ушкоджень; захоплення
суб'єкта протидії.
5. Застосування воєнної сили — це найгостріший тип жорсткої тактики.
Попри зміцнення тенденції толерантності в світі цей тип залишається
повсякденною реальністю для багатьох країн і народів.
Слід мати на увазі, що застосування насильства сприяє наростанню
деструктивних наслідків. Ціна конфлікту стає все більш ірраціональною.
Проміжне, середнє місце займає компроміс. Компроміс
(середні
значення наступальності і кооперативності) як стиль поведінки означає
врегулювання розбіжностей на основі взаємних поступок, досягнення
часткового
задоволення
своїх
інтересів.
Компромісна
стратегія
характеризується балансом інтересів конфліктуючих сторін, або її можна
назвати стратегією взаємних поступок. Компромісна поведінка може
виявлятися в тому, що суб'єкти конфлікту підтримують дружні стосунки,
шукають справедливих результатів, уникають лобових зіткнень і дечим
поступаються заради збереження взаємовідносин. Він припускає рівною
мірою активні та пасивні дії.
Активна форма компромісу може проявитися у підписанні чітких
договорів, ухваленні певних зобов'язань. Пасивна форма компромісу - це не
що інше, як відмова від активних дій щодо досягнення певних взаємних
поступок за тих чи інших умов. Ефективність використання цієї стратегії
залежить від таких умов;
256
• суб'єкти конфлікту мають бути добре поінформовані про його причини
та розвиток, щоб оцінити обставини, що реально складаються;
• учасникам конфлікту належить ухвалити термінове рішення при
дефіциті часу, враховуючи, що аргументи сторін однаково переконливі;
• співпраця або активна протидія не привели до успіху;
• існуючий стан справ має не дуже велике значення і дозволяє змінити
поставлену спочатку мету;
• компроміс дозволяє зберегти існуючі взаємини й не втратити все.
У всіх випадках компромісу мається на увазі, що потреби його учасників
не можуть бути повністю задоволені. Компроміс не можна розглядати як
остаточний спосіб вирішення конфлікту. Взаємна поступка часто є етапом на
шляху пошуку прийнятного вирішення проблем.
Ідеальним компромісом можна вважати рівноправне задоволення
інтересів обох сторін. Іноді компроміс є єдино можливим і якнайкращим
мирним варіантом виходу з конфлікту. Кожна зі сторін отримує те, що
задовольняє її, замість того, щоб продовжувати війну і, можливо, втратити
все. Проте компроміс є лише тимчасовим рішенням, оскільки жодна зі сторін
не задовольняє свої інтереси повністю і мотив для конфлікту залишається.
Якщо ж компроміс не рівний для обох сторін і одна з них поступається
більше, ніж інша, то ризик відновлення конфлікту стає реальністю.
Здатність до компромісу означає наявність у сторін реалізму та високої
культури спілкування, тобто якість, що особливо цінується в управлінській
діяльності. Компроміс не служить способом повного вирішення конфлікту,
проте він є дієвим методом його врегулювання. Ефективність компромісу
варіюється в широкому діапазоні (від крихкої рівноваги до тривалого і
стійкого балансу інтересів) і залежить від безлічі конкретних обставин у
певному випадку. Кожного разу слід перевіряти, чи ефективний він у даному
випадку порівняно зі стратегією співпраці або продовження конфлікту.
При
стилі
співпраці
кооперативність) інтеграція
(висока
спрямована
наступальність
на
максимальну
і
висока
реалізацію
257
учасниками конфлікту власних інтересів, але припускає не індивідуальний, а
спільний пошук такого рішення, яке відповідає устремлінням усіх сторін. Це
можливо при своєчасній і точній діагностиці проблеми, що породила
конфліктну ситуацію, з'ясування як зовнішніх проявів, так і прихованих
причин конфлікту, готовності сторін діяти разом заради досягнення загальної
мети.
Стиль інтеграції охоче використовується тими, хто сприймає конфлікт
як природне явище соціального життя, як потребу вирішити ту чи іншу
проблему без завдання збитків тій чи іншій стороні. Саме він лежить в основі
установки толерантності. У конфліктній ситуації можливість інтеграції
проявляється в тих випадках, коли:
• проблема, що викликала розбіжності, уявляється важливою для
конфліктуючих сторін і кожна з них не має наміру ухилятися від її сумісного
рішення;
• конфліктуючі сторони мають приблизно рівний ранг, потенціал, статус
або не звертають уваги на таку різницю;
• обидві сторони бажають добровільно і на рівноправній основі
обговорити спірні питання з тим, щоби врешті-решт дійти повної згоди щодо
взаємовигідного вирішення значущої проблеми;
• сторони конфлікту виступають як партнери, що довіряють один
одному, зважають на потреби і переваги кожної сторони;
• існують необхідні підстави для вирішення конфлікту.
Ця стратегія може використовуватися лише у разі готовності обох сторін
іти на зближення, в чому і полягає її головна складність. Перші кроки щодо
подолання конфлікту непрості через те, що необхідно подолати низку
бар'єрів: агресію, страх, недовіру тощо.
Для її реалізації необхідна така послідовність дій:
• роз'яснення потреб та інтересів своїх й іншої сторони;
• виявлення взаємодоповнюючих моментів у вимогах сторін;
• пошук нових варіантів рішень, що враховують потреби обох сторін;
258
• забезпечення партнерства, а не протистояння.
Вигоди співпраці безперечні: кожна сторона отримує максимум користі
при мінімумі втрат. Утім такий шлях вирішення конфлікту дуже непростий.
Він вимагає часу, енергії, терпіння, витрат інших ресурсів, а також високої
конфліктологічної компетентності обох сторін рівною мірою. Нагорода при
використанні цього шляху очевидна: рішення є остаточними, а партнерські
відносини не лише не зруйновані, а й зміцнені сумісним рішенням щодо
виходу із важкої ситуації. Це єдиний спосіб виходу з конфлікту без втрат для
обох сторін. Тому сьогодні загальновизнано, що ця стратегія є стратегією
успіху при вирішенні конфліктів.
Учені виділяють низку чинників, що сприяють інтеграції, це:
• історія співпраці або інтеграції в суспільстві;
• сприятливий політико-соціальний клімат;
• взаємна повага, взаєморозуміння і довіра;
• здатність до взаємних поступок;
• гнучкість позицій обох сторін;
• відкриті й систематичні зустрічі протидіючих сторін;
• організація інформування та комунікаційних зв'язків;
• наявність досвідчених і вмілих керівників.
Правильним може бути кожен із стилів поведінки і не існує жодного,
однозначно прийнятого у кожній ситуації. Все залежить від ситуації розвитку
конфлікту На жаль, люди мають тенденцію користуватися однією стратегією,
вважаючи протиборство єдиним засобом розв'язання конфлікту. Висока
конфліктологічна компетентність полягає саме у тому, щоб знати всі стилі й
адекватно здійснювати вибір, враховуючи конкретні обставини.
259
260